Четвер, 28.03.2024, 20:34
Привіт Гість | RSS
 
Головна РеєстраціяВхід Головна сторінка      Вхід      Написати нам
Меню сайту
Наше місто
  • Кобеляцька міська рада
  • Місто Кобеляки
  • Історія міста
  • Розклад руху автобусів Кобеляк
  • Телефони міста (частина 1)
  • Телефони міста (частина 2)
  • Хто на сайті
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Наші користувачі
    Всього: 3484
    Нових сьогодні: 1
    Нових учора: 0
    Нових за тиждень: 1
    Нових за місяць: 2
    Із них:
    Новачків: 1109
    Продвинутих: 2363
    Журналістів: 5
    Модераторів: 3
    Адмінів: 4
    Із них:
    Чоловіків: 2732
    Жінок: 752
    Наш сайт
    Новини: 16229
    Файли: 8769
    Цікавинки: 3279
    Картинки: 1814
    Анекдоти: 922
    Оголошення: 91
    Тести: 75
    Коментарі: 5532
    Форум: 555/31812
    Новини Полтавщини
    Зв'язок з адміном
    Написати листа адміністратору сайта

    Всі статті » Інформація » Історія України та Світу [ ]

    Категорії каталога
    Педагогіка [0]
    Правознавство [0]
    Етика [0]
    Соціологія, суспільство [23]
    Філософія [0]
    Політика [10]
    Історія України та Світу [10]
    У вогні національної революції
    У 1918 році тритисячна українська армія не мала сили воювати з більшовицькими військами Антонова-Овсієнка. У цей час, виконуючи умови Берестейського мирного договору, на Волинь вступили німецько-австрійські війська.
    Дідичі з допомогою офіцерських карних експедицій та німецько-австрійських військ знущались над селянством, відбирали розділену вже землю й накладами на села величезні контрибуції.
    Так, у Коськові була вчинена екзекуційна акція. Всім було наказано повернути взяте з палацу і маєтку майно. Але сельчани боялись виявитись, що хто взяв. Страх перед обшуками обумовив те, що якщо хтось щось і взяв, то старався позбутися тих предметів і речей — їх або у став викинули, або зовсім побили. Тоді карателі відраховували кожну десяту хату, і з неї один сельчанин змушений був виходити і йти до гуральні, і там...
    Свиридон Заєць ще зумів відійти від гуральні, але додому вже не зміг втрапити, терплячи невимовний біль від посічених нагаями спини і плечей, від чого й помер.
    Мабуть, Господь вселив розум карателям, коли один із них відмовився бити Химу Газдійчук із щойно народженою дитиною — сином Тодором.
    Репресіям піддавались запідозрювані у «більшовизмі», а під це підпадали навіть учасники українського національного руху. Так, у Коськові були розстріляні Володимир Гедз, Устим Руденький, Семен Одійчук, які загинули зі словами на вустах: «Хай живе свобода!». Тодішня дівчинка Домна Оксентіївна Тітарчук (дівоче прізвище) бачила, як, гірко ридаючи, дружина одного з них збирала мозок із вщент розтрощеної голови загиблого.
    І Кіндрата Євтушка вели уже попід руки, але він так спритно розвів їх, що у конвоїрів аж гвинтівки повипадали з рук, а вони самі попадали у різні боки. Сам же Кіндрат пізніше поповнив ряди Червоного козацтва, як й інші 15 коськівчан.
    У той час Україна спалахнула вогнем партизанських повстань.
    Відновлення демократичної України прагнула й Директорія УНР на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою. Гетьманські армійські підрозділи ще деякий час перебували на Волині, де з полку Наливайка утворилась Волинська дивізія.
    Однак в грудні 1918 року Україну з усіх сторін вже оточували вороги, найгрізнішими з яких були більшовики й поляки. Акт Злуки, що відбулася 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, вселяв надію на перемогу Соборної України.
    Та селяни деяких околиць завдавали чимало клопотів українській армії, поповнюючи лави повстанців, а то й більшовицьких військ. Багато різних отаманів української армії та й простих вояків покидали її ряди, деморалізовані більшовицькими гаслами. Це раз у раз підривало фронт української армії, яка 5 лютого 1919 року залишила Київ і перекинула свої сили на Правобережжя. Сюди з Києва на Рівне наступала 1-а дивізія М.Щорса, що могла перервати зв’язок Східної армії та Української Галицької армії.
    У волинській частині сучасної Хмельниччини дислокувалась Волинська дивізія, що завдавала удару по 1-й дивізії М.Щорса. Сюди з-під Проскурова направлявся корпус січових стрільців, який мав завдання спільними силами зупинити наступ М.Щорса. Саме за таких обставин частини корпусу січових стрільців пройшли шляхом: Старокостянтинів–Сульжин–Коськів–Гриців, а далі на Бердичів та Козятин.
    Для ліквідації цих сил радянське командування направило у рейд по тилах Української армії Червоне козацтво під командуванням В.Примакова до Старокостянтинова–Ізяслава–Шепетівки (а значить, Сульжина й Чотирбок), де точилися запеклі бої, у яких брали участь 16 добровольців Червоного козацтва з Коськова. Основні сили в тодішніх умовах рухались залізницею (бронепоїзди) Старокостянтинів–Шепе-тівка, а кавалерійські з’єднання діяли у навколишніх населених пунктах.
    Жорстокі бої точилися за Старокостянтинів, Ізяслав, Шепетівку, Городище. Українці гинули як за одну, так і за іншу ідеї.
    Група січових стрільців під орудою полковників Коновальця та Безручка з-під Острога здійснила перехід до Старокостянтинова. А в цей час із Шепетівки–Ізяслава у південному напрямку сконцентровано вдарили полки 1-ї дивізії М.Щорса. Все це здійснювалось Острозьким шляхом (Остріг–Ізяслав–Сульжин–Старокостянтинів) та уздовж залізниці Шепе-тівка–Старокостянтинів і допоміжними шляхами: Любар–Гриців–Коськів–Сульжин та Полонне–Городище–Ізяслав.
    До 15 червня українські війська втратили Старокостянтинів, але утримались на лінії річки Случ. В «Історії Українського війська» читаємо: «Між Бугом і Случем розігралась між 16 та 30 червня бойова картина, яких в історії воєн небагато. Бої тривали безперервно два тижні. Одні стяги втрачали зв’язок з іншими, деякі місцевості переходили кілька разів із рук одного до рук другого противника. Ворог з’являвся скрізь — від сходу, заходу й півдня, з чола, ззаду, збоку. Обидві сторони виявили багато ініціативи, неймовірну рухливість і завзяття».
    Шостого липня богунці М.Щорса зайняли Проскурів. Це була одна з найбільших в Україні (і не тільки) військових операцій.
    На допомогу Наддніпрянській армії поспішила Українська Галицька армія, яка під натиском польських військ перейшла Збруч і у Кам’янець-Подільський 16 липня переїхали Євген Петрушевич та весь уряд ЗОУНР (західної області УНР), виконуючи угоду про об’єднання укра-їнських військ для спільної боротьби з Червоною Армією.
    Розпочалася офензива на Київ та Одесу. Десятого серпня був узятий Старокостянтинів армійською групою полковника Вольфа, зокрема 4-ю бригадою, яка входила до групи отамана Шашкевича. Ця група, перебуваючи на лівому фланзі Осередивої групи, мала йти далі у напрямку Шепетівки та Коростеня. Група полковника Вольфа складалась з 2-го Галицького корпусу і підрозділу січових стрільців. Саме січові стрільці здійснювали наступ уздовж залізниці Старокостянтинів–Шепетівка.
    На території нашого краю велись жорстокі бої. З Шепетівки на допомогу 1-й дивізії М.Щорса було кинуто ще 1500 бійців, які ударили по 4-й бригаді. У ході цих кровопролитних боїв група полковника Вольфа захопила бронепоїзд, який було названо «Вільна Україна». Галицькі бригади і група січових стрільців просувались на північ обабіч залізничного шляху Старокостянтинів–Шепетівка.
    У дослідженні О.М.Завальнюка та С.В.Олійника «Українська Галицька Армія на Поділлі» наводяться такі факти: «На вечір 15 серпня 7-а бригада вийшла до Лабуні, а 4-а бригада — до Сульжина. 16 серпня 21-а Галицька бригада спільно з 16-ю групою січових стрільців оволоділа Шепетівкою, де мала непорозуміння з поляками. Кіннота січових стрільців зайняла Білогородку, бригади 2-го корпусу зайняли Миропіль. 19 серпня українські війська вже утримували рубіж Шепетівка–Бердичів–Козятин. Перша дивізія М.Щорса зупинилась у Коростені. 21 серпня група січових стрільців досягла Звягеля і її було сконцентровано в околиці Полонного та Шепетівки для протистояння 14-й Радянській армії, що пробивалась на північ.
    Українська армія опинилась у ворожому оточенні: з півдня і зі сходу — денікінці, з півночі — більшовики, а із заходу наступали війська Польщі. З огляду на таке становище українське верховне командування вирішило припинити воєнні дії проти більшовиків і звернути головну увагу на Добровольчу армію. 4 вересня фронт Київської групи було відтягнуто на південь, на лінію Козятин–Бердичів.
    24 вересня 1919 року січові стрільці продовжували утримувати район Полонне–Шепетівка. В перших числах жовтня розгортаються сутички між наддніпрянцями і денікінцями. Тому 13 жовтня одна дивізія січових стрільців з Полонного перемістилась до Жмеринки, інша залишилась у Шепетівці. За таких обставин шляхом через Коськів пройшли також підрозділи махновців і деніківців.
    У другій половині листопада 1919 року українські війська зайшли в околиці Чорториї й Любара. Оточена з усіх боків ворогами, одна їх частина з урядом переправилась до Польщі, інша з генеральним отаманом Павленком зиму 1919–1920 років пробула на Правобережжі, а 6 травня 1920 року з’єдналась з армією УНР, що йшла тепер уже з поляками на Київ.
    Тож незабаром території нашого краю знову розпочались запеклі бої. У червні 1920 року в напрямку на Рівне наступали війська 1-ї кінної армії Будьонного, на лівому фланзі — 45-а стрілецька дивізія Якіра, лівий фланг прикривала кавалерійська бригада Котовського. Дивізія наступала обабіч залізниці Миропіль–Полонне–Шепетівка і далі на Славуту та Ізяслав. Тут, на річці Горинь, точились бої з 10-ю польською бригадою. Кавалерійська бригада вже була у селі Великих Пузирках.
    Однак 1 липня авангарди 18-ї польської дивізії Краєвського з району Старокостянтинова вийшли до Лабуня, маючи на меті завдати удару по лівому флангу 1-ї кінної армії та 45-ї стрілецької дивізії. Бої розгорнулись на лінії Чотирбоки–Вербівці–Марківці.
    Запеклими були баталії поблизу Грицева та Коськова. У Лотівці та Коськові стояли кулементні застави котовців. Сам комбриг зупинився у Коськові, однак свої підрозділи спрямував до Білополя, де поляки оточили червоноармійців Копецького і його самого. Кулеметник на тачанці у Коськові стежив за можливим просуванням поляків шляхом Сульжин–Гриців.
    За свідченнями деяких очевидців, з червоноармійцями був хлопчина, який управляв кіньми. У критичний момент вояк наказав хлопчині залишити тачанку, бо польські вояки непоміченими (завдяки високим житам) впритул підійшли до червоноармійця. Оточений, він відстрілювався до останнього...
    На місці загибелі червоноармійця коськівчани його поховали. Ім’я героя невідоме й досі. Але пам’ять про ті звитяжні дні бережуть коськівчани, встановивши на цьому місці обеліск з червоною граніту в 1989 році. У тому ж році звели обеліск й на місяці трагічної загибелі трьох коськівчан у 1918 році.
    Сьогодні кожен, хто проходить повз обе-ліски, згадує про буремні події революційної минувшини.
    Л.ТЕРЕЩУК,
    дійсний член Центру дослідження історії Поділля, голова Шепетівської районної організації Національної творчої спілки краєзнавців України.
    Категорія: Історія України та Світу | Додав: Admin (10.06.2009)
    Переглядів: 1923 | Рейтинг: 0.0/0 |
    Система Orphus


    Всього коментарів: 0
    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Форма входу
    Логін:
    Пароль:
    Пошук по сайту

    Рекомендуємо вам проводити пошук українською та російською мовами

    Корисне


    Опитування
    Останнє на форумі
  • О путешествиях: Из... >>
  • Перевод документов >>
  • Международные SMS ... >>
  • БЕЗДЕПОЗИТНЫЕ БОНУ... >>
  • Наука и смысл жизн... >>
  • Випадкове фото з галереї
    Погода
    Погода в Полтаве, Кобеляках, Новых Санжарах, Комсомольске, Кременчуге, Решетиловке, Козельщине
    Курси валют
    Курсы валют на PROext
    Корисні посилання


    Статистика










                    

    Copyright EXO © 2024, created by KING © 2007 Всі права захищені.
    Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій. У разі передруку матеріалів посилання на exo.at.ua обов'язкове. З питань співпраці пишіть на e-mail: Exo-site[а]bigmir.net