Зійшовши на перон, кобелячани не помітили автобуса. І хоча годинник показував 17.30, на вулиці була справжня ніч, в повітрі відчувались перші зимові подихи. Обуренню не було меж, дехто відчув справжній шок. В адресу водія (жаль, що він не міг чути!) посипались справедливі докори, яких він заслуговував, не дочекавшись кілька хвилин прибуття потяга. Виходить, захотів – чекаю, не захотів – не чекаю.

Керівництво автопідприємства, де працює невідомий нам водій, мабуть, не підозрює, що їхній підлеглий поступає таким чином.

А тим часом пасажири опинились у безвихідному становищі. Що робити? Родичів чи знайомих, щоб переночувати, у Біликах немає. Чекати на вокзалі до ранку? Але ж понеділок – робочий день!..

І гурт людей відправляється в дорогу на Кобеляки, розраховуючи на співчуття та розуміння водіїв легкових автомобілів. Десятками мчали “мерседеси”, “Ланоси”, не звертаючи уваги на підняті дитячі руки та руки людей похилого віку. Відразу на думку приходить прислів’я – “Ситий голодного не розуміє”.  Власників автомобілів не цікавлять проблеми пересічних земляків. До простих людей вони ставляться з погордою. І, як правило, роблять добро тому, кому і так добре. І, пролітаючи з холодною байдужістю повз перехожих, думають, що виявляють свою чоловічу силу, а насправді виглядають жалюгідно.

Звичайно, кожна людина має власне судження про життєві цінності. Я ж постійно задумуюсь над питанням, щоб сталося зі світом, якби у ньому щезла доброта?

І добро в той недільний вечір все-таки з’явилося  в образі вродливого юнака, мужнього й сміливого, який зупинив свого автомобіля й чемно запросив до салону земляків. На прохання сказати своє прізвище, юнак довго опирався, а потім відповів: “Паша Ященко”.

Своїм вчинком хлопець подарував нам радість. Хоча й пізно, але, дякуючи Паші,  змогли ми потрапити додому.

Так боляче і прикро, що українці, для яких природно вважалося подати руку допомоги, не дотримуються Божих заповідей. Одна з них говорить, що треба голодного нагодувати, спраглого напоїти, подорожнього в дім прийняти. Тож давайте пам’ятати, що те добро, яку ми віддаємо, повертається до нас. І чим більше добра ми робимо людям, тим багатші на добро стаємо самі. Хотілося б, щоб, у першу чергу, це усвідомили невідомі учасники недільної історії.