«Ми завжди були приближені до церкви, - згадує 82-річна Наталі Небога. І продовжує: - Нашу григоро-бригадирівську церкву построїли ще у 1896 році. Поміщик строїв, Таран його хвамілія. Про нього помню мало. Земля в нього була, садок. Каміння і дерево для стройки пан привозив здаля. Переправляв через Дніпро в Келеберді. А потім волами все везли в село. Церкву він построїв, каплицю, купіль для хрещення зробив. Ох, і красота ж була.»
Святомиколаївська церква у Григоро-Бригадирівці вважається в Кобеляцькому районі найстарішою. Стоїть вона на околиці села. Прямо за церквою відкривається фантастичний краєвид – Дніпро, луки, сосновий ліс. Із самим храмом пов’язано багато цікавих і навіть містичних історій. Він зроблений із дерева і майже не має фундаменту. Будівля стоїть на величезних кам’яних брилах, скріплених дуже міцним цементним розчином. Кажуть, що той розчин готували за унікальною рецептурою. Крім звичних інгредієнтів-піску і глини - в нього додавали ще й тисячі курячих яєць. А потім забивали коня і вкидали його тушу в яму з розчином. Нібито яйця і кінська кров і є головним чинником надзвичайної міцності і довговічності церковного цементу.
А ще розповідають в селі, що вряди-годи можна почути, як в зачиненій церкві хтось співає. «Не один чув янгольський спів під дахом, - розповідає 67-річна Марія Небога, - а тільки двері відкриють, і все стихає.
Григоро-Бригадирівську церкву не зачепили ні комуністи, ні німці в часи окупації. Перші швиденько переобладнали її під колгоспну комору і засипали зерном. Під час голоду 1947 року церква врятувала життя десяткам жителів села. Користуючись відсутністю суцільного фундаменту, люди вночі підлазили під будівлю, пробивали в підлозі дірочки і підставляли мішки під тоненькі зернові цівочки. Тим зерном і харчувалися.
Німецькі окупанти теж не зважилися зачіпати церкву. «Іван, не помню, як його далі звуть, все бачив, - згадує Оксана Таценко, - він якраз худобу пас, як німці під’їхали, сховався в кущі і наблюдав. Німці підійшли, подивилися, погелготіли по-своєму і пішли. Даже дверей не відкривали. А все інше спалили: і млин, і комору, і тік.»
Комуністи у свій час лише розібрали прибудову до церкви. Дошки використали на колгоспні потреби. «Та погоріло все, що із церковного дерева зробили. А ті, хто руйнував прибудову та ікони викидав, всі вмерли наглою смертю, - так стверджують григоро- бригадирівські старожили.
Переживши гоніння на релігію, не постраждавши під час окупації, найстаріша церква в районі нині під загрозою руйнації і повного знищення. Будівля вже дуже давно потребує капітального ремонту. А грошей для цього немає. І головне – немає злагоди в релігійній громаді.
Три роки тому з’явився у Григоро-Бригадирівці новий священик – отець Ігор. І чомусь не склалися в нього стосунки із тодішньою церковною старостою Марією Небогою. З того часу жінка пише скарги в різні інстанції. На її думку, священик неналежним чином ставиться до виконання своїх службових обов’язків. «Де ж це бачили, щоб батюшка на другу роботу встроївся? - обурюється Небога, - грубить мені і людям, за храмом не доглядає. Ми і владиці писали, і в сєльсовєт жалілись. Нічого не помагає.»
Марія Небога і група її прихильників стверджують, що отець Ігор, поїхавши на заробітки у сусідній Комсомольськ, занехаяв церкву. «Раньше нам всі помагали, і Касьян, і район гроші давали, а цей з людьми не ладить, ніхто йому грошей не дає,» - говорять опоненти отця Ігоря.
А ось Іван Яреський, сусід отця Ігоря, заявляє, що він вцілому молодим священиком задоволений. «Сусід він гарний. П’яним я його ніколи не бачив, нікому він не грубіянить, нехай не брешуть, - розповідає чоловік, - а з церквою, що він, бідолага, зробити може? Дєнєг же в нього немає. В церкву ж одна тільки бабушка ходе. Де з такого приходу дєнєг назбираєш? Опять же сім’я в нього, хату в кредит купив. От і пішов на ГОК робити в охрану. Жити ж нада якось.»
 «Йому до батюшки далеко, - включається в розмову інший сусід, Віктор Грібченко, - розвів хазяйство і не слідить за ним. Його кури мені помідори поклювали. Хотя чєловєк він не злорадний, зла спеціально не дєлає.»
 За чоловіка Ігоря розповідає матушка Вікторія. «Ігорь на роботі в Комсомольську. А що ж ви за нього взнати хочете?» - дещо неприязно говорить жінка. «Він на другу роботу пішов, бо сім’ю годувати нада. Приход слабий, грошей немає. Дозвіл і благословення він від благочинного отця Васілія отримав, - розповідає жінка, - а ті, що гадості про нього пишуть, нехай за собою дивляться. У них самих вдома не все в порядку. Шо помощі він не просив? Та був він і у фермерів, і по дворах ходив. Дали на 4 банки краски. А за роботу чим платити? На ремонт нада 52 тисячі. Можу документи показати.»
Під час розмови Вікторія дещо «пом’якшала», але фотографуватись навідріз відмовилась. І прощаючись, кинула: «Подивимось, що ви там напишете,»
Сільський голова Олександр Лось знає про конфлікт в церковній громаді. «Ох і надоїли вони мені! - скрушно зітхає керівник. – Ми вже два виконкоми і одну сесію церкві присвятили. Та мішатись же туди влада не може! Я їм кажу: «Та помиріться ви вже, та будьте дружнішими - і все получиться. Разом і гроші найдете, і ремонт зробите.»
В курсі справ і місцевий фермер, депутат районної ради Володимир Струк. Він коментує ситуацію лаконічно: «Знаю- гризуться. Лізти туди не буду. За допомогою до мене ніхто не звертався. Може, до Зубенка (інший фермер) ходили.»
Пробував у свій час погасити полум’я церковного конфлікту благочинний Кобеляцького району отець Василь. «Так, благословення на роботу на ГОК я давав. Отцю ж Ігорю жити за щось потрібно. Це не унікальний випадок. Знаю, що на Західній Україні священиків відпускають на заробітки навіть в Угорщину. - пояснює ситуацію він. - А взагалі, григоро-бригадирівська колотнеча яйця пустого не варта. Там лише особиста неприязнь і нічого більше. Шкода, що через це церква може загинути.»
Кілька років тому завітали в Григоро-Бригадирівку представники одного із козацьких військ, яких нині багато в Україні. Вони нібито бралися взяти культову споруду під свою опіку. Але за умови її передачі в Київський патріархат. Церковна громада своєї згоди на це не дала.
Григоро-бригадирівська церква своїм виглядом дуже нагадує храм із радянського фільму «Вій». Щоправда, Панночки там немає. Але її злий дух, схоже, літає над селом.