У квітні відзначатимемо 90-річчя від дня народження видатного письменника, державного і громадського діяча, Героя України Олеся Гончара

Автор цих рядків за дорученням комісії з творчої спадщини має честь зібрати й упорядкувати епістолярій Олеся Гончара для видання в 12-томному зібранні його творів. З-понад тисячі вже зібраних листів значна частина стосується гуманітарних питань, духовної сфери нашого життя. Про них і піде подальша розмова.

Усе життя чи не найбільше Олеся Гончара хвилювала доля рідної мови. Він гостро і негайно реагував на кожний сигнал, на кожну скаргу з мовних питань. Не один десяток листів було надіслано до ЦК КПУ, особисто першомусекретареві, до голови президії Верховної Ради, міністрів освіти, культури.

"Під час зустрічі з виборцями, - звертається О. Гончар до В. Щербицького (1984 р.), - від учителів і не тільки від них мені доводилось чути нарікання на введену свого часу Хрущовим практику про необов'язковість вивчення української мови в школі... Іноземну мову учневі вивчати обов'язково, а від вивчення рідної він може відмовитись, знехтувати, зневажити її - де ж тут логіка?.. В зв'язку з реформою школи дуже доречно було б виправити становище, усунути цю дискримінаційного характеру несправедливість".

У другому листі до В. Щербицького Олесь Гончар просить втрутитись і домогтись перегляду рішення Київської міськради про злиття української школи N92 імені Івана Франка зі школою N30, що означає ліквідацію школи з понад столітньою історією, школи, де навчались О. Богомолець, А. Кримський, В. Липський та інші видатні діячі вітчизняної науки і культури.

А скільки разів ще раніше, в 1960-70-ті роки, Олесь Гончар у листах до ЦК КПУ виступав проти серйозних недоліків у викладанні української мови в школах і вищих навчальних закладах, наполягав на необхідності "унеможливити зневажливе ставлення в республіці до мови українського народу", бив на сполох, коли завважив різке падіння тиражів художніх творів українських письменників, зумисні перешкоди в оформленні передплати україномовної періодики. Виступив він і проти закриття Уманського педінституту ім. Павла Тичини: "... Потрібно зараз думати не про закриття його, - наголошується в листі до ЦК КПУ, - а про відновлення в його стінах філологічного факультету".

Неодноразово турбував письменник і президію Верховної Ради УРСР. В одному з листів до голови президії В. Шевченко він просить дослухатись до скарг виборців-ветеранів війни і праці. "Скарги з різних місць - одна з Новомосковська, друга із Скадовська, а суттю своєю вони однакові: йдеться про ненормальне становище українських шкіл в деяких містах республіки, власне, про їх дискримінацію..."

Цими й подібними листами вдавалось, хоч і не завжди, "пригальмувати, стримати руйнівний процес, боронити рідну мову, де тільки можна призупинити хоч на деякий час закриття українських шкіл (згідно "з волею батьків"), стримати великодержавне руйнування української нації". Вдалося зберегти й Уманський педінститут, нині університет, ім. Павла Тичини.

Не справдилися сподівання Олеся Гончара на поліпшення мовної політики в період горбачовської перестройки. В ці роки він остаточно розчарувався у бажанні керівників України "стримати брутальний розгул сучасної валуєвщини".

Криком зболеної душі був його великий лист Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову (20.06.1987). В ньому автор викладає свої думки про стан "національної мови, школи і всієї сфери класичної і сучасної культури". Наведу мовою оригіналу деякі абзаци з цього листа.

"Процесс дискриминации украинского языка не прекращается в республике в течение многих лет, что не могло не сказаться самым печальным образом на самочувствии народа и его творческой интеллигенции...

Нынешние наши чиновники... в последние 15-20 лет, особенно в годы 70-е, развернули безудержную массовую ликвидацию украинских школ в городах республики. В Чернигове, например, где были десятки полноценных украинских школ, сегодня будто в издевку оставлено 1,5 украинских школ, а население Донецка, Запорожья, Николаева, Харькова, Днепропетровска за годы застоя и совсем лишилось украинских школ, хотя раньше их были сотни...

В республике действует порядок, согласно которому от изучения украинского языка в школе можно отказаться. Внешне вроде все решает "воля родителей", на самом же деле этот порядок был нам навязан сверху, он насквозь фальшив, лицемерен, псевдодемократичен по самой своей сути. Изучать или не изучать на уроке язык народа, хлебом которого ты кормишься, - в какой цивилизованной стране вопрос может встать подобным образом? Украинские же наши лицемеры допускают такую возможность"...

Лист був надісланий до ЦК КПУ з резолюцією М. Горбачова: "Тт. Яковлеву А. Н., Щербицькому В. В.

К письму т. Гончара я питаю большое доверие. Но он просит реальных шагов. Обдумайте, что надо сделать. Нужен совет с общественностью". Ні "совета", ні "реальных шагов", на жаль, не було.

У спроможності українських керманичів, зокрема В. Щербицького, щось змінити Олесь Гончар остаточно зневірився, а пізніше, у січні 1989 р., з не меншим розчаруванням відзначить, що безрезультатно писав "листи-крики Горбачову, наївно вірячи в "доброго царя".

Хоч трохи втішала підтримка колег по літературному цеху, з ними Гончар вів активне письмове спілкування. В його листах червоною ниткою проходить порада-заклик дорожити своїм словом, захищати чистоту рідної мови, дбати про високе призначення літератури. Прочитавши в "Літературній Україні" статтю Василя Захарченка, Олесь Гончар поспішив відгукнутися листом до автора: "О, як потрібне сьогодні таке письменницьке слово, з такою мужністю, з такою силою правди звернене до народу! В мені побільшується почуття надії. Голос із Шевченкового краю мені багато що сказав. Не все споганилось, є ще в Україні незрадливі синівські сили!"

Слово "споганилось" вжито не випадково. Олесь Гончар в останні роки життя рішуче виступав проти брудного, низькопробного чтива, проти розгулу аморальності, похабщини, засміченості літературної мови вульгаризмами, блатняцьким жаргоном, назвавши все це "літературою громадських туалетів". Тому так гаряче підтримав він Володимира Базилевського, який у своїх публіцистичних статтях виступив проти напливу в літературу брутальщини, цинічної вседозволеності. "Маю надію, - писав О. Гончар, -що опоганювачі українського слова, пропагатори аморальності ніколи не дістануть підтримки з боку читацького загалу".

Засуджуючи "безсоромних циніків" у літературі, замшілих одеських "новоросів", Олесь Гончар пише у листі до критика Григорія Зленка: "Статті Ваші прочитав. Полемізуєте з українофобами добре, але треба ще гостріше..." А в листі до письменника, професора Анатолія Поповського з Дніпропетровська з гіркотою і здивуванням зауважує: "... ота "вчена братія" не спішить переходити на українську мову? Невже вони сподіваються, що університет і далі буде розсадником русифікації, а не центром української культури, центром духовності степового краю?" (6.03.1992). Слова вдячності -і не раз - шле Олесь Гончар Степанові Пушику за багате зібрання і чудове використання у творах самобутнього прикарпатського фольклору, за мужнє, достойне слово з трибуни Верховної Ради "на захист рідної культури, так безсоромно кинутої "лідерами нації" напризволяще".

Прочитавши нарис Степана Кириченка "Співець Хортиці" про передчасно померлого Миколу Петровича Киценка, автора книги "Хортиця в героїці і легендах", ініціатора створення меморіалу історії українського козацтва, Олесь Терентійович поділився зі Степаном Марковичем такими думками: "Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливостей захищала себе як нація і що рух опору - як і свого часу у Франції чи Польщі - був усенаціональним... В цьому я переконався під час "Соборної" історії, коли тисячі й тисячі людей стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. До найяскравіших учасників українського опору належав і наш з Вами друг Микола Петрович... Подвижник. Один з них".

Інші листи засвідчують те, як дорожив письменник усіма скарбами народної культури, виступаючи на захист видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини нашого народу, домагаючись заснування нових літературних, краєзнавчих музеїв, вшанування видатних діячів нашої історії. Він неодноразово звертається до голови Ради Міністрів з листами, повідомляючи про загрозу існуванню унікального витвору архітектури XVІІІ століття-Новомосковського Троїцького собору, поруч якого почали споруджувати автобусну станцію. Працівників ЦК КПУ, голову президії Верховної Ради просить захистити Києво-Могилянську академію від хазайнування військових, а керівників Запоріжжя - не допустити руйнації заповідника "Хортиця". Просить голову Товариства охорони пам'яток історії та культури П. Тронька втрутитись у намір знести дерев'яну церкву XVІІІ ст. на Львівщині, захистити подібну пам'ятку дерев'яного зодчества у с. Гоголів на Київщині. Не раз Олесь Гончар турбує листами керівників Києва, виступаючи проти архітектурної сваволі в забудові столиці, зокрема проти спорудження висоток біля будинків, де проживали Леся Українка, Микола Лисенко. До міністра культури звертався з проханням отямити тих, хто заборонив народному кобзареві, ветерану війни Олексію Сергійовичу Чуприні виконувати на Тарасовій горі українські народні думи. Відстоявши за допомогою небайдужих людей якусь справу, Олесь Гончар по природній скромності своїй говорив: є в цьому краплина і моїх зусиль. Його зусилля були в передачі віруючим Новомосковського собору, у створенні музеюлітератури України та літературного музею в Дніпропетровську, в протидії тим, хто хотів ліквідувати музей у Кобеляках, хто намагався побудувати ресторан біля садиби Івана Котляревського в Полтаві. Є частка його зусиль у відкритті музею і пам'ятника Лесі Українки в Ялті, в збереженні архітектурних пам'яток у Чорткові та інших містах України. Та чи не найбільшою радістю для письменника було здійснення заповітної мрії - будь-що відбудувати зруйнований сталінськими вандалами Михайлівський Золотоверхий собор - архітектурну пам'ятку світового значення. Він написав переконливі листи до Президента Леоніда Кравчука, а потім і до Леоніда Кучми з проектом указу про відбудову Золотоверхого, створення благодійного фонду (його очолив О. Гончар), лист-звернення "До всієї України" іззакликом "поєднати зусилля та віддати все найдорожче, що є у нас, -талант, творчість, свою працю на відбудову храму".

І його голос був почутий і підтриманий народом, почутий, зрештою, і владою. Жаль тільки, що Олесю Терентійовичу не судилося побачити у всій красі відбудований Золотоверхий. Лишилося тепер, як він цього хотів, повернути до собору "все, що належить Україні: візантійські мозаїки XІІвіку, іконостас українського бароко, унікальні срібні царські врата, даровані гетьманами..."

Чи не взялися б за це нинішні народні депутати? Чи не могли б вони стримати і нарешті подолати державну байдужість до культури, державне її занедбання, що, на жаль, триває всі роки незалежності України? Поки що не відчутно таких намагань. Не перейнялися депутати турботами Олеся Гончара про долю рідної мови, культури, духовності нації. Саме в стінах Верховної Ради не виконуються положення Конституції про мову, збурюється питання про другу державну мову. На печерських пагорбах, поблизу апартаментів Верховної Ради і уряду, з Кловського палацу виселили музей історії Києва, і ось уже четвертий рік його експонати зберігаються в ящиках.

Тим часом одна за одною зникають книгарні в столиці й не тільки. Позбавляються приміщень бібліотеки й клуби. Великої шкоди зазнає Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Не помітно суттєвих зрушень у виданні української книги. За останні два роки не з'явилося жодної книжки з 12-томного зібрання творів Олеся Гончара, що має виходити за постановою Кабміну. Причина? Немає коштів для мізерного накладу в 5000 примірників. І це для автора, видання чиїх творів свого часу дало державі великі прибутки, для автора, який віддавав кошти літературних премій на потреби держави, до останніх років життя не отримував належної йому пенсії, на громадських засадах очолював Раду миру, Шевченківський комітет...

Не хотілось би на такій мінорній ноті закінчувати ці рядки. Будемо сподіватись і вірити, що парламент і новий уряд нарешті покінчать з байдужістю до культури, духовного життя народу. А ювілейну дату Олеся Гончара відзначать виданням наступних книг 12-томного зібрання творів та щоденників, збільшенням мізерної (нині 1000 грн) літературної премії імені Олеся Гончара, а в Дніпропетровську увічнять пам'ять присвоєнням його імені університету.

Тож нехай здійсняться ці надії.