Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Дві долі. Дві жінки, росіянки, їх обох запросили на танець, який змінив їх життя. Вони обидві потрапили до України волею кохання, поїхавши вслід за своїм щастям. Зараз вони проживають у Кобеляках і не знають про існування одна одної.
Кружляючи в танку Майже півстоліття тому в невеличкому російському селі неподалік від Фінської затоки, жила і працювала дев’ятнадцятирічна Раїса Берьозкіна. Робила вона дояркою. Кожного дня їй доводилось просинатись вдосвіта і доїти на фермі 25 корів вручну. А втім, недільного вечора тяжка праця забувалась, саме тоді, коли починались танці. У цьому селі знаходилась військова частина. Солдатів відпускали покружляти в танку з сільськими дівчатами. Рая була молода і красива. Густа руса коса приваблювала не одного солдатика. Натомість Рая лише посміхалась, не звертаючи уваги на залицяння юнаків. Та одного разу все змінилось. В якийсь з таких вечорів їй запропонував потанцювати блакитноокий солдат на ім’я Іван. З тих пір крім нього Рая ні з ким більше не танцювала. Іван проходив службу солдатом-зв'язківцем. Сам він був родом з України. З міста Кобеляки. Доля занесла його до фінського кордону недарма, оскільки він зустрів там Раю. Вона була чарівною і водночас трішки дивною - тікала від юнака з танців, не дозволяючи йому провести її додому. Одного разу Іван на танці не прийшов. Керівництво відправило його навчатись на три місяці в інше місто, щоб він зміг отримати погони сержанта. Іван поїхав. Щоправда, перед тим подав заяву до сільради, щоб одружитися з Раєю. От тільки їй про це не сказав. Вже три місяці Рая не знаходила собі місця. Вона нарешті зрозуміла, як їй тяжко без Івана, як сумно без його обіймів у танку. А раптом він не повернеться? А якщо знайде іншу? Ці думки не давали працювати дівчині вдень, і спати вночі. Нарешті вона зізналась собі – кохає. Цей день був схожий на інші. Рая з дівчатами йшла з ферми після довгого часу, проведеного за тяжкою роботою. І раптом хтось підбіг ззаду і схопив. - Іване, чому так сильно тримаєш за руку, – промовила тихо Рая, опустивши зніяковіло очі. - Щоб ти від мене не втекла, – посміхаючись відповів солдат. - Я більше ніколи від тебе не втечу, – ще тихіше прошепотіла Рая, обіймаючи коханого… Мати Раї була категорично проти відносин доньки з Іваном. Вона знала, що він українець, і дуже боялась, аби доньку не забрали від неї на чужину. Попервах мати навіть палкою молодят розганяла, голосно примовляючи: «Опять этот проклятый солдат ходит за тобой!» А Іван тим часом допомагав коханій доїти корів на фермі. Власноруч п’ять корів доїв. Їм було так добре вдвох, що ніяка праця не здавалась важкою. Іван розповів про заяву в сільраді. Рая сказала «так». Розписатись вони повинні були 1 лютого. Однак начальник військової частини не відпустив солдата. Цей інцидент аж ніяк не став для них перешкодою. Вже наступного дня, нікому не сказавши, вони рушили до сільської ради за 5 кілометрів… Вже чоловіком і дружиною, посміхаючись, вони повертались додому. Раптом почалася велика завірюха. З кожним кроком йти було важче. Змерзлі, промоклі до нитки, вони дійшли до оселі Раїси. На порозі зустріла мати. Вона вже нічого не говорила, а взялася відігрівати замерзлих дітей, прийнявши до родини Івана як сина. Після закінчення служби Іван залишився в Росії. Він працював каменотесом, а згодом вивчився на агронома. Рая продовжувала трудитися на фермі, де на зміну ручної праці прийшла автоматизована. Доля подарувала їм двох чарівних діточок: доньку і сина. Лише через 13 років сім’я переїхала на батьківщину Івана, до Кобеляк. Раї в Україні дуже сподобалось. Теплий клімат, кобеляцькі краєвиди стали для неї рідними. Ще три десятиліття Іван з Раєю прожили душа в душу. І безперечно, вони були б разом і зараз, аби доля не вирішила інакше. Іван пішов з життя. Гірким потрясінням була його смерть для дружини. 48 років минуло з часу, коли Іван вперше побачив Раю. І хоч немає його вже на світі, Рая і досі проживає у Кобеляках. Коли їй дозволяє здоров’я, вона ходить до цвинтаря розмовляти з Іваном. Розповідає йому, як його діти, внуки, а іноді згадує ті далекі прекрасні часи їх знайомства. Під мелодію лаванди Антоніна Жигалова разом із чоловіком 33 роки пропрацювала педагогом у Красноярському краї. Вона рано овдовіла, але не здавалась, живучи заради дітей. Спочатку працювала вчителем, потім завучем, директором... У 1986 році на нараді директорів шкіл освітянам повідомили, що є путівки в санаторій на Україну. Та саме в цей час сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Поїздку відмінили. Та з часом в’їзд таки дозволили і Антоніна відправилась в таку жадану мандрівку. Опинившись у санаторії, Антоніна не могла натішитись вражаючою красою українських краєвидів. Ввечері вона прогулювалась, милуючись заходом сонця. З танцювального майданчика доносились чарівні мелодії. Антоніна повільно підійшла. Саме там вона познайомилася з ним. Чоловік з погонами полковника стояв на краю майданчика побіля сходинок. Під мелодію «Лаванда» він підійшов до Антоніни і промовив: «Вы - дама моего сердца. Сколько можно вас ждать? Почему вы идете такой ленивой походкой? Уже заканчивается «Лаванда», нам надо хоть один круг станцевать…» Він розмовляв сміло і щиро, говорив, що спостерігає за нею ще з ранку. Він запросив її до танцю, і вони дійсно встигли пройти одне коло. Полковник примітив, що Антоніна приїхала здалеку, бо ще не встигла засмагнути. Він взяв її в ту мить за руки і більше не відпустив… Їй тоді було 53, а йому - 63. Непомітно минула відпустка, вони скрізь ходили разом, немов брат з сестрою, ніби знали одне одного все життя. Полковник був родом з Донбасу і запросив Антоніну до себе. Вона трішки погостювала і поїхала назад в Росію. На вмовляння полковника залишитись в нього Антоніна заперечувала, аргументуючи тим, що починається навчальний рік, їй потрібно їхати до своїх учнів, до того ж в Красноярському краї залишились її діти… Антоніна повернулась додому. Та не минуло й місяця, як полковник приїхав до неї. Він швидко знайшов спільну мову з дітьми Антоніни Трохимівни. Старший син почав переконувати матусю, що вона вже все для них зробила: виростила, дала освіту, вони вже й самі сімейні. Їй потрібно їхати. Полковник переконував, що Україна - це прекрасна країна, в якій Антоніні неодмінно буде добре й затишно. Він навіть роботу для неї вже знайшов. Антоніна зрештою згодилась. Сім років щастя проминули як мить. Та Антоніну спіткало горе – полковник помер від серцевого нападу. Ще п’ять років прожила на Донбасі, вдруге овдовівши, Антоніна. Одного разу вона поїхала до рідні у Кобеляки. Так склалося життя, що в Кобеляках вона і залишилась. В свій час навіть співала в хорі «Ветеран». Ймовірно, виступала б і нині, от тільки хвороби не дозволяють. Антоніна багато читає, пише вірші, а мелодія «Лаванда» не полишить її спогадів мабуть ніколи…
Головна 
