Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
ТАНЯ БІЛИК: “КОЛИ Я ВИШИВАЮ, ТО НЕ ДУМАЮ ПРО ПОГАНЕ”
11:01
Таня – інвалід І групи, народилася з фізичними й психічними вадами. Діагноз – дитячий церебральний параліч. Але це не заважає дівчині гарно вишивати й з оптимізмом зустрічати новий день. На території Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату, що в Кобеляцькому районі, майоріють алеї чорнобривців, підопічні сидять на лавочках, насолоджуючись останніми погожими днями. - Папа прийшов! – вигукнув хтось, помітивши на території директора інтернату. Один за одним почали підбігати до директора його підопічні. Анатолій Шкарбан, директор Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату, встигав і обійняти кожного, і пожартувати, й посміхнутися. А йому у відповідь посміхалася дівчина, що сиділа на інвалідному візку. В її руках – п’яльця з вишиванням. Поруч стояла ще одна, трішки старша дівчина. - Що, дівчата, як справи? – Анатолій Шкарбан привітно посміхається. - Заміж не повиходили? – жартує. - Зараз ідемо до вас у гості. Коли через кілька хвилин ми завітали у кімнату до дівчат, вони вже встигли гарно вдягтися, очікуючи гостей.
«БУЛО НУДНО І Я СІЛА ВИШИВАТИ»
Тетяна Білик народилася 12 грудня 1980 року на Полтавщині у Кременчуцькому районі. У вересні 2002 року прибула до Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату. - Спочатку мама віддала мене до школи-інтернату у Цюрюпінську, - починає свою розповідь 26-річна Таня Білик. – А до цього я жила в будинку малюка. Коли підросла, мама забрала додому в Кременчук (село Червонознаменка, Кременчуцький район – авт.). Якось мені було нудно, не було чим зайнятися, то я найшла малюнки і спробувала вишивати. Вийшло. Я запитала у мами: «Правильно вишиваю?». Вона сказала, що так. З того дня без голки з ниткою не провожу й хвилини. Потім попросила тата, щоб він купив мені п’ялечка. А в школі – інтернаті мені не давали вишивати, боялися, що вколюся голкою, бо руки трусилися. А взагалі мені не подобалось у тому закладі, там не годували майже і я була худа-худюща. І гуляти не випускали, весь час під замком нас держали, телевізор був один на всіх, а тут, в Ліщинівці, добре – затишна кімната, телевізор, харчування хороше, на прогулянки виходжу. Тані трішки важко говорити. Певно, хвилюється. Але для фотокамери позувала охоче. Для тих, хто не знає – при діагнозі «церебральний параліч» у людини порушена функція верхніх і нижніх кінцівок. Тож Таня не може самостійно пересуватися, а руки у неї з фізичними вадами. Але це не заважає хворій дівчині тримати голку й п’яльця з тканиною. - Мені аби малюнок був і я тоді будь-що вишию. Шкода, що журнал з малюнками вітром завіяло, коли я вишивала на вулиці, - засмутилася моя співрозмовниця. – Там таке гарне все було. - Нічого, я тобі новий журнал привезу, - заспокоює дівчину Анатолій Шкарбан. - Це добре, бо я хочу ще у виставці взяти участь, - зраділа Таня. Нещодавно на виставці творчих робіт серед інвалідів «Зорі надії» у Полтаві були вперше представлені роботи Тетяни Білик. Виставку організовано за сприяння Сергія Чумака, голови Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України». Крім Тані, у ній взяли участь ще четверо підопічних Ліщинівського будинку-інтернату - Юлія Мільніченко, Борис Борисенко, Лариса Гришко та Світлана Семітко, які представили свої творчі роботи – картини, в’язані речі тощо. - Тому моїх вишивок і мало тут, бо вони усі в Полтаві, - розповідає вона, доки ми роздивляємось її вишивання. Квіти, звірі, казкові персонажі – все на тканині, мов справжнє. Для того, щоб юна майстриня вишила, їй варто лише мати перед собою зразок майбутнього малюнку. Всі інші деталі вона вигадає сама.
НА ВІДКЛАДЕНІ ГРОШІ КУПИЛА МОБІЛКУ
Таня дуже любить тварин. Часто буває на підсобному господарстві Ліщинівського будинку-інтернату. - Люблю усіх маленьких тваринок, - очі Тані загораються. – Коли гуляю по допоміжному господарству, мене завжди оточують кошенята, цуценята і телятко поряд бігає. Мабуть, і звірі мене люблять. Часто там, на допоміжному господарстві, поміж тварин, Таня і вишиває. Говорить, що її бабуся теж гарно вишивала хрестиком. Мабуть, цей талант передався і внучці. Багато вишивок у мами дома, - говорить юна майстриня. – Вона скоро приїде мене провідати, може, в листопаді. Щоб частіше спілкуватися з мамою, Таня зі своєї пенсії відкладала гроші і близько року тому купила мобільний телефон. Сьогодні у Таниній мобілці лише три номера найближчих людей – мами, «папи» Анатолія Шкарбана й Олега Пастухова, його заступника. Але, мабуть, «папі»-лікарю Таня телефонує частіше, аніж мамі. За словами дівчини, через хворобу і перенесену операцію, мама не змогла доглядати за Таньою, тому і віддала її до психоневрологічного інтернату.
«СТАРША В КІМНАТІ СВІТЛАНА, А Я ЇЙ ДОПОМАГАЮ»
У кімнаті, де мешкає Таня, крім неї, проживає ще троє дівчат. Люся, Люба і Світлана. - Як тільки ми познайомилися зі Свєтою, я зрозуміла, що ми будемо дружити, - згадує вишивальниця. – Відтоді ми нерозлучні, скрізь завжди разом – Вона допомагає мені перевдягатися, возить мене на прогулянки, допомагає нитку в голку всувати. Та я й сама це можу! Просто це довше. Свєта у нашій кімнаті старша, а я їй допомагаю підтримувати порядок. Дівчата живуть дружно, лише інколи сперечаються. - Просто в усіх характер різний, до кожного свій підхід треба, - впевнена Таня. – Тому й важко буває. Але ми швидко миримось. Світлана жила в будинку-інтернаті до знайомства із Таньою більше десяти років. Говорить, що вишивати ніколи не любила. - А допомагати Тані – залюбки, - мовить дівчина. – А взагалі люблю в'язати носки. А ще – прати, - посміхається. – А разом ми любимо співати, слухати музику, особливо Буланову і Малікова. - Серіали дивимось – «Татьянин день», «Багата й кохана», - додає Таня. – Бува, читаю газети цікаві. Але то здебільшого на свята, бо тоді я не вишиваю, не можна. Тож найбільше часу дівчина проводить з п’яльцями. Вишивання хрестиком – це дар Божий у неї. Адже не кожна здорова людина зможе вишити щось подібне. А Таня – може. І впевнена, що кожна людина зможе знайти свою улюблену справу, було б лише бажання. - Коли займаєшся тим, що до душі, тоді погані думки не лізуть у голову. Я вишивала цілу зиму й весь цей час не думала про погане. Лише про хороше. Буду вишивати й далі, хочу ще зі своїми вишивками на виставці побувати. Певно, варто повчитись у цієї дівчини нам, здоровим людям, тому, як треба вірити у краще, з посмішкою зустрічати новий день і любити ту справу, якою займаєшся.
Головна 
