Цими словами великого Кобзаря можна найстисліше і найточніше охарактеризувати ситуацію в найвищих ешелонах влади нашої держави. Опозиція змінює владу, влада змінює опозицію, а все інше залишається на місці. Занепадає економіка, зростає інфляція, зростання цін в кілька разів перевищує незначні надбавки до зарплат і пенсій, рівень життя і його тривалість в Україні одні з найнижчих в Європі. Зате темпи поширення СНІДу, алкоголізм серед дітей і підлітків і, як наслідок, смертність - найвищі. Продовжується зубожіння народу, зате мільйонери і мільярдери ростуть як гриби після дощу.
Одне лише тішить, що в країні немає бандитів, яких президент обіцяв посадити в тюрми. Так, ніби жартома, «помаранчеві» шукали їх серед «голубих», «голубі» - серед «помаранчевих», декого навіть в прокуратуру викликали, там пальчиком посварили і сказали щось на зразок: «Ну-ну, ніззя!». «Ніззя», скажімо, за державний кошт дівок до Парижу возити.
Найгірше те, що всі протистояння і обопільні звинувачення в верхах намагаються подати нам, як боротьбу політичних партій за втілення своїх ідей, програмних завдань і передвиборних обіцянок. Все це брехня. Якби це було так, то у Верховній Раді і між гілками влади був би повний консенсус і абсолютна ідилія. Адже в жодної з партій ідей взагалі немає, програми і обіцянки схожі як крапельки води, бо всі вони переважно з «води». Всі партії за квітучу Україну і щастя народу.
То в чому ж суть боротьби і хто за що бореться. Звісно що проблема російської мови, проблема НАТО чи не НАТО, інші дріб’язкові приводи є надуманими. І навіть те, що на порядку денному – розгляд питання про зняття недоторканості та перегляд пільг для депутатів, не є справжньою причиною блокування роботи Верховної Ради.
Звинувачувати сьогодні регіоналів можна хіба що в неоригінальності, бо сурми, блокування трибуни, бійки та псування майна першими принесли у Верховну Раду представники нинішньої коаліції. Отже, воістину: «…кайдани міняються…».
Насправді боротьба точиться між фінансово-олігархічними кланами, представленими партіями, для перерозподілу сфер впливу, за власність, за амбітні претензії і плани, за можливість грабувати і обдурювати народ.
Але найгірше в цій боротьбі - її форми і методи. Сесії Верховної Ради в усьому світі розглядають як шоу, які принижують імідж України на міжнародній арені, нищать інвестиційну привабливість, а Народ України роблять низькосортною нацією. Скажіть, як можна говорити про обраного нами депутата, який ввесь світ заявив: «Блокуємо ВР кульками, а якщо треба блокувати - хоч презервативами».
Цей вислів облетів всі телеканали і навіть розміщений в інтернеті. Але якби це ще сказав отой депутат-лобуряка, що всівся без дозволу у святая святих, кріслі спікера, і бавився там кулькою. Його можна було б вибачити, бо у нього на лобі написано, що його інтелект нижчий, ніж у звичайного ПТУшника. Це сказано не заради «слівця». Майже за 20 років роботи в ПТУ я не пам’ятаю, щоб учень дозволив собі ось так нахабно всістися на стілець викладача. Сказано це депутатом поважного віку, який, можливо, й забув, що презерватив можна не тільки надувати. Але де ж його елементарна людська етика. Це шоу дивиться весь народ України і переконується, що за такого депутата і його партію і потрібно голосувати хіба що презервативами (використаними). На жаль, подібні вислови, вітання дулями чи нісками нижче спини стали нормою життя і спілкування очільників різних рівнів у нашому суспільстві.
Найпопулярнішою зброєю у міжпартійних баталіях є звинувачення у зраді. Всім відомо, що зрада є найганебнішим злочином у будь-якому прояві, тому і звинувачення у ній найобразливіше, найдошкульніше. На мою думку, ніякої зради немає, оскільки люди голосували за програми різних партій, а вони у всіх однакові. Відбувалися звичайні торги, були попит і пропозиція посад, державного майна, грошей, депутати скуповувалися поштучно (вроздріб) і партіями (оптом). Як заявив на міжнародному саміті Борис Тарасюк: «Регіонали скоповували депутатів, як картоплю». Якщо партійні лідери і зраджували, то перш за все самі собі, приймаючи рішення без повідомлення регіональних та місцевих організацій, без врахування їхньої думки, без обґрунтування необхідності свого рішення. Такі партії позбавляли себе не лише підтримки однопартійців і виборців, але й елементарної поваги до себе. Тож хто кого зраджував - «толком розібратись треба…» Дуже схожа ця ситуація на анекдот, де жінка каже: «Мені чоловік постійно вішає лапшу на вуха, а я її акуратно знімаю і намотую йому на роги».
Так, після відомого демаршу політради Партії промисловців і підприємців я зібрав загальні збори районної організації цієї партії, на яких висловив своє обурення з приводу того, що нами ігнорують і лише ставлять перед фактом, який відбувся. В результаті одноголосно прийнято рішення про розпуск районної організації ПППУ. А я особисто не вступатиму ні в жодну партію ні в будь-що інше. Хіба що з необережності.
Раджу вчинити так само і іншим організаціям, дрібним партіям, у яких немає майбутнього. Тому що всі вони є сателітами, тобто обслуговують мегапартії і голосувати за них - те ж саме, що ні за кого. До таких партій я відношу і соціалістів, і комуністів. Перші скомпрометували себе не стільки перефарбуванням, скільки найбрутальнішою, найогиднішою поведінкою перед позачерговими виборами, обливаючи брудом все і всіх. Другі - поведінкою свого лідера, який за будь-якої нагоди кричить: «Очістім от востока до запада власть от помаранчевой чуми». Очистити владу - не проблема, а от де подіти половину населення України, яка обрала для себе оту «чуму», адже Колима і Воркута належать іншій державі. За обидві ці партії люди голосували частіше за інерцією, ніж за принципом. А в 2006 році виключно підтримуючи їх у боротьбі проти кучмізму. А вийшло все навпаки.
Отже, як ви зрозуміли, є три реальні політичні сили. За жодну з них я ні «за», ні «проти». Я за те, що ці політичні сили знайшли в собі сили, мужність і розум знайти спільну мову. Це можливо, якщо відправним пунктом, головним завданням для кожної будуть інтереси держави і добробут народу, а не інтереси фінансово-олігархічних кланів та амбітні претензії. Є у ВР ще одна сила, що на ходу вскочила в «останній вагон» виключно за рахунок бренду – «Україні потрібен Литвин». Але на сьогодні у багатьох є сумнів, а чи потрібна Україна Литвину? Позиція на зразок Нестора Івановича (не Шуфрича) Махна – «Бий білих поки не покрасніють – бий красних поки не побіліють» є досить хистка.
Що там буде у Верховній Раді – «не нам про теє бідним знати…» У нас своїх проблем вистачає. Ми теж обирали владу і міську, і районну за партійними списками. Але хто кого обрав, де наші депутати, де офіси партій, що пройшли до влади, де години чи графік прийому виборців, де зустрічі з депутатами, де розподіл депутатів від партій за територіями, де депутатські запити чи звіти депутатів про виконання обов’язків. На жаль, і партії, і депутати забули, хто їх обирав. Не доросли ще до партійної структуризації, не дозріли до пропорційних виборів. Шановні депутати і партії, озвіться до своїх виборців, прокоментуйте ті чи інші ситуації, чи події, не бійтесь народу!