Скептики стверджують, що хорошими справами прославитися не можна.
Зате можна допомогти тому, хто потребує допомоги. Чим більше буде в
країні людей, що роблять благо, тим добрішим стане світ навколо нас. У
цьому впевнений Борис Литовський — засновник нового добродійного фонду
«Здоров’я нації». А ще в тому, що все суспільство ділиться на лікарів і
пацієнтів. І чим краще одним, тим здоровіші й інші.
Борисе Наумовичу, чим фонд Бориса Литовського «Здоров’я
нації» відрізняється від багатьох доброчинних організацій, що існують
сьогодні?
— Справді, сьогодні багато людей, що займаються доброчинністю, і
безліч доброчинних фондів — великих, середніх, малих, таких, що роблять
насправді хороші й благі справи. Хтось допомагає дітям, хтось — людям
похилого віку, хтось зі СНІДом бореться. Але сьогодні в країні не існує
доброчинної організації, що допомагає тим, хто рятує життя інших. Я маю
на увазі лікарів. У нашій країні люди в білих халатах, від
професіоналізму і самопочуття яких залежить здоров’я всіх нас,
отримують мізерну зарплату, вони і їхні близькі не захищені юридично, у
них маса звичайних життєвих проблем. Я вважаю, що так не повинно бути.
Саме тому й створив фонд, який опікатиме лікарів.
Скільки грошей плануєте витрачати?
— До двох мільйонів доларів на рік.
Які основні напрями роботи фонду?
— Напрямів буде декілька. Один із основних — давати можливість нашим
провідним фахівцям, унікальним свого роду, навчатися і навчати. Наші
медики — унікальні люди. Адже Ігор Щепотін (головний онколог України. —
Ред.), Ілля Ємець (головний кардіолог країни. — Ред.), Сергій Риков
(головний офтальмолог України. — Ред.), Елизавета Шунько (головний
неонатолог України. — Ред.) та багато інших дадуть фору багатьом
закордонним спеціалістам.І чим більше у нас буде таких фахівців, тим
краще буде пацієнтам.
І якщо в мене є можливість відправити 20 наших лікарів в
Національний інститут раку Франції або в кардіологічний центр у Сіетлі,
де вони зможуть перейняти передовий досвід провідних світових шкіл, або
привезти західних спеціалістів до нас, чом би цього не зробити?
Крім того, безумовно, фонд займатиметься адресною допомогою тим
лікарям, які перейшли вже в розряд пацієнтів. Я маю на увазі людей, що
присвятили все життя медицині, а зараз живуть на маленьку пенсію в
жахливих умовах. У нас таких людей багато, а країна про них не
пам’ятає. Медики — та частина нашої нації, якою країна повинна пишатися.
Ще один напрям роботи мого фонду — юридичний захист прав лікарів.
Поясню, що я маю на увазі. Наприклад, лікар оперує хворого на СНІД.
Проколов рукавичку — заразився. Його дружина і діти більше нікому не
потрібні, як і він сам, у принципі. Хто думає про його близьких, коли
годувальника більше немає? Ніхто. І це величезна проблема.
У чому полягає завдання–максимум фонду Бориса Литовського?
— Зробити так, щоб лікування в нашій країні було якісним, людей
помирало менше, а лікарі не почувалися нікому не потрібними. Я хочу,
щоб коло доброти замкнулося — благодійники повинні допомагати лікарям,
які рятують життя всім нам. Тільки тоді буде результат.
Чому вам така близька медична тематика, в якій ви досить добре розбираєтеся?
— Кожен має право вибирати ту тематику, яку вважає за потрібне. Мені ближча медична. Дуже багато друзів–медиків.
Борисе Наумовичу, це не зовсім чесна відповідь для
людини, яку називають «чорним кардиналом Мінохоронздоров’я», для
керуючого цим міністерством (сміється).
— Керують міністерством міністр і чиновники. У Мінохоронздоров’ї я справді знаю багатьох.
Розумієте, останні 15 років я «варюся» в медичному середовищі. І у
мене є певний досвід спілкування з міністрами. Ми ж люди —
зустрічаємося, спілкуємося, думками ділимося. Як менеджер, я розумію
багато процесів, що відбуваються. І про себе теж чув різне. Але люди
діляться на дві категорії — ті, які говорять, і ті, які роблять. Раніше
я тільки робив, а зараз ще й говоритиму.
Сьогодні ваше прізвище, серед іншого, пов’язують з
виробництвом онкологічних препаратів на Харківському фармацевтичному
заводі «Здоров’я». Це правда?
— Так. Я вам розповім цю історію. Мій батько, який зараз живе за
кордоном, а раніше працював у тролейбусному депо в Києві, зателефонував
мені й попросив допомогти його другу. Приходить до мене людина. У нього
в одній руці бісквіт, а в другій — банка з варенням. Сів навпроти мене
і плаче. Каже, що в нього рак. А для того, щоб купити ліки, потрібно
квартиру продати. Гарантій одужати немає. «У мене дочка заміж вийшла
недавно. Де ж вони всі житимуть, якщо мене не стане?» — каже. І бісквіт
цей з варенням мені простягує. Звичайно, я йому допоміг. Але мене ця
історія настільки зачепила, що я знайшов світового виробника
онкопрепаратів і під своє чесне слово привіз до України. Потім
домовився, що він вироблятиме препарати за контрактом для Харківського
заводу «Здоров’я». І їх з’єднав.
Розмов і тоді було багато, бо якщо коли хтось втрачає ринок, то,
звичайно, він за нього боротиметься. Справжня війна тоді була! Але на
сьогодні ціни на онкопрепарати знижено й усі 25 регіонів країни, що
використовують препарати Харківського заводу, дали висновок, що вони за
якістю нітрохи не гірші, ніж ті, які використовували раніше. І якщо два
роки тому за державні кошти лікувалося 15 відсотків хворих, то сьогодні
ми за ті самі гроші лікуємо до 50 відсотків людей. І якщо інтереси
бізнесу збігаються з інтересами держави — це нормально.
Знаєте, я дуже хочу зробити необхідні проекти для лікарів, перед
якими схиляю голову. Це моя мета. І ще, я хочу, щоб дружина народила
мені ще доньку. А я завжди досягаю тих цілей, які ставлю перед собою.
Наталія ЯРЦЕВА
|