У п’ятницю в господарстві Леоніда Калакуцького, приватного підприємця із Гарбузівки, святкували обжинки. На подвір’ї у господаря зібралися його рідні та робітники, котрі в нього працюють. Всього – близько двадцяти чоловік.
Початок урочистостей на годину затримався. Справа в тому, що в оселі одного із селян, землю якого обробляє Калакуцький, сталася пожежа – загорівся сінник. Не чекаючи прибуття пожежників, господарник відправив туди трактор із кількатонною бочкою, наповненою водою, та повіз вогнегасники. Благо в нього кожна машина, кожен трактор оснащений засобами пожежогасіння.
Доки гасять пожежу, святково вбрані люди, сидячи в тіні розлогої груші, розмовляють між собою.
- Льоня молодець, все робить по уму, - говорить Сергій Старостенко, працівник олійниці підприємця. – У нього порядок і на полі, і в олійниці, і на свинофермі.
- Льоня-то молодець, – включається в розмову Микола Грабина. – От тільки ті, що в нас «зверху», - козли. Де це бачено? Світ голодує, а в Україні зерно ніпочім, ніхто його купляти не хоче.
Дійсно, віджнивувавши, Леонід Калакуцький не продав ще жодного кілограма зерна. Кілька сотень тонн пшениці та ячменю він заховав до кращих часів у свої численні склади. Ховати, хвалити Бога, є що. Урожайність озимої пшениці в його господарстві становить 45 центнерів з гектара, ячмінь – 34. Першим ділом хлібороб розрахувався з пайовиками і роздав борги. «Солярка для осінніх робіт у мене є, так що протримаюсь», - говорить Леонід. – А продавати пшеницю по 600 гривень я не збираюсь».
Починав працювати на землі Леонід Калакуцький у далекому 1996 році. Сказати, що було важко, означає не сказати нічого. Він разом із Олександром Солов’єм були в селі першими одноосібниками. Обробляли 30 гектарів землі. Крім того, Леонід першим в районі відкрив приватну олійницю. Йому заздрили, його проклинали і вставляли «палиці в колеса». Надто після того, як у 1998 році купив «Фольксваген-Пассат». «У-у-у, куркуляка», - бурчав дехто із односельців. Це зараз у Гарбузівці господарюють на землі з десяток підприємців. А тоді… «Чому там заздрити», - зітхає Леонід. Вони ж не говорять про те, що спав я тоді по 4-5 годин на добу, а на руках лопалися криваві пухирі. Вони «Фольца» бачать».
Особливою гордістю Леоніда Калакуцького є свиноферма. Звичайно, їй далеко за розмірами до колишніх грандіозних колгоспних відгодівельних комплексів. Зате порядок там…
«Недавно приходила до нас за поросятками колишня колгоспна зоотехнік Лідія Макарівна, - розповідає підприємець. – То тільки охкала та ахкала, дивуючись чистоті». Про якийсь бруд в приміщеннях, про бур’яни навколо ферми й мови бути не може. Все чисте, вибілене, ледве не стерильне. Свиней породи велика біла годують виключно сухими кормами. Вода подається окремо, щоб корм, змішуючись з нею, не скисав. Свині п’ють прямо з крана, звично натискаючи на нього своїми п’ятачками.
На сьогодні Леонід Калакуцький утримує на своїй міні-фермі 29 свиноматок. Сто свиней поставлені на відгодівлю. Кормів для них – більше ніж достатньо. Врожай же в Україні який! Ніяких штучних добавок гарбузівський господар не застосовує. Тож свинина «від Калакуцького» не «захімічена» і від того надзвичайно смачна.
Коли пожежу загасили і всі нарешті зійшлися до святкового столу, господар дав команду: «Ну, всідайтеся, наливайте та вип’ємо по першій. Ні, ні, а ви, хлоп’ята, в дальній куток, до лимонаду,» - пристрожив він безвусу молодь.
В «дальні кутки» всілися й обидва Леонідові сини – дев’ятнадцятирічний Денис та чотирнадцятирічний Артем. Вони також відпрацювали разом з усіма на жнивах. Старший, як студент полтавської аграрної академії, відпрацював у батька виробничу практику. Майже все збіжжя перевіз «ГАЗоном» із поля в комору. Молодший мотався на скутері, підвозячи комбайнерам воду.
Дружина Наталія в полі не була. Але їй і без того клопоту вистачає. Вона й за економіста, і за комірника, і за завфермою.
Випивши по першій, чоловіки – горілки «Хлібний дар» (символічна назва, чи не так?), жінки – червоного вина, молодь – лимонаду, всі дружно беруться за ложки і виделки. Стіл буквально ломиться від страв. Все домашнє – від м’яса до овочів. А от святкові короваї привезли з Кременчука по спецзамовленню. Там їх печуть невеликі і дуже смачні.
За столом стає гамірно. Чоловіки сміються, жартують, пощипують сусідок за боки. Говорять про все, але в основному – про землю, про майбутню роботу в полі. Адже через два тижні поля, звільнені від ранніх зернових, вдруге задискують, зорють, а там і до нової посівної недалеко. Єдине табу – політика. «Хай їм грець, всі вони одинакові», - дожовуючи, бурчить Микола Грабина. Чоловіки п’ють, але не впиваються. Знають – Калакуцький цього не любить.
Відпочивши два дні, Калакуцький і його команда знову приступлять до важкої і невдячної хліборобської праці. До труднощів і проблем, до безвідповідального ставлення держави їм не звикати. Той же Калакуцький має всю потрібну йому техніку – від обприскувача до десятилітнього «Нейса». Розрахувався з пайовиками, скосив ячмінь їм також. Має такі-сякі обігові кошти від свиноферми та олійниці. І буде терпіти, чекаючи кращих часів. У них він ще вірить, а як же інакше. Надія ж останньою вмирає.