Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Я належу до того покоління людей, яких чомусь називають «діти війни». «Чомусь» - бо всім відомо, що у війни дітей не буває. Війна вбиває дітей. Війна приносить людям смерть, руїни, сиріт, калік. Здавна вважають, що людина є дитиною, доки живі батьки, доки є кому назвати її сином або донькою. У мене, як і в більшості мого покоління, батьків давно немає, і раптом з чийогось дурного розуму я знову «дитина», бо з’явилась матінка наша рідна – війна. В усіх країнах, якими прокотилося страхіття Другої світової, ще в 50-60-ті роки визначено законодавчо пільгові категорії людей, яких називають по-різному: «знедолені війною», «постраждалі від фашизму», «позбавлені війною дитинства» або «дитинство обпалене війною». Не знаю кому як, а мені іноді соромно за безглуздий штамп у пенсійному посвідченні – «дитина…», адже наймолодшому з нас далеко за шістдесят, а найстаршим - за 80. На мою думку, офіційно граматично і стилістично привальним був би штамп «особа, що в дитинстві пережила війну». Якщо ж застосовувати символічну назву, то абсолютно правильною буде – «Підранки ВВВ». Адже кожен із нас, якщо не отримав фізичних травм під час війни чи після, бавлячись на пустирях снарядами, мінами, гранатами, то зазнав психологічних травм, нервових стресів. Саме «підранками» називають нас у відомій пісні. Саме так – «Підранки», називався художній фільм про багатостраждальних дітей часів війни. Це малюки, які не знали що таке іграшка, що таке цукерка, більшість із них не знали батьківської ласки, піклування, підтримки. Це хлопчики й дівчатка, які на власні очі бачили обличчя фашизму і з найменшого віку вивчали стратегію і тактику війни. Ми знали: якщо сидиш у схованці – то ні пари з вуст, якщо німець гнав матір на риття траншеї - то треба було щосили ревти. Ми знали, що у підвал чи льох треба ховатись під час артобстрілу чи бомбардування, але ні в якому разі під час ворожого наступу, бо німець спочатку кидав туди гранату, а потім питав: «Хто там?». Несолодким було і повоєнне холодне і голодне життя, не менш жахливим був голод 47-го, про який і до сьогодні не згадують. Пам’ятаю, як неможливо було принести з лісу в’язку сушняку, щоб зігрітись чи заробити якусь копійчину. Лісники на конях доганяли нас, малих, уже в місті, шмагали батогами, різали мотузки і тут же спалювали принесені нами за 5-10 кілометрів дрова, а в хатах замерзали люди. Дротове мовлення почали розводити по хатах лише в 50-их роках, до цього єдиним джерелом інформації слугували гучномовці на стовпах в центрі місті і сіл, під якими збиралися натовпи людей. Освітлювались оселі каганцями, переважно з гільз «сорокап’яток» (гармати Другої світової війни), ні зошитів, ні підручників майже не було. Очевидно, все це зміцнило нам імунітет, інстинкт самозахисту і виживання, тому ми наперекір всьому і всупереч статистиці, за якою повинні вмерти – живемо і виживаємо, боремось і перемагаємо, бо сам Господь Бог дарує нам здоров’я і довголіття за наші страждання. Я не образився і, навіть не здивувався, коли жіночка-контролер чи оператор одного з підприємств - надавачів послуг сказала: «Який дурень придумав оцих дітей війни, і що там вони пам’ятають». Щодо дурнів, вона права на 100 відсотків. Впродовж багатьох років про долю нашого покоління ніхто не згадував, не говорив, не писав. Вперше в 2000 році, виключно заради піару перед виборами, була озвучена ідея про пільги дітям часів війни і посипались щедрі обіцянки. Нарешті в 2004-ому році прийнятий перед виборами закон, але введений в дію лише в 2006-ому році перед черговими виборами. Ось для чого владі потрібні «діти війни». Щоб виправдати жіночку за «дурнів», давайте прочитаємо цей закон з огляду на те, що середній вік дітей війни - більше 70 років, середня тривалість життя українців - менше 60, маємо повний занепад виробництва в малих містах і ще більший занепад сільгоспвиробництва. Пункт 1 (очевидно найважливіший). Переважне право залишатись на роботі при скороченні штатів. – Кому в Кобеляках потрібна така пільга? Можливо, одному з тисячі. Пункт 2. Отримувати додаткову відпустку до двох тижнів на рік без збереження зарплати. - Очевидно, цей пункт - додаток до першої дурні. Пункт 3 (найцікавіший, чи потрібно це хоч одній людині в Україні?). Виплачувати 100% заробітку по лікарняних, незалежно від стажу роботи. Пункт 4. Першочергове відведення земель для індивідуального будівництва і садівництва. - Цей пункт явно не для кобелячан, у нас споконвіку і безкоштовно виділяють ділянки 2х0,70м. А деякий час видавали й будиночки, хай не добротні, зате вічні. Пункт 5. Про пільговий проїзд у міському і приміському транспорті. - Теж непотрібний, адже кожен з дітей війни - пенсіонер. А 80% - ветерани праці, які вже мають такі пільгу. Навіщо мені потрійна пільга – сідалища ж не вистачить. Пункт 6, останній. Про 26% знижку на оплату комунальних послуг. - Цим пунктом держава зробила нас не пільговиками, а жебраками, переклавши надання цієї пільги на підприємства-надавачів послуг, змусила нас носити десятки довідок, днями вистоювати під дверима, вислуховувати обурення і образи працівників, які по-своєму теж праві – кому потрібні зайві розрахунки і перерахунки. Щоб нікого не «давила жаба», я повідомлю, які це блага. Енергетики встановили самі для себе середню норму споживання 75 кВт на місяць, тобто пільгових 18 кВт на суму 5 грн. 60 коп. Ця цифра стабільна для кожного пільговика. Звичайно, ця норма неправильна, адже лише холодильник середньої потужності споживає 70 кВт в місяць. Середню норму потрібно визначати рішенням місцевої влади, а не надавачем послуги. Ще хитрішими виявилися працівники «Водоканалу», у яких є норма, затверджена міською радою. 6,2 куб.м., як середня для оплати за воду при відсутності лічильника. Але вони нараховують 25 відсотків від фактично споживання, бо їм так вигідніше, хоча це грубе порушення закону. Заради копійчаної вигоди придумана така головоломка, яку я жодного разу не вирішував, маючи дві вищі освіти. Щоб вирахувати кількість води, потрібно витрачені кубічні метри поділити на кількість мешканців, відрахувати витрачену не пільговиками, з решти відрахувати 25%, знову додати і помножити на тариф. Знаючи фінансову ситуацію «Водоканалу», я жодного разу не скористався пільгою, крім виділених мені за перші 5 місяців 2000 року 3 куб.м. пільгової води на 2 чоловік. Я платитиму за воду повністю, але не потрібно мене ображати, адже в усьому світі вважають, що кількість води, що витрачають на душу населення, є одним з показників рівня культури і цивілізації цього населення. За розрахунками «водоканалу», я раз на тиждень умиваюсь і раз на місяць купаюсь. І це заради 1-2 гривень! На моє переконання, краще було б не морочити голову ні пільговикам, ні «водоканалу» за 2 гривні, ні енергетикам за 5 гривень, а виплачувати їх адресно. Або перераховувати субвенції на пільги одному надавачу послуг, або їх взагалі відмінити в зв’язку з доплатою 47 гривень до пенсії. Відносно того, що жіночка не знає про жахи, які пережили «діти війни» і що таке війна, у мене є сумніви. Сьогодні всім відомо, що у Ново-Богданівці, де кілька разів на складах вибухали снаряди, постійно працює кілька бригад лікарів-психотерапевтів, які лікують дітей від нервових стресів та інших наслідків переляку. Щодня всі бачать по телевізору, як жінки кидають оселі, роботу і чоловіків і втікають від війни в Палестині і Лівані. В Ізраїлі повністю припинився потік іммігрантів і відбувається репатріація через військові дії. Вперше з всю історію існування відмінено раллі “Париж-Дакар” – через війну. Під час артобстрілів і бомбардувань частіше від переляку, ніж від ран гинули тварини і дикі звірі, а люди витримували і живуть з цим у снах до сьогодні. Нехай ніхто і ніколи не почує моторошної музики війни, нехай всі знають, що «Юнкерси» - це високоякісні котли і колонки, а ми знали, що це - стратегічні бомбардувальники, які безпосадково з аеродромів Німеччини приносили і викидали на наші голови свій смертоносний вантаж. Нехай підлітки на всіх континентах гадають на ромашках «любить – не любить», а ми гадали «влучить – не влучить». Хай завжди буде мир, хай ніколи і нікому війна не буде матір’ю, а пересторогою і гарантом цього хай буде пам’ять людська. Хай з пам’яті людської ніколи не зникають назви фабрик і комбінатів смерті – Освенцим і Лідице, Орадур і Бабин Яр, Бухенвальд і Дахау. Саме з проблемою людської пам’яті, з проблемою відсутності розуміння, поваги, щирості до свого покоління з боку влади, а відтак і в суспільстві; я прийшов на установчі збори громадської організації «Захисту дітей часів війни» (нехай буде хоч так). Варто було зайти в концертний зал РЦКД, як одразу стало зрозуміло, звідкіля «ноги ростуть» у цієї організації. В президії сиділо керівництво районного осередку Соцпартії і їх же представник з Полтави. На жаль, ні в доповіді Дмитра Білого, ні в двох виступах вельми шанованого мною Миколи Жука не прозвучало й слова про проблеми «Підранків». Не було оголошено ні програми, ні плану дій чи заходів цієї організації, було лише повідомлено, що розміщуватиметься організація в колишньому передвиборчому штабі соцпартії. Незважаючи на те, що доповідь і виступи будувалися на традиційному переліку негараздів та звинуваченні уряду Тимошенко в усіх недоліках минулих років, до честі кобеляцьких «підранків», це не розбудило в них ні обурення, ні гніву. Із зали не пролунало жодної скарги, невдоволення чи вимоги. Навпаки, коли обласний соціаліст розпочав свій виступ з потужної атаки на уряд Тимошенко і сказав, що добре вивчив бюджет і переконаний, що виплати по погашенню вкладів “Ощадбанку” не завершаться, то присутні в залі дружно його «затюкали». Я щиро вдячний Кобелячанам за глибоке розуміння ситуації. А за такі виступи потрібно притягувати до відповідальності за провокації і підбурювання до громадських протистоянь. Акцент подальшої роботи зборів був зміщений до проблем “Ощадбанку”. Вони дійсно є, виплати розпочалися спонтанно без відповідної підготовки, тобто створення реєстру вкладників, визначення точної суми боргу, джерел фінансування в бюджеті, без підготовки самого Ощадбанку та залучення до роботи «Укрпошти» та соціальних служб. Але на те були певні причини. Якби проводилась підготовка, то виплати могли б взагалі не розпочатись. Дуже багато бажаючих скомпрометувати діючий уряд, не дати виконати передвиборні обіцянки, в тому числі і про погашення вкладів. Сьогодні можна з впевненістю сказати, що ніхто і ніщо не завадить виплатити перший транш – всім до 1 тисячі гривень, бо ніхто не візьме на себе такої ганебної місії. Звичайно, ажіотаж під стінами банку створювали самі вкладники, але їх можна зрозуміти і вибачити. Надто довго і часто їх обдурювали. В “Ощадбанк” люди вкладали не просто гроші, а надію на безпечну старість, на світле майбутнє своїх дітей і онуків. І несли вони не зайві гроші, а зекономлені. Ажіотаж можна було передбачити, адже маємо досвід – уряд Януковича півтора року виплачував по 50 гривень і ніхто не запитував: «Це погашення, відсотки чи компенсація?» Взагалі-то, я «за» створення громадської організації. Проблем у нас багатою, а гуртом, кажуть, і батька легко бити. Я навіть за підтримку такої організації однією з партій, але тієї, що має право на законодавчу ініціативу. У соціалістів її немає і не буде. Як завжди, маю кілька пропозицій: 1. Обрати не якусь комісію виключно із соціалістів, за принципом Тарапуньки «Хто дужче Гнатка - того більша ставка». Потрібен керівний орган із фахівців – юристів, економістів і інших. 2. Щоб напрямок діяльності організації був не споживацьким, а суспільно корисним. 3. При складанні програми і завдань організації звернутись за пропозиціями до всіх знедолених війною, дітей часів війни, підранків».
Головна 
