А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 – щогодини, 17 – щохвилини.

Як сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще нещодавно була житницею Європи? Про події голодного лихоліття цього тижня розповідали учням навчальних закладів Кобеляцького району. Так, наприклад, у Ліщинівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, в якій навчається близько90 учнів, протягом тижня щодня учителі проводили з дітьми цікаві тематичні уроки, бесіди. Неодноразово дивились по телебаченню уроки Президента Віктора Ющенка, коли він розповідав про Голодомор 1932-1933 років. У суботу відбувся масовий захід “Запали свічу”, в якому брали участь працівники й учні школи, місцева бібліотека та будинок культури. Бібліотекар Людмила Дейнека підготувала велику виставку до Дня роковин Голодомору. Ведуча заходу Валентина Уткіна розповіла присутнім, яких того дня зібралось близько 50-ти чоловік, нові факти з історії трагедії. Школярі мали змогу й почути розповіді, як-то кажуть, з перших вуст, адже учителі запросили до школи очевидців – Марію Яківну Пронженко, Петра Павловича Сотничка. За словами Валентини Уткіної, завідуючої Кунівським будинком культури, великим позитивом для громади є те, що між собою добре взаємодіють три місцеві осередки культури – школа, бібліотека, клуб. Ірина Андронова, організатор позакласної роботи, разом з іншими працівниками культури підготувала змістовний захід, на якому всі присутні запалили свічки і хвилиною мовчання пом’янули тих, хто відійшов у вічність.

Багато заходів і тематичних уроків відбулось і в школах райцентру.

У Кобеляцькій загальноосвітній школі № 3 для учнів провели лінійку, приурочену 75-м роковинам Голодомору. Ведучі Зіна Іцкович та Оля Нежива розповіли школярам про штучно організований голод на Україні. Розміри катастрофи впродовж десятиріч уперто замовчувались. Нині ми знаємо, що то було і можемо відкрито говорити про геноцид українського народу.

Розповісти про страшне лихоліття до школи запросили очевидця подій 1932-33 років Олену Шевченко.

- Все те було важко пережити, але згадувати сьогодні, все що було - не легше, - промовила Олена Пилипівна і з її очей закапали гіркі сльози. – Який це жах, коли хочеться їсти, дай Боже, ніколи вам, діти, цього не знати. Цінуйте те, що у вашому домі є бодай окраєць хліба… У 1933-му це було неабиякою розкішшю. Пам’ятаю, як у спільну яму скидали моїх сусідів, серед тих безневинно померлих були маленькі дітки – з вздутими животиками і тонюсінькими ручками… Якби не корова, моя б сім’я не вижила. Ми їли вариво з кукурудзиння, трави. Виживали, як могли.

Після спогадів Олени Шевченко, вчитель зарубіжної літератури Надія Радченко зачитала оповідання “Катеринка”. Розповідь йшла про дівчинку, яка мала веселу вдачу, тож у селі її називали лише Катеринкою. Під час голодомору дівчинка ще живою потрапила у яму з трупами. Катеринка вижила, алевона зовсім розучилась посміхатись.

Оповідання школяріслухали мовчки, навіть не перешіптуючись між собою. Юлія Гуль, Вадим Гарець і Юлія Устименко зачитали вірші про голодомор.

Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому висловлю, напевно, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка : “Мертвим нікому довіритися, крім живих, -нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!”

… Запалили свічки і хвилиною мовчання вшанували пам’ять жертв сталінського голодомору, а по закінченню заходу учителі роздали усім присутнім милостиню за царство небесне.

Хай подібне не повториться ніколи.