У понеділок на вулиці Червоноармійській на ділянці порід із військкоматом було людно, гамірно і весело. В той день на службу до лав Збройних Сил України відправлялась чергова група новобранців. Писк, сміх, веселі пісні було чути за кілька кварталів від Червоноармійської. Вже давно так повелося, що проводи в армію, особливо на селі, перетворюються у таке собі свято, яке продовжується кілька днів. Знавці розповідають, що бувають випадки, коли новобранці вже служать, а їх вдома ще "виряджають".

Того дня "виряджали" п'ятнадцятеро хлопців із Шенгурів, Сухинівки та Кобеляк. Проводжали ж їх близько кілька сотень людей. І потрібно визнати, що далеко не всі були у стані, коли можна адекватно сприймати дійсність. Та в кінці-кінців обійшлося без ексцесів і особливої роботи у співробітників міліції не було. Щоправда, жіноча частина проводжаючих донесхочу пообурювалася поведінкою підпитих молодиків, аж надто реплікою занадто активного чолов'яги середнього віку. Той чомусь заявив, що проводжає хлопців в останню дорогу. Ох і дісталося йому за ці слова від жіноцтва. Хоча, звичайно, чоловік злого сказати не хотів - просто язик заплітався.

Самі ж хлопці-призовники були незвично для свого віку спокійні та зосереджені. Хвилювалися звичайно - не кожного ж дня в армію йдуть. Всі вони чітко виконували перші в своєму житті команди, які віддавав військовий комісар Віктор Логвіненко. А один юнак раз по раз зиркав у синє морозне небо. Напевне сподівався, що з нього на гелікоптері спуститься Юлія Володимирівна і скаже: "Збирайтеся додому, призов відміняється". Але гарна казка не збулася і в армію йти таки довелося.

А щоб служба була легкою і спокійною останні перед дорогою поради дали новобранцям голова призовної комісії Віктор Лук'янов та голова міської ради ветеранів Олександр Живулько.

Вони наголосили, що виконуючи накази і слухаючи настанови командирів, хлопці легко і безболісно ввіллються в новий для себе колектив і зрозуміють специфіку армійської служби. А Олександр Живулько, який сам призивався у воєнному 1942 році відзначив: "Головне, що ви служитимете у мирний час, бажаю цього ж і наступним призовникам".

Дійсно, служити хлопцям доведеться в армії, яка давно ні з ким не воює. І над українською землею не чути свисту куль та розривів снарядів. Та й скільки зараз служать - всього рік. Не встигнуть звикнути, як вже час додому повертатися.

Така говорили й думали чоловіки. А жінки ніби й погоджувались, а все одно плакали. Плакали мами, сестри, наречені. Таке вже віковічне призначення: чоловікам служити і воювати, жінкам - чекати і плакати.