Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Мама, матуся, ненька. Ці слова, ці поняття є найголовнішими і найсвятішими у всіх народів світу у всі часи. Вона в муках дає початок новому життю, а потім ростить і пестить свого малюка. А коли відпускає його в дорослий і жорстокий світ, то в будь-яку хвилину готова покинути все і помчати на край землі, щоб захистити і уберегти свою, нехай і дорослу, але ж дитину.Авторитет матері визнають і християни, і мусульмани, і диктатори, і демократи. Так пишуть у пафосних статтях та літературних ессе. У реальному ж житті буває зовсім по-іншому. Часто-густо, здавалось, непорушні для всіх істини, кимось ставляться під сумнів. І те, що для одного є святинею, для іншого нічого не означає, є абсолютно пустим звуком, порожнім місцем. В тому числі і матір. Так, всі ми не святі, всі ми завдаємо болю своїм найріднішим людям. Надто ж матусям. Які будь-яку невдачу своєї дитини, будь-яке зло з нею пов’язане, навіть якщо воно завдане комусь сторонньому, сприймають, як трагедію. Значить - щось не догледіла, недовиховала, не вберегла. Чого недогледіла Марія Пилипівна Орлик, жителька Кобеляк, не знає ніхто. Ні вона, ні її друзі та родичі. Але чомусь доля на схилі літ послала їй страшне, ледве не пекельне випробування. Випробування байдужістю одних і якимось тупим і від цього ще більш моторошним злом, яке іде від інших. А ці, інші, що найстрашніше, є найближчою ріднею, ближче якої вже немає. Життєвий шлях Марії Пилипівни у більшості своїх епізодів нічим особливим не відрізняється від життя кобелячан похилого віку. Довелося пройти випробування і війною, і голодом, і тяжкою роботою в колгоспі. Та все це вони із чоловіком Іллею Трохимовичем витримали, збудували будинок, мали авторитет у містечку, між собою жили душа в душу. Доля розпорядилася так, що Ілля Трохимович передчасно пішов із життя. Далися взнаки чисельні фронтові поранення і контузії. Та що ж зробиш, відгорювала Марія Пилипівна, відплакала чоловіка. Але життя продовжується. Тим більше, що жити, здавалось, є для кого – для єдиного сина Андрія. А ось з Андрія і починаються випробування Марії Орлик. Ніби й виховували вони з чоловіком сина, і не балували, і не ображали, але не задалася в нього доля. У буддистів є поняття карми, це коли ми всі несемо тягар гріхів, заподіяних ще в минулих життях. Колись тисячу років тому, будучи іншою людиною, твоя сутність нагрішила, а зараз тебе за це переслідують невдачі. Ось і Андрія весь час вони переслідували. Вчився він абияк та все ж освіту здобув. Відслужив в армії і батьки допомогли йому влаштуватися на роботу. Навіть із майбутньою дружиною познайомили. Адже самостійно це зробити замкнутому і мовчазному хлопцеві було досить важко. А потім Андрій потрапив у тюрму. Під час п’яної сварки всадив своєму співпляшнику ножа між ребер. І той помер. А Андрій, отримавши строк в 14 років позбавлення волі, пішов у зону. Батьки не відмовилися від сина, не забули про нього. При найменшій можливості передавали передачі, слали посилки, їхали на побачення. І чекали. Ілля Трохимович не дочекався. А Марія Пилипівна діждалася. Як кажуть в Україні - «на свою голову». Андрій, повернувшись із місць позбавлення волі, став ще замкнутішим, ще відлюдькуватішим. Дружина повернення Андрія із зони не чекала, зійшлася з іншим чоловіком і забрала в нову сім’ю їх сина, також Андрія.Та все ж він влаштувався на роботу заправника на АЗС. Материнський дім, робота, на вихідні п’янка із навіть не друзями, а такими ж невдахами-п’яницями – таким був графік життя не старого ще чоловіка. Десь під час такого ж «застілля» він зустрів Настю. І через пару місяців одружився із нею. І ось тоді життя Марії Пилипівни перетворилося на суцільне пекло. Невістка миттєво її незлюбила. Можливо, тому, що власниця будинку не захотіла її приписувати, а можливо, тому, що не любила нікого. Особливого душевного тепла і ласки вона не виявляла ні до сина від першого шлюбу, ні до нового чоловіка. Не кажучи вже про свекруху, яка стала молодиці справжньої кісткою в горлі. Обманним шляхом Настя таки прописалася в чужому будинку і влаштувала старенькій жінці справжній терор. При найменшій нагоді вона, як би ненароком давала Марії Пилипівні стусана, штовхала її, перечіпала ногами. Колись побачивши, що свекруха куховарить біля плити, підійшла, схопила каструлю із борщем і викинула посудину на вулицю. Найбільш «лагідними» словами при спілкуванні із старенькою жінкою були «падлюка», «сука» і «курва». Інші тексти не відносяться до розряду цензурних. Свекруху Настя вважала такою собі «дійною коровою». Адже та отримувала чималеньку по кобеляцьких мірках пенсію і користувалася державними пільгами при оплаті комунальних послуг. Трішки «пом’якшала» невістка лише тоді, коли в гості до Марії Пилипівни приїхала її племінниця Олена Скорик. Та жіночка давним-давно жила на російській Півночі, займала там якусь високу посаду, мала свій бізнес. Але, як і всіх українців, її тягло на Батьківщину. І тому, вийшовши на пенсію, вона приїхала в рідні для неї Кобеляки. А з родичів тут залишилась лише Марія Пилипівна. По приїзду в Україну Олена Степанівна буквально засипала всіх подарунками. Червона риба, ікра, долари, парфуми, одяг – все це вона охоче дарувала, переповнена ностальгічними почуттями і радістю від того, що через десятиліття повернулася в місто, де пройшли дитинство юність. Так продовжувалось кілька днів, напевне з тиждень. А потім досвідчена Олена Степанівна почала помічати, що не все гаразд у сім’ї Орликів. І звичайно ж вивідала у Марії Пилипівни правду. Вжахнувшись, вона почала вимагати у Андрія і Насті пояснень. Розмови, м’яко кажучи, не вийшло. Андрій, як завжди п’яненький, відмовчувався, а Настя… Та згадала про свій улюблений «домашній реманент» - замашну дерев’яну палицю і недовго думаючи добряче віддубасила занадто активну росіянку. До речі, тим «інструментом» молодиця охоче користувалася в стосунках з усіма ближніми і знайомими. Навіть сусіди почали обходити стороною двір Орликів. Вони спілкувались лише із Марією Пилипівною та й то через паркан. Після інциденту із бійкою Олена Скорик миттєво зняла побої і написала заяву в міліцію. А потім більше двадцяти днів лікувалася в неврологічному відділенні ЦРЛ. Згодом, під час судового засідання вона з подивом дізналася, що, виявляється разом з нею «лікувалася» і Настя. В тієї навіть діагноз ідентичний був поставлений. Про це Олена Степанівна говорить так: «Цікаво мені, як можна з таким же діагнозом перебувати на стаціонарі лише чотири дні і витратити на лікування двадцять гривень. Цікаво, і звідки вона довідку про побої взяла». Та зрештою то інша, звична для Кобеляк, міліцейсько-медицинська історія. Зрозумівши, що в домі Орликів стареньку жінку рано чи пізно знищать фізично Олена Степанівна вирішила забрати її з собою в Росію. Слава Богу, мала величезну квартиру, безліч вільного часу і добре серце. Тому відбувши кілька судових засідань, вона залишила для тітоньки чималу суму грошей і поїхала в Росію готувати документи для переїзду. Кошти були віддані сусідам і друзям Марії Пилипівни. І ось якось у квартирі одного із сусідів пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала Олена Степанівна. Вона повідомила, що документи майже готові і попрохала купити для Марії Пилипівни квіти і подарунки на день народження. Сусід пообіцяв все це зробити, лише сказав, що в хату до Орликів заходити боїться, а залишить все на порозі. Справа в тому, що після від’їзду родички Настя буквально знавісніла. Вона зрозуміла, що невдовзі втратить «дійну корову» - і пенсією бабусиною вже не розживеться, і за газ та електроенергію доведеться платити сповна. І тому знущалася зі свекрухи вже відкрито, ні від кого не криючись. Її «знаменита» палиця стояла на порозі, ніби попереджаючи всіх: «Обережно, в дворі зла людина!» Сусід Ігор виконав те, що обіцяв. Дочекавшись моменту, доки Настя піде з дому, він поклав на порозі квіти, торт та інші подарунки. І прожогом вибіг з двору. Коли Настя повернулася, а вона ходила забирати Андрія із «генделика», то побачивши вже на кухні подарунки буквально зайшлася від люті. Квіти, торт, посуд – все це полетіло на вулицю. Схопивши свекруху за волосся молодиця почала тягати її по кімнаті. А що Андрій? Він тихенько сидів на стільці, тупо дивлячись в одну точку. Андрій навіть не пам’ятав, що сьогодні у його мами, в домі якої він живе, день народження. Так само тупо, безвольно він виконав і наказ оскаженілої дружини: «Сади її в машину і вези куди хочеш». І посадив, і повіз. Завіз недалеко, в район смітника, що на окраїні міста. Туди зазвичай не надто добрі серцем люди разом із сміттям вивозять цуценят і кошенят. Якщо топити їх в річці чи туалеті рука не піднімається. Туди ж син відвіз і свою маму. Думаєте, протверезівши наступного дня, Андрій усвідомив, що зробив і почав шукати неньку? Ага, майже вгадали! Він, ніби нічого й не сталося, пішов на роботу. Лише одразу взяв із собою пляшку горілки, щоб заглушити залишки того, що називається совістю. Слава Богу, Марія Пилипівна не довго залишалася на смітнику. Андрій, син від першого шлюбу, йдучи на навчання на тракторний полігон, впізнав у старенькій заплаканій жіночці свою бабусю. І повідомив про це матір. Колишня невістка миттєво забрала Марію Пилипівну у свій дім. Андрію та Насті навіть говорити нічого не стала – знала, що це безнадійно. Ось так події відбувалися в Кобеляках. І щось схоже відбувається і зараз. Звичайно, імена й прізвища персонажів цієї історії змінені. Змінений і сюжет, не всі реальні події співпадають із описаними. Не вірите, що таке може бути? То уважніше озирніться навколо. І можливо, щось і помітите. А хтось і себе впізнає.
Головна 
