Багатовікова історія українського народу - це, насамперед, літопис життя і смерті народу-великомученика, на долю якого випало багато лиха.

Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932-1933 років. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В 2005 році Президент України Віктор Ющенко видав Указ про відзначення Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, згідно якого 26 листопада до місць поховань жертв голодомору були покладені траурні вінки з житніх і пшеничних колосків та о 16-ій годині - хвилина мовчання. Ми не вправі забувати цю сторінку історії нашої країни. Кожна голодна смерть  - це ганебне явище для людської цивілізації. З вуст очевидців, які волею долі вціліли і дожили до наших днів, промовляє народ.

Нещодавно гуртківці туристичного гуртка Ліщинівської ЗОШ І-ІІ ступенів разом з директором Майданник О.В. зустрілися з очевидцем тих подій Петром Павловичем Сотничком. На час голодомору йому було тільки тринадцять років, майже стільки, скільки слухачам. Але він на той час уже працював в колгоспній конюшні, сподіваючись заробити хоч окраєць хліба, щоб не померти з голоду.

Сім'я Петра Павловича складалася з 18 чоловік, з них померло з голоду 11.

-          В кожній хаті села були померлі, - продовжує розповідь очевидець, - а цілому, в селі померло 60 чоловік, 61 вдалося вижити. Мерли від голоду і дорослі, і діти смерть нікому не дивилась у вічі. Половину мертвих поховали на кладовищі, а інших ховали там, де знаходили. При тодішньому колгоспі був створений патронат для дітей-сиріт. Але годували так, що більшість дітей загинуло.

Однією із тих, хто залишився жити є місцева жителька Галина Григорівна Пронженко.

-          Як же вдалося вижити в ті страшні часи?  - цікавились гуртківці.

-          В основному завдяки тому, що споживали їжу з рослин: корінці, кору, листя дерев, трави, а також вживали тварин, птахів, плазунів. Рідко кому вдавалося приховати від влади клуночок зерна, бо за це можна було поплатитися не тільки своїм життям, а й життям близьких людей.

-          Що ж визвало голод: неврожай, засуха? - виникає питання.

-          Урожай того року був звичайний, нічим не кращий і не гірший за інші. Але все забирала влада, не залишаючи щонайменшої надії, не даючи шансу на життя. Навіть те, що залишалося на полі після збирання, не можна було чіпати, бо існував закон "п'яти колосків". Це означало, що за п'ять зібраних прихованих колосків - розстріл.

-          В містах люди жили краще, бо була введена "карточна система". По карточкам людям видавали хліб і деякі продукти. Але селяни не могли нічого ні виміняти, ні купити, бо не було за що, - закінчив свою розповідь Петро Павлович. Скупі чоловічі сльози бриніли в очах оповідача, дрижав голос. З сумними похнюпленими личками слухали його діти. І дивлячись на них, віриться, що більше ніхто з теперішніх і майбутніх поколінь не переживатиме таке страхіття. А страшні сторінки історії нашого народу перегорнуться, як в книжці, але залишаться в нашій пам'яті. Бо пам'ять про мільйони жертв голодомору стукає в наші серця і зобов'язує нас не допустити повторення тих страшних днів. Від нас в майбутньому залежить доля України. Тому ми вважаємо своїм священним обов'язком зберегти це в пам'яті.