Днями вся Україна вшановувала пам’ять своїх загиблих. Загиблих не на полях битв, не в боях з іноземними окупантами. А загиблих від рукотворного, створеного своїми же громадянами страшного, небувалого лиха – Голодомору 1932-33 років. Увічнення пам’яті про той трагічний період – це ледве не єдиний позитив, на який спромоглася за останні роки українська влада. І те, що Президент Віктор Ющенко підняв проблему пам’яті про геноцид української нації на такий високий рівень безумовно робить йому честь. Хоча знайшлися і такі, хто осмілився заперечувати значимість навіть такої події. Їй Богу, страшно і гидко було дивитися на «знаменитого» донецького регіонала Левченка, який на телеканалі «1+1» всіляко заперечував, що голодомор був спрямований саме проти українців. Та зрештою, все те кощунство повернеться до того нещасного, слабкого на совість та відповідальність чоловіка.

… Зараз, спілкуючись із людьми, які пережили те страхіття, бачиш, як вони й до цього часу його болісно переживають. Навіть ті, хто пройшов війну, вижив у фашистських таборах в один голос стверджують, що більшого жаху не відчували.

Жительки Кірового Олександра Галь та Ганна Гармаш без сліз розповідати по 33-ий не можуть. Нашу з ними розмову навіть доводилось кілька разів переривати, щоб дати змогу бабусям заспокоїтися. В ті страшні роки вони були ще зовсім юними дівчатами, але пам’ятають голод, неначе він був учора.

Говорить Ганна Гармаш, 90 років: «Був тоді гарний врожай, про біду ніхто не думав. Але прийшли активісти, комуністи і комсомольці і забрали все. До нас в оселю прийшов наш зять. Здавалось би рідна людина, але вичистив від хліба хату, як в заклятих ворогів. Із поживи у нас залишились лише заквашені в діжці огірки. То він разом з іншими активістами дружно спорожнилися в неї. У інших людей залишився глечик із буряками. Так ті іроди розбили його. У них, комуністів і комсомольців, зерно не забирали, їм було, що їсти. До інших же жалю вони не мали. Невдовзі не стало жалю і у нас. Поряд помирали бабусі, батьки, матері, сестри і брати, але нам було байдуже. Голод знищив у людях все людське. Було лише бажання щось з’їсти самому. Хоча ні, були й окремі випадки благородства. Мій брат вчинив справжній подвиг. Він випросив десь два тонесеньких столових бурячки, приніс їх додому і чесно розділив на три частини. Стільки нас тоді живих залишилось. Я була брудна, пухла від голоду, ноги вже не ходили, волосся на голові випало. Як вижила й до цього часу не розумію».

Олександра Галь, 89 років. “Їли ми тоді все, що можна було жувати і що приймав шлунок. Товкли в ступі кукурудзяні початки, виймали осереддя із стебел. Собак, котів, пацюків і мишей тоді в селах не залишилось – виловили і з’їли всіх. Коли вилуплювались в стріхах гороб’ята то їх драли і  з’їдали живими. Весною ж найпершими ласощами була бугила. Цей бур’ян з’являвся на полях першим. Потім доходила черга до кропиви, кінського щавлю. Так і паслися люди на полях, як худоба. Там і помирали.”

Населення Кірового в ті страшні роки зменшилося вдвічі. А маленькі хутори вимерли повністю. Якщо найкривавіша в історії людства Друга світова війна забрала із тамтешніх сіл 181 чоловіка, то Голодомор  близько 500.

Мерців ховали в ярах та в одному із погребів на околиці Кірового. Часто бували випадки, коли свіжонасипана земля ще ворушилася. То ще живі люди борсалися під нею.  Але їх із могили вже ніхто не діставав.

Зараз опоненти Віктора Ющенка, як заклинання повторюють тезу, що нині в Україні також відбувається геноцид і ледве не голодомор. Але ж це брехня. І дуже цинічна. Безумовно, райським життя в сьогоднішній Україні не назвеш. І дійсно, населення нашої держави зменшується. Хоча невблаганна і безпристрасна статистика стверджує, що зменшується населення і в благополучній Європі, рівень народжуваності в якій підтримують мігранти з Азії та Африки. Вимирає і опухша від газо- і нафтодоларів Росія. Так що не все так просто.

Того ж страхіття, яке було вчинене над Україною в 30-их роках минулого століття вже не буде. І головною засторогою від його повторення є пам’ять. Пам’ять історична, генетична, політична. А вона живе.

У тому ж Кіровому, як ніколи активно відреагували на ініціативу Президента про вшанування пам’яті жертв голодомору. В один із днів величезна колона із легкових автомобілів із включеними світлом попрямувала по околиці села, де колись був хутір Фещенки. В машинах сиділи старенькі бабусі і дідусі та їх внуки і правнуки – молоді дужі 30-40-річні чоловіки. Вони одним гуртом зробили святу справу – встановили хрест на місці, де колись ховали померлих від голоду. Місцевий священик отець Михайло відслужив панахиду, а сільський голова Павло Каблучко виголосив зворушливу промову. Бабусі плакали, а їх нащадки застигли в мовчанні, віддаючи шану землякам. До речі, на протязі десятиліть, коли про Голодомор говорити забороняли, кіровчани продовжували зберігати пам’ять про те лихоліття. На місці масових захоронень хтось з року в рік викопував невеличкі ямки. Вони як рани на людському тілі ятрились, не давали забути і заспокоїтись.

І якщо вони не забудуть, якщо не заросте дорога до того хреста, то голоду в Україні більше ніколи не буде. Працювати ж українці вміють, а хліб активістам вже не віддадуть.

Потрібно лише пам’ятати.