(кол. Нові Санджари, Новий Санжарів, Сенжари Нові) — селище міського типу, центр Новосанжарського району. Розташовані на р. Ворсклі, за 36 км від обласного центру - м. Полтави, за 7 км від залізн'ичної станції Нові Санжари та за 2 км від автотраси Полтава - Кіровоград. 9122 жителя (1990). Вперше «Санжаров» згадується в історичних джерелах 1636 року. На карті Г. Л. де Боплана (2-а чверть 17 ст.) уже показано населений пункт Санжарів Новий. Входив до Черкаського староства. Але до серед. 17 ст. Нові Санжари ще були, очевидно, невеликим поселенням, бо серед 19 міст і містечок Полтавського полку, занесених у реєстр 1649, вони не значаться. Значним поселенням Нові Санжари стали при Б. Хмельницькому, який універсалами від 1650 і 1651 дозволив утікачам з Правобережної України селитися на землях, що належали до «гетьманської булави». У 1653 згадується слобідка Нові Санжари у складі Полтавського полку. А після Переяславської ради 1654 в Нові Санжари присягали отаман, писар, війт, 101 козак і 50 міщан.
У 1661—63 Нові Санжари і Новосанжарська сотня входили до Кременчуцького полку. У 1668—72 Нові Санжари стали місцем боротьби різних старшинських угрупувань. Нові Санжари були значним центром чинбарства. Один з найзаселеніших кутків селища до цього часу називається Шевським. У зорі бойових дій опинилися Нові Санжари під час Північної війни 1700— 21. Козаки Новосанжарської сотні брали участь у боротьбі проти швед, інтервентів. Навесні 1709 шведи захопили містечко і розмістили тут свій гарнізон. У ньому перебували прибічники І. Мазепи і кошового отамана К. Гордієнка. Через Нові Санжари відступали рештки розбитої 27.05.1709 під Полтавою шведської армії. На честь 200-річчя перемоги під Полтавою 1909 в містечку споруджено пам'ятник (відновлено 1965). 1760 гетьман Лівобережної України К. Розумовський віддав Нові Санжари у спадкове і довічне володіння графу Р. Воронцову. 1764 Нові Санжари - сотенне містечко Новосанжарської сотні Полтавського полку віднесено до Новоросійської губернії, переведено в ранг повітового міста з утворенням шкіперського полку.
З частини колишнього Дніпровського пікінерського полку створено Новосанжарський повіт Полтавської провінції Новоросійської губернії, який 1783 перейменовано на Кобеляцький повіт, а Нові Санжари перетворено в заштатне місто Кобеляцького повіту Катеринославського намісництва. З реорганізацією намісництва (1784) замість Кобеляцького утворився Олексопольський (Царичанський) повіт, у складі якого Нові Санжари знаходилися до 1796. У 1796 — 1802 входили до Малоросійської, з 1802 — Полтавської губернії (з березня 1803 - до Кобеляцького повіту).
Діяли дерев"яна Архангело-Михайлівська, Успенська, Миколаївська і Троїцька церкви. На поч. 19 ст. (у 1810) містечко числилося в основному козацьким поселенням, 3919 жителів, з них — 158 кріпаків, відбувалося 4 ярмарки на рік. Здавна існувала козацька школа. 1839 - замість неї відкрито церковнопарафіяльну. За переписом 1859 в Нових Санжарах Кобеляцького повіту — 560 дворів, 3634 ителів. На кінець 19 ст. в містечку діяло 2 невеликих воскових заводи, 31 цегельний, 6 шкіряних, кілька олійниць, кузень, бондарень, чинбарських і кравецьких майстерень. 1894 - земське училище, церковнопарафіяльна школа (1891, споруджено нове приміщення), поштово-телеграфне відділення. Щоденно відбувалися базари. 1900 рік - Нові Санжари з передмістями — 570 дворів, 5201 жителів, 4794 дес. землі. 1912 в Нових Санжарах діяло 5 церков, мурована Олександро-Невська (1896) і деревяна Архангело-Михайлівська (1782, реставр. 1842), Миколаївська (1784), Троїцька (1785, реставр. 1886) та Успенська(1768, перебуд. 1879). Всі в одному зв'язку з дзвіницями. При кожній із них були невеликі церковні б-ки і церковнопарафіяльні школи (при Миколаївській — дві), 1 лікар, 1 фельдшер, приватна аптека, шпиталь.
Наприкінці березня 1918 містечко захопили німецько-австрійські окупанти. Було створено повстанський загін, який діяв і в 1919 році. Після відновлення Радянської влади створено Ново-санжарську сільську та волосну Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. З 7.03.1923р. Нові Санжари - центр Новосанжарського р-ну Полтавського округу. З липня 1925 Нові Санжари віднесено до категорії селищ міського типу, у березні 1926 обрано селищну Раду. На час всесоюз. перепису 17. XII 1926 в Нових Санжарах - 886 господарств, 4198 жителів. 1923 - створення промислової артілі «Червоний швець» та вишивальниць «Червоне проміння», 1924 — об'єднання «Кредиткустар», на базі якого 1927 організовано кооперативно-промислову артіль «Червоний кустар». Згодом з неї виділилися меблевий, бондарний і клеєварний цехи, з яких утворена окрема промартіль ім. С. Халтуріна. 1920 на кутку Забрідки виникла сільськогосподарська артіль «Лісна Забрідчанська».
З лютого 1932 до вересня 1937 Нові Санжари та Новосанжарський район знаходилися у складі Харківської, з 22.IX 1937 — Полтавської обл. За переписом 1939 р. в Нових Санжарах налічувалось 4739 жителів. Напередодні Великої Вітчизняної війни у селищі працювали: райпобуткомбінат, харчокомбінат, маслозавод, вальцьовий млин, олійниця, промартілі: ім. С. Халтуріна, «Червоне проміння», «Жовтневий промінь», «Червоний кустар», шкірзавод, цегельний завод. Лікарня з поліклінічним відділенням, аптека, 2 середні школи, клуб на 350 місць, бібліотека. У 1930— 35 роках діяв робітфак. У період німецько-фашистської окупації (16.IX 1941— 23.ІХ 1943) гітлерівці стратили 5 чол., вивезли на примусові роботи до Німеччини 85 чол., спалили 134 житлових будинки, зруйнували млин, артілі, цегельний завод, маслозавод. Близько 1500 чол. воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, 394 чол.— загинуло. Героями Радянського Союзу стали новосанжарці І. Є. Гавриш, О. П. Пасько, І. М. П'ятенко. 1957 – створена контора глибокого буріння, яка стала найбільшим промисловим підприємством району. 1959 - 60 вступило в дію Зачепилівське нафтогазове родовище, у селищі також працюють Новосанжарська автотракторна колона об'єднання «Полтавнафтогазгеологія», управління зрошувальних систем, біо-фабрика, спеціалізована майстерня по обладнанню бурякозбиральних комплексів та гичкозбиральних машин БМ-6 для всієї області, спеціалізоване автопідприємство «Полтаваагропромтранс», міжгосп. пересувна механізована колона № 16, харчосмакова фабрика, хлібокомбінат, молокозавод Кобеляцького молочно-консервного комбінату, меблевий цех Полтав. ф-ки «Реммеблі», цех Кременчуц. вироби, об'єднання «Полтавадерев», промкомбінат, шкірзавод (заснований у 1964 на базі промкомбінату), Новосанжарське виробництво фабрики «Полтавчанка» — кол. пром. артіль вишивальниць «Червоне проміння». Вироби промартілі експонувалися на виставках: у Парижі (1937), Брюсселі (1957), відзначалися на виставках у Києві, Москвіі. У Нових Санжарах діють лісомеліоративна станція (1971), міжрайонна коконосушильна база, ветсанутильзавод. У селищі є райвузол зв'язку, телеграф, відділення Держбанку, автостанція, середня школа, музична школа.
Наприкінці 60-х — на поч. 70-х на базі мінеральних джерел почав діяти бальнеологічний санаторій Київського військ, округу (веде свій початок з 1933 від будинку відпочинку для військовослужбовців Харківського військового округу), з грудня 1945 — бальнеологічний санаторій. У селищі також діють будинок відпочинку «Ворскла» (засновано 1924), турбаза «Нові Санжари» (1969), центральна районна лікарня, поліклініка, тубдиспансер, санепідемстанція, аптеки, центральна районна бібліотека (41 тис. од. зб.), дитяча бібліотека (32,4 тис. од. зб.), стадіон, історико-краєзнавчий музей на громадських засадах. Уродженцями Нових Санжар є письменник-прозаїк, засл. журналіст УРСР А. Т. Гененко, український народний поет М. Ю. Гнида. Тут проводили наукову роботу: російський природознавець В. В. Докучаєв, акад. В. І. Вернадський, академіки АН СРСР К. Д. Глінка (1867—1927) і Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861— 1939). У роки громадянської війни та на початку 20-х рр. у Санжарах діяв Новосанжарський народний театр. У Нових Санжарах були опубліковані перші вірші української поетеси-гукористки А. А. Торлюн. У селищі помер і похований український поет М. С. Кононенко (1864—1922), новосанжарську школу закінчив (1953) український поет, державний діяч Б. І. Олійник.
У пн. частині селища 1989 І. В. Бовкуном виявлено городище 12—13, 17—18 ст. Поблизу селища виявлено неолітичне поселення, а також поселення скіфського часу (7—6 ст. до н. е.) і черняхівської культури (3—4 ст.). 1904 знайдено динарій римського імператора Марка Аврелія (161— 180).



смт, райцентр, підпорядковані села В'язівка, Квіти (кол. Демидівка), Лозки, Михайлики, Омельниче, Павлівна, Підгорівка. Розташ. за 75 км від Полтави, на залізниці Полтава — Кременчук (залізнич. ст. Козельщииа). 4843 жителів (1990).
Заснована в 1-й чверті 18 ст. У 1718 році полтавський полковник І. Черняк видав універсал на наказне сотництво в Кобеляцькій сотні Полтавського полку П. С. Козельському, який і заснував на землях, що належали сотні, поселення. До 1764 року включно Козельщина входила до складу цієї сотні. З 1765 віднесена до Кобеляцької роти Дніпровського піктерського полку Катерининської провінції Новоросійської губкрнії, з 1775 до 1783 — до Новосанжарського повіту тієї ж губернії, пізніше — Олексопольського, потім — Полтавського повіту Катеринославського намісництва; з 1796 — до Малоросійської губернії.
З утворенням 1802 Полтавської губернії Козельщина відійшла до неї, з 1803 — у складі новоствореного Кобеляцького повіту. За переписом 1859 в Козельщині - 71 двір, 455 жителів, селітряний завод. У 2-й пол. 19 ст. П. С. Козельський заповідав свій маєток у Козельщині С. М. Кагшіст (дочці математика М. В. Остроградського) — дружині графа В. І. Капніста — одного із нащадків російського письменника В. В. Капніста. У 1882 В. І. і С. М. Капністи з нагоди одужання від тяжкої хвороби їх доньки Марії спорудили Різдва Богородиці церкву, а в 1891 заснований Козельщинський Різдва Богородиці монастир. Певний вплив на розвиток села мали завершення 1870 будівництва залізничної колії Полтава — Кременчук та початок руху по залізниці через станцію Козельщина. За переписом 1900 в Козельщина (без прилеглих хуторів) —217 дворів, 1630 жителів, церковнопарафіяльна школа, 3 ярмарки на рік. За даними Полтавської єпархії у 1902 в парафії Козельщинської Різдвяно Богородицької громади діяли лікарня, шпиталь, жіноча двокласна та чол. однокласна церковнопарафіяльні школи. У період революції 1905—07 у селі відбувалися революційні виступи, розповсюджувалися прокламації революційного змісту. За переписом 1910 року в Козельщині (з хуторами) — 217 дворів, паровий млин з просорушкою, цегельний завод. У 1900—06 збудовано мурований собор Козельщинського монастиря (храм зберігся); ін. мурована церква була при покоях настоятельки монастиря. У 1912, крім вищезгаданих, при церквах діяли дві змішані школи. Під час російсько-японської війни 1904 - 05 при монастирі було відкрито лазарет на 10 ліжок. З початку першої світової війни при монастирі обладнали госпіталь на 40 ліжок.
З 7.III 1923 р. Козельщина віднесена до Бригадирівського району Кременчуцького округу, тривалий час була райцентром. 1857 жителів (1923). За Всесоюзним переписом 1926 в Козельщині налічується 2479 жителів. У січні 1924 засновано Козельщинський осередок КСМУ, який випускав газету «Молодняк», у колишній економії створено радгосп. 1925 в селі діяли 7-річна трудова школа на 280 учнів, де викладали 12 учителів, науково-дослідна ферма. У 1929 - закрито монастир, собор було перетворено на театр, у келіях розміщено зоотехнічну школу (згодом перейменовано на технікум), лабораторію, лікарню тощо. У тому ж році створений перший ТСОЗ, у 1930 — перший колгосп «Червоний степ», почала виходити газета «Розгорнутим фронтом», у редакції якої в 30-і рр. працювали майбутні укр. письменники О. Т. Гончар та О. С. Юренко. З лютого 1932 до вересня 1937 К. входила до складу Харківської обл. (26.ІV 1933 Бригадирівський район перейменовано на Козельщинський), з вересня 1937 - у складі Полтавської обл. З 25.X 1938 Козельщина - смт., 3956 жителів (1939). На початку Великої Вітчизн. війни для боротьби з окупантами сформовано підпільну і партизанську групи на чолі з А. Г. Тристаном, після його загибелі керівництво узяв на себе П. К. Сірик. Група допомагала воїнам Червоної Армії, що виходили з оточення, добувала зброю, зривала плани гітлерівців по відправці молоді до Німеччини, вивезенню продовольства тощо. За період німецько-фашистської окупації [15. IX 1941 —25 (27).ІХ 1943] гітлерівці вивезли до Німеччини 134 чол., спалили 82 хати та 43 громадські будівлі. У Козельщині - центральна садиба радгоспу «Козельщинський» (м'ясо-молочна), колгосп «Жовтень» (зерново - буряківничо-тваринницького напряму); заводи: будматеріалів, керамзитового гравію, комбікормовий; відділення зв'язку, комбінат побут, обслуговування, середня школа, музична школа, 2 дитсадки; районні лікарня та поліклініка, аптека, вет.-бактеріолог, лабораторія, ветеринарна станція, ветаптека; Будинок культури на 500 місць, клуб на 200 місць, 6 бібліотек (понад 83 тис. од. зб.), історико-краєзнавчий музей на громадських засадах, при середній школі — музейна кімната українського письменника А. В. Головка.
Уродженцями Козельщини є: доктори тех. наук К. В. Білявський та С. П. Куліш, доктор медичних наук О. А. Долина (уродж. Терещенко), доктор мистецтвознавства Г. С. Сухобрус. 1897 тут побував російський письменник М. Горький. Є меморіальний комплекс, що включає братську могилу рад. воїнів, загиблих 1941 при обороні й 1943 при визволенні села від гітлерівців, та пам'ятник воїнам-односельцям, які полягли (42 чол.) на фронтах Великої Вітчизняної війни (1980). Встановлені обеліски: 1957 — на братській могилі борців за Радянську владу, 1972 — на могилі невідомого воїна, що загинув у вересні 1943.
Знахожиться у пд. частині області. Площа — 0,9 тис. км2. Населення - 28 974 чоловік (1991). У районі 80 населених пунктів (2 селища, 78 сіл). Центр — смт Козельщина. Утворився 7.03.1923 під назвою Бригадирівський район. 26.04. 1933 перейменований на Козельщинський район. Входив до складу Харківської обл. 22.IX 1937 з утворенням Полтавської області віднесений до останньої. 48 тис. жителів (1939). Під час німецько-фашистичної окупації (вересень 1941 - вересень 1943) гітлерівці знищили 147 жителів, зруйнували 5 лікарень, 2 поліклініки, 36 шкіл, 17 клубів, театр. На 1.ІХ 1946 до складу Козельщинського району входило 25 сільрад (Козельщинська, Бреусівська, Бригадирівська, Буняківська, Василівська, Високовакулівська, Говтвянська, Дзюбанівська, Дяченківська, Йосипівська, Лутовинівська, Мануйлівська, Мар'яні вська, Миргородщинська, Михайликівська, Олександрівська, Осначо-Старчиківська, Пісківська, Пригарівська, Приліпківська, Солоницька, Сушківська, Улинівська, Хорішківська, Юрківська). 30. XII 1962 Козельщинський район розформовано, а його територію включено до складу Кременчуцького і частково Кобеляцького районів. 8.XII 1966 знову утворено Козельщинський район. Межує з Кобеляцьким, Кременчуцьким, Глобинським та Решетилівським районами.
Козельщинський район лежить у межах Придніпровської низовини. Корисні копалини: залізна руда, глина, пісок. На Пн.-Зх. району протікає р. Псел з притокою р. Говтвою. Грунти чорноземні. Розташований у лісостеповій зоні. Ліси (дуб, ясен, берест, клен, осика) займають 2 тис. га. Спеціалізація сільського господарства - землеробство зерново-буряківничого і тваринництво м'я-со-молочного напрямів. Площа ссільськогосподарських угідь 1990 становила 75,4 тис. га, у т. ч. орної землі — 60,6 тис. га, лісів — 3,6 тис. га, водоймищ 209 га (без річок). Головні культури: озима пшениця, ячмінь, кукурудза, цукровий буряк, соняшник. Розвинуте скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. Територією району проходить залізниця Полтава — Кременчук (ст. Ганівка, Козельщина, Нова Галещина) та автострада Полтава — Кіровоград. Автомобільних шляхів — 372 км; у т. ч. з твердим покриттям — 351 км. У Козельщинський район 34 загальноосвітні школи, музична школа (85 учнів), 23 дитсадки, 11 шкіл-садків. Лікувальні заклади: центральна районна лікарня (165 ліжок), 4 дільничні лікарні. 29 сільських фельдшерсько-акушерських пунктів, 8 дільничних і районна аптека, санепідемстанція. Культурні заклади: 13 Будинків культури, 21 сільський та 9 бригадних клубів, при яких діють 157 гуртків художньої самодіяльності. Центральна районна бібліотека для дорослих та дитяча бібліотека, 32 сільські бібліотеки (368 тис. од. зб.). Горького Максима музей у с. Верхній Мануйлівці. 12 музеїв на громадських засадах. На території Козельщинського району залишки понад 60 курганів, пам'ятки доби неоліту, бронзи, сарматського часу, знайдено римські монети. 75 пам'яток історії та культури, 1 — архітектури і будівництва.
Жіночий. Заснований біля каплиці, в якій було встановлено ікону Козельщинської Богоматері, яка допомогла «зцілитися» доньці гр. Капністів — володарів маєтку в с. Козельщині (тепер смт Козельщинского району). Каплицю збудовано 1881 року. Поруч 1881—83 зведено церкву Різдва Богородиці, відкрито лікарню і аптеку. 1885 Синод дозволив заснувати православну общину. 1886 прибули перші 20 жінок на чолі з монахинею Золотоніського Красногірського монастиря Олімпіадою. 1887 споруджено «странноприимньїй дом», будинок причту. 1888 засновано школу живопису, першим вчителем якої був Г. М. Глущенко; двокласну церковнопарафіяльну школу для дівчат, а згодом для хлопчиків. 1891 освячено муровану Преображенську церкву, а общину перетворено у монастир. 1900—06 за проектом арх. С. В. Носова зведено Різдва Богородиці собор. Під час російсько-японської війни 1904—05 років при монастирі діяв лазарет. 1929 закритий. Відновив діяльність у 1942 р. У 1949 знову закритий, 107 черниць і послушниць переведено до Лебедина. 1990 - храм Різдьа Богородиці передано православній громаді.