Питання голодомору в Україні жваво обговорюється ще з часів проголошення Незалежності. Особливо загострилася ця дискусія в останні два роки. Вона вийшла навіть на міжнародний рівень. Між Україною та Росією, в Європі та Америці сперечаються чи вважати  ту трагедію геноцидом українського народу. І далеко не всі визнають, що це було саме планомірне і продумане знищення. Адже визначення голодомору геноцидом неминуче викличе цілий ряд наслідків аж до виплати компенсацій державі в цілому і постраждалим людям. А де гроші, там завжди боротьба і суперечки.

Та зрештою цур їм, тим політичним баталіям. Нижче мова йтиме не про гроші, а про душі. Душі невинно загиблих та скалічених психологічно і фізично. Адже те страхіття неминуче наклало відбиток на психологічне здоров'я цілої нації, скалічило її, підірвало генофонд, забравши життя у кращих, а в душах живих навіки поселило страх і невпевненість у собі.

Хоча, якщо відверто, під час бесіди із свідком подій 1932-33 років у нас не склалося враження, що ця людина є зломленою. Ні, незважаючи на свій надповажний вік та прожите надзвичайно тяжке життя вона ще повна енергії і навіть оптимізму.

Отже, про Голодомор спеціально для "ЕК" розповідає дев'яностосемирічна жителька Мідянівки Ольга Бойко.

… В ті страшні роки вона жила в селі Попове нинішнього Новосанжарського району. Було їй 21 рік. Це вік, коли сил та енергії, жаги до життя стільки, що можна й гори зрушити, і море перепливти. Такою була й юна Ольга Дика. Вона працювала на фермі свинаркою, була комсомолкою, а крім цього надзвичайно життєрадісною дівчиною. Сім'я їх, традиційно для тодішніх українських родин, була надзвичайно великою. Одинадцять дітей ділили стіл і дах разом з батьками. Ольга Потапівна пригадує, як спочатку не хотіли люди йти в колгосп, пручалися, протестували проти колективної праці на землі. Але згодом звикли. І вже з піснями, веселим сміхом та жартами ходили на роботу. А вона, та робота, була надзвичайно тяжкою, в жнива практично не доводилося спати. Адже робили все вручну, трактори були екзотикою, про комбайни тоді ще й не знали. І все оте збіжжя серпами жали, у снопи в'язали і потім обмолочували. Десятки ж гектарів землі під паром виполювали вручну. Сьогодні таке навіть уявити неможливо. Ану походіть все літо на свої п'ять "соток" і зробіть їх "чорним паром". А тоді - робили. І це, як кажуть, без відриву від основного виробництва - роботи на фермі. Ще й примудрялися при цьому веселитися, сміятися, любити один одного та грати весілля.

Та навіть повненькій, червонощокій Ользі стало моторошно, коли почався голод. До речі, Ольга Потапівна категорично спростовує твердження захисників Сталіна і тодішньої влади про те, що ті роки були неврожайними. Вона говорить: "Був тоді гарний врожай. Як зараз пригадую великі, з налитим зерном колоски. Ніщо не віщувало біди. Аж доки зерно не почали забирати".

Ходили по хатах і забирали будь-яке збіжжя ніякі не матроси чи комісари в шкірянках, а такі ж нещасні селяни. Лише вважалися вони активістами і мали звання комсомольців чи комуністів. Ходила по хатах і Ольга Дика, адже була комсомолкою. Ввечері, перед майбутнім страшним обходом збирався актив в одній із хат і починалося обговорення кого завтра "труситимуть". Вночі ж Ольга бігла до родичів чи сусідів і попереджала про майбутню експропріацію. І люди ховали збіжжя. Але в більшості випадків його знаходили. Палицями із металевими наконечниками прощупували дахи, долівку, городи і діставали звідти все, що можна було їсти. Часто люди ховали вузлики із зерном у колиски для діток. Але активісти спочатку діставали із люльок немовлят, а потім продукти. Забравши все зерно, почали забирати одяг, будь-які більш-менш цінні речі. Опору ніхто не чинив. Селяни лише плакали і голосили приречено, дивлячись, як їх обрікають на вірну смерть.

І вона, смерть, прийшла. І почала своєю страшною косою знищувати цілі села. Навіть зараз, коли слухаєш розповідь Ольга Потапівни мурашки біжать по спині.

… Її батько останні кілька днів не злазив із печі. Сил вже не було. І все просив дружину: "Явдохо, здій корову, дай мені молока". Та нерозтелена корова ще не доїлася і батько все лежав і лежав, просив і просив. А потім раптово розірвав у себе на грудях полотняну сорочку, глибоко зітхнув і помер. Його ховали ще в домовині. Це вже потім трупи звалювали на підводи, вивозили до яру чи спеціально викопаної ями і викидали їх туди.

… Один із братів Ольги Потапівни жив по сусідству. Спочатку від голоду померла його дружина і він залишився із трьохрічним сином. Коли це раптом Ольга помітила, шо й дитини не видно й не чути. Пішла до брата. Той сидів під хатою, монотонно похитувався і щось мугикав собі під ніс. На запитання: "Де дитина?", махнув рукою в бік хати. Дівчина зайшла в хату і остовпіла. Із казана, що стояв у печі стирчали дитячі ручки. Батько порубав власного сина, щоб з'їсти його. Так і поховали, точніше вкинули в яму дитину - разом із казаном. Вбивцю ж навіть не судили, він помер наступного дня.

… Одна сестра жила в Троянівці. Пухлий з голоду чоловік послав її до рідні за будь-якими продуктами. Та ввечері жінка повернулася ні з чим. Якби й була у когось якась зернина, навряд чи б хтось поділився. Голод - не тітка. І тоді чоловік забив дружину до смерті. А потім помер і сам.

… Прийшли якось до одних в хату. Все з тією ж страшною місією забирати продукти. А там чоловік лежить на лавці і стогне від голоду. Зреагувавши на людей, глянув на них безумним поглядом і сказав: ніби загарчав: "А ви теж їсти хочете!" А потім бритвою розпанахав собі живіт.

Ольга вижила лише через те, що працювала на свинофермі. Завфермою Надія Панченко була людиною милосердною. І тому, крадучи дерть собі, ділилася із свинаркою. Це вони і їли. Разом із травою, корою дерев і всім, що може більш-менш переварити шлунок.

Про сучасне життя Ольга Потапівна відгукується з оптимізмом. Каже: "Онук мене просить до 100 років жити, я й стараюся. А чом би й не жити? Пенсію отримую, донька теж, ще й внукам допомагаємо. А далі в Україні буде краще жити".

Її слова та до Бога і у вуха людей, які сьогодні керують державою. Адже дехто із них, отих, що "пролетарії" затято заперечують факт спланованого Голодомору. Мовляв, не було цього й край. Для них дійсно не було - по вгодованих пиках видно. Але ж свідки ще живі. А їх діти, внуки та правнуки ще й житимуть довго. І якщо пам'ятатимуть розповіді дідусів та бабусь, то можливо, й вбережуть Україну від повторення того страхіття.