(ст. 34 КК України)

Если ты зол, тебя будут ненавидеть; если ты добр, тебя иногда обманут; если ты справедлив, тебя всегда будут уважать.

(Буаст)

В даний час в зв'язку з гуманізацією покарання за злочини, такого інституту, як визнання особи особливо небезпечним рецидивістом в Кримінальному кодексі України немає. Але в той час, коли трапилися в моїй практиці ці смішні і повчальні історії згідно Кримінального кодексу в тодішній редакції, особи визнавалася особливо небезпечними рецидивістами і на них поширювалися всі обмеження, передбачені тим кодексом.

В травні 1974 року в селі Кизлівка Чорнухинського району на Полтавщині особливо небезпечний рецидивіст Григорій Ковтун, який майже 30 років відсидів в місцях позбавлення волі за вчинені в різний період 2 вбивства металевим прутом в ході сварки, проломив голову жителю цього села Миколі Демченку. Потерпілий звернувся з відповідною заявою в міліцію. Ковтун же своєї вини не визнавав. Говорив, що в той вечір взагалі Демченка не бачив. Співмешканка Ковтуна, яка була присутньою при цьому, підтверджувала, що такого факту не було і Демченко оговорює її друга.

В зв'язку з тим, що крім показів потерпілого в матеріалах перевірки ніяких доказів вини Ковтуна не було, дільничний уповноважений Чорнухинського РВ УМВС у порушенні кримінальної справи відмовив за відсутністю складу злочину.

Демченко з цим не погодився, звернувся з заявою до прокурора і той відмінив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, одночасно її порушивши, за ознаками злочину, передбаченого ст. 102 КК України "завдання умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості" в тодішній редакції кримінального кодексу. Санкція цієї статті передбачала міру покарання до 4-х років позбавлення волі. Розслідувати справу прокурор доручив мені, слідчому прокуратури. Дізнавшись про порушення цієї справи працівник міліції, який відмовив в її порушенні, мене попередив, що Ковтун дуже небезпечний злочинець. І мені може бути те, що й потерпілому Демченко. Але тоді я був сильний, молодий та впевнений у собі і тільки посміявся з цього попередження. Негайно приступивши до розслідування справи, викликав в прокуратуру потерпілого, який підтвердив свої покази та сказав, що Ковтун не зізнається у скоєному, його співмешканка також. Після допиту Демченка я викликав Ковтуна. Вирішив примусити його трохи почекати в приймальні. Але хвилин через 5, як тільки з'явився підозрюваний, до мене в кабінет забігла схвильована молода завідуюча канцелярією Олена Науменко і попрохала, щоб я негайно забрав до себе в кабінет "цього чоловіка". Так вона назвала Ковтуна і додала, що дуже його боїться. Потім розповіла, що коли підозрюваний зайшов в приймальню, то розв'язно запитав: "А де кум?" Вона спочатку не зрозуміла, якого кума він шукає. Виявилося, що так називає він мене, слідчого прокуратури. На її відповідь, що слідчий поки що зайнятий і треба почекати, Ковтун підійшов до неї і безцеремонно через спину став спостерігати, що вона друкує. І взагалі, вів себе непристойно.

Заспокоївши Олену Володимирівну, я звелів тому негайно зайти до мене в кабінет. Ковтун з незалежним виглядом зайшов і не привітавшись розвалився на стільці, поклавши ногу на ногу. Це був ще не старий чоловік років 50-ти, середнього зросту. Я з усмішкою з ним привітався та попрохав назвати свої анкетні дані і розповісти, як він побив Демченка. Ковтун, нахабно дивлячись на мене, заперечив свою вину. А далі став говорити на тюремному жаргоні. Коли я зупинив його і запропонував говорити нормальною мовою, то Ковтун відповів, що по-іншому він не вміє, так як відбув в місцях позбавлення волі біля тридцяти років.

Вже без усмішки я знову запропонував розповісти, як же він з таким досвідом проломив голову потерпілому. І тоді Григорій Іванович мене попередив: "Якщо я знову сяду в тюрму, то звичайно ж буду грати в карти з такими ж як і я. А в нас такий звичай - ставити когось "на кон". І я обов'язково буду грати і ставити на "кон" вас, або Демченка".

Тобто виходило, якщо він програє і повернеться з місць позбавлення волі, то змушений буде когось із нас вбити. Таке нахабство з боку Ковтуна мене трохи вивело з рівноваги і я вже зовсім серйозно пообіцяв, що обов'язково доведу його вину і він буде арештований ще на досудовому слідстві. Після цих слів Ковтун трохи втихомирився, але вини своєї не визнав, заявивши, що в мене нічого не вийде.

Десь за 2-3 тижні, застосувавши своє вміння переконувати, я змусив співмешканку Ковтуна дати правдиві покази, говорячи мовою правоохоронців "розколов" її. А потім і сам Ковтун зізнався, що проломив голову Демченку, але не металевим прутом, а пляшкою з-під "Шампанського". Але для слідства це було все рівно. На цьому ж допиті Ковтун мені сказав ще й таке: "Демченко дуже непорядна людина і скоро він і сам сяде в тюрму за якийсь злочин". І дійсно, слова злочинця стали пророчими. Через декілька років Демченко, будучи п'яним, з допомогою великої кількості бензину висадив у повітря свій новозбудований будинок та сарай. Справу проти нього вів також я. За цей злочин Демченко отримав 7 років позбавлення волі. Отже Ковтун, як у воду дивився.

Але це станеться потім. А тепер, будучи знову викликаним в прокуратуру та прочитавши постанову про взяття під варту, Ковтун попрохав мене відпустити його до розгляду справи в суді. Але я відповів, що виконав свою обіцянку, він заарештований і буде чекати суду.

Знаходячись в ІТТ Чорнухинського РВ УМВС, Ковтун говорив співкамерникам та працівникам міліції, що я справжній професіонал і він до мене ніяких претензій не має, а поважає. Вироком Чорнухинського райсуду Ковтун був засуджений до трьох років позбавлення волі. Відбувши міру покарання повністю, він повернувся в Кизлівку. Одного разу, зустрівши мене в Чорнухах, він привітався, як до доброго знайомого і запропонував подивитися на його ощадну книжку. Виявилося, що за три роки перебування в місцях позбавлення волі, він заробив 9 тисяч радянських карбованців. Тоді це були величезні гроші. Напівжартома він подякував мені. Мовляв, ці гроші він заробив з моєю допомогою. В колгоспі тоді про такі суми й не мріяли. До речі, слідчий районної прокуратури в ті часи отримував зарплатню 149 карбованців в місяць. І я в тон йому також пожартував: "Чи й собі "сісти", щоб такі гроші заробити?"

Всі останні роки, доки я жив і працював в Чорнухах, Ковтун трудився конюхом в райсанепідстанції і по всіх правових питаннях, що в нього виникали, звертався до мене.

… У вересні 1977 року в селі Вороньки Чорнухинського району, раніше чотири рази засуджений Вадим Пасько, який загалом відбув 20 років позбавлення волі за завдання потерпілим різної тяжкості тілесних ушкоджень і був визнаний особливо небезпечним рецидивістом, побив пристарілого сусіда та вибив тому око. В селі цього закоренілого злочинця боялися, як вогню. Він був непередбачуваним. Міг жорстоко вдарити людину без будь-якої причини.

Перевірку по факту нанесення ним тілесних ушкоджень проводив також дільничний уповноважений Чорнухинського РВ УМВС, який не знайшовши доказів вини Паська, в порушенні кримінальної справи відмовив. Але згодом прокурор району Погибенко С.М. відмінив цю незаконну постанову, порушивши кримінальну справу, розслідувати яку доручив мені.

Поговоривши з потерпілим, я дізнався, що коли його бив підозрюваний, то це бачили зі своїх дворів та городів декілька сусідів. Але поскільки Паська вони бояться, то свідчити проти нього не будуть. Приїхавши автобусом в Вороньки, я пішки пішов по дворах цих людей. В спокійній, невимушеній розмові з трьома сусідами, що все бачили, мені вдалося переконати їх дати свідчення в письмовий протокол допиту. Пасько ж сподівався, що потрібних показів ці люди мені не дали. Тим більше, що я відповідним чином підготував свідків, і вони приспали пильність злочинця.

Зібравши інші докази та отримавши висновок судово-медичної експертизи, я підготував постанову на арешт Паська. Працівники міліції мене попередили, що як тільки Пасько про це дізнається, то миттєво втече з села, тобто "стане на лижі". Він це робив і раніше і його потім довго шукали. Щоб не злякати обвинуваченого, я викликав у прокуратуру потерпілого і його нібито для підписання незначних документів. Нічого не підозрюючи, Пасько разом з Петренком прибув в прокуратуру. Але постанова про взяття його під варту ще не була надрукована. Не розгубившись, я запропонував їм почекати. А коли вони виходили з кабінету, не витримав і попрохав потерпілого на хвилину затриматись. Це була помилка. Коли Петренко повернувся в кабінет, я сказав, що він може їхати додому, але так, щоб цього не бачив Пасько. Та потерпілий зробив по-іншому. На очах у Паська він пішов на автобусну зупинку. Злочинець його наздогнав і нагадав, що потрібно ж обом підписати документи. Відмахнувшись, дідусь відповів, що чекати не буде. Обурений Пасько зайшов до мене в кабінет і повідомив про це. Я відповів: "Зараз викличу міліцію і Петренка доставлять мені в кабінет". Через п'ять хвилин працівники міліції були в мене. Задоволений такою оперативністю Пасько стояв і дивився, що ж буде далі. Я тим часом наказав надіти наручники на нього. Пасько спочатку цьому не повірив, а потім усе зрозумів і з досадою сказав мені: "Відпусти хоча б дров нарубати дружині". На що я заперечив: "Треба було рубати раніше".

Коли в кабінет зайшов прокурор і санкціонував постанову на арешт, Пасько заявив: "Ну й слідчий у вас". Потім додав: "Ну й я б так робив". Знаходячись в ІТТ, Пасько говорив про мене з повагою. Щоправда, вини своєї не визнавав. А я, жаліючи його, дозволив, по його проханню, передавати передачі від дружини та родичів. І одного разу на допиті сказав йому про це. На що Пасько відповів: "Що то за передачі, одне старе сало, хліб та цибуля". Виявилося, що один безсовісний черговий міліціонер солідного віку всяку смакоту забирав собі, а Паську давав старе сало. По поданню прокурора цей міліціонер був притягнутий до дисциплінарної відповідальності. А Пасько був засуджений до 5 років позбавлення волі. Вже після оголошення вироку суду, коли я зайшов до нього в камеру, він з жалем заявив: "Це вже зайве". Маючи на увазі ці 5 років неволі.

Ось такі в моїй практиці були особливо небезпечні рецидивісти. Закоренілі злочинці, але справедливість була і у них в пошані.