Анна Гурська сьогодні — аналітик Центру східних досліджень у Варшаві. У червні 1991 року вона почала працювати у Генеральному консульстві Республіки Польща в Києві, й усі моменти українського зламу й переходу з одного історичного виміру в інший відбувалися перед її очима. «Київ 1991 року виділявся сплеском активності: пресконференції, напівлегальний Рух — брати Горині, Чорновіл, Поровський, багато нових прізвищ людей, які мали за плечима 27 років таборів, а тепер входили у велику політику, в парламент. У повітрі висіло передчуття великих подій, але без особливого переконання в успіхові, — пригадує пані Анна. — Зрозуміліше стало після путчу 19 серпня. Кравчук сказав, що Україна — це не СРСР, не Росія, і що вона будуватиме власне життя. Вражало, як комуністи, які на той час виступали за збереження Союзу, покірно, під диктат Верховної Ради переголосовували всі акти й закони, що лягли наріжним каменем у будівлю Української держави».

— У Польщі 1991 рік — це була уже цілком інша дійсність. Великий вирішальний вплив мали люди з «Солідарності», як і особи з середовищ, що намагалися допомагати дисидентському рухові в Україні, головним чином на Західній. Мали попередні контакти, зв’язки. У тому середовищі актуальним було гасло «Немає вільної Польщі без вільної України». Можна згадати Яцека Куроня, Богумілу Бердиховську, ціле гроно проукраїнськи налаштованих людей. Проукраїнський спосіб мислення був, проте, настільки сильним серед польських еліт, що мусила постати думка про піднесення рівня взаємин. Польща мала в Києві консульство з післявоєнних часів, відтоді як УРСР було прийнято до ООН. Спецпосланцем був Єжи Козакевич, а з українського боку — пан Старак, який контактував із багатьма у Польщі. Він разом із польськими колегами готував нас до переходу на новий рівень стосунків. Коли було вже більш­менш відомо, яким шляхом підуть справи далі, треба було приготувати основу для подальших стосунків, інституційну документальну базу. Тоді у Польщі постало рішення, що найближчим часом, коли українська державність буде можливою формально, Польська Республіка визнає самостійну Україну.

Цим займалися люди, які сприймали українські справи через призму заповідей Єжи Гєдройця. З тих кіл задавався тон певних рішень. Можливо, якоюсь мірою та позиція виводилася з переконання, що саме Україна є тією державою, без якої неможливе відродження Російської імперії.

— Польща для декого була почасти взірцем, у плані унезалежнення від Росії. Хоча була група, яка мріяла про Канаду як про першу державу, що визнає українську самостійність. Згодна, канадські українці багато років намагалися підтримувати культуру і тотожність українства, їхнє середовище складалося з професорів, юристів. Однак факт, що рішення з польського боку надійшло швидше, спричинив великий кредит довіри: ми стали для України важливим партнером, нас було помічено на суспільному рівні.

— Фактично все було «пішки» та «вручну» (сміється). Рішення про те, що ми визнаємо українську незалежність, було неофіційно відомо працівникам консульства. Не було, однак, остаточного рішення щодо термінів. На той час ще не уявлялося можливим дуже швидко у закодованому вигляді переслати настільки важливу інформацію державного значення. Тож відбувалося все з допомогою доступних засобів. Поки інформація, прийнята в Польщі, була ручним методом закодована (без використання комп’ютерів), вислана в Україну і там розкодована — закінчився робочий день. А рішення належало виконати одразу. Довелося телефонувати до тодішнього міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, затримувати на роботі працівників міністерства для того, щоб польська делегація із власним шампанським та актом визнання могла з’явитися там і довести формальності до логічного кінця.

То були важкі й романтичні часи. Водночас це все відбувалося в умовах повної довіри, без жодних обмежень. МЗС України було цілком відкрите і розташовувалося у кількох будинках на вулиці Липській. Тому коли зголошувався до когось прийти, відбувалося це без жодного контролю. Не існувало необхідності писання дипломатичних нот і тижневого очікування на відповідь.