Перед нами стояла невеличкого зросту сивочола жінка, втім струнка постава і приємна усмішка робили її на вигляд набагато молодшою свого віку. У свої сімдесят три роки Ніна Василівна Ковтун має, що згадати. А поділитися пережитим бажає, щоб молодь усвідомила, як важко боротися, щоб вижити і як необхідно берегти мир.
Задаючи запитання про дату народження, ми отримали напрочуд неординарну відповідь.
- Навіщо вам моя біографія? Це ж не на роботу! – посміхається Ніна Василівна. - Народилася до війни, так і пишіть.
Раптом жінка замислилась, напевне, почала згадувати дитинство, і посмішка зникла.
«В шість років я мала йти до школи, але почалась війна… Як зараз пам’ятаю – зайшли німці у двір, повідрубували голови курям. Нас уже четверо дітей у сім’ї було, а п’яте у мами під серцем. Дивимося у вікно, а  там наші білокрилі курочки у крові на подвір’ї лежать. Батька забрали. Мати лишилася з нами одна.»
Тремтить голос у бабусі, важко згадувати ті страшні часи. Лише в 10 років, після війни, вона пішла до школи. Згадує, як, працюючи, отримала  плащ-намет, з неї мама пошила плащ для Ніни. Проходила в тому плащі дівчина чотири роки. Після школи пішла працювати в торгівлю, де й подарувала доля їй зустріч з майбутнім чоловіком. Різниця у віці подружжя – один день. Тож і до сьогодні зустрічають дні народження разом пліч-о-пліч. У добрі та злагоді зростили трьох діточок: доньку і двох синів. Проте невблаганна доля забрала доньку з цього світу у 34 роки. З гіркотою та болем розповідає мати про смерть найріднішої людини. А сини, немов птахи, розлетілись по світу, лише іноді навідують рідну оселю.
Вже десятиліттями Ніна Василівна доглядає зовсім незнайомих людей, які потребують її допомоги. Отак побачить, що людина одинока, то й бігає до неї.
«Колись мене запитали: як ти можеш з-під хворого спорожніння прибирати? - Я здивувалась, адже з кожним біда трапитись може, невже хтось повз горя пройде? Пам’ятаю, ще молодою з роботи біжу, дивлюсь, зі спини видно, що людині похилого віку важко торбинку нести, то сумку і пронесу, доки видно старенькому, потім ставлю і далі йду. А проходжу іншим разом, а до мене вітаються незнайомі, я то їх тільки зі спини і бачила.»
Допомогла Ніна Василівна багатьом, тож і долі чужі знає. Дуже хотілося їй, щоб про тяжкий життєвий шлях її знайомих читачі «Ехо» дізнались. Проте ніхто не згодився.
«Я не розумію тих людей похилого віку, які мають що розповісти про тяжкі часи, але тримають всю біль в собі. Адже коли ми полишимо цей світ, наші майбутні покоління не знатимуть, що ми пережили і якою ціною. Як тоді тяжко було працювати, заради того, щоб поїсти. Але ми не опускали руки, завжди раділи тому, що мали. Моя молодість минула з піснею, втім співала не тільки я, а кожна сім’я, кожна вулиця, кожне село.»
Ніна Василівна вмить пригадала українську народну пісню і подарувала її нам. Здавалось, вона співала не вустами, а душею. Слова немов лились піснею життя.
Людині властиво забувати про погане, особливо коли вона цього не пережила, а знає по оповідках. Та чи не боїмося ми забути все і знову наступити на ті ж самі граблі, коли дядьки «зверху» будуть віддавати накази, а ми вбиватимемо одне одного?
«Я хочу, щоб був мир. Не тут і не зараз, а по всьому світу і назавжди!» - промовила мудра жінка, прощаючись з нами.