Стоп, стоп!

Фокус у тім, що не менш захоплюючі пригоди можна пережити в реальному житті, паралельно діставши заряд бадьорості та здоров’я на цілий прийдешній рік. Для цього геть не обов’язково далеко ходити і багато платити: пакуємо наплічника — і гайда на Тернопільщину!

Печери. Рівень 1

Любителі похмурих готичних «бродилок» на кшталт Diablo, напевне, пам’ятають атмосферу, в яку поринає герой, блукаючи печерами. Вузькі, заплутані, погано освітлені ходи, з-за рогу чути важке дихання і тупіт невидимих наразі монстрів, а під ногами хрускають кісточки їхніх невинних жертв…

Штрихи до портрету реальної печери: тут прохолодно, волого, тихо і зовсім не страшно. Постійна температура повітря — близько 11 градусів тепла, але змерзнути не встигаєш, бо постійно рухаєшся. Ліхтарик на голові вихоплює з темряви білі, чорні, жовті кристалики на стінах. Провідниця Аня зі спелеологічного клубу «Кристал» упевнено веде нас лише їй відомим маршрутом, змушуючи то видряпуватися нагору, то обережно з’їжджати донизу, то повзти по-пластунськи вузеньким «лисячим ходом», заодно перевіряючи себе на наявність клаустрофобії. Якщо вимкнути ліхтарики, запановує абсолютний морок. Аня каже, що до темряви призвичаїлася: якось провела в печері цілий тиждень, навіть ночувала тут, у ходах орієнтується із заплющеними очима...

Гіпсову печеру «Млинки» біля с. Залісся Чортківського району клуб «Кристал» уподобав ще з 80-х років минулого століття. На сьогодні дослідили близько 36 км ходів — скільки ще попереду, невідомо. Монстрів наразі не зустрічали, однак переповідають легенди про чорного та білого спелеологів: перший усіляко дошкуляє тим, хто порушує правила поведінки в печерах, другий допомагає знайти дорогу тим, хто заблукав.

«Студентські» тури вихідного дня до «Млинків» уже встигли набути популярності серед молоді. Костюми та спорядження можна взяти напрокат у місцевих жителів.

На Тернопільщині понад 130 горизонтальних карстових печер. На берегах Дністра та Збруча, Нічлави й Циганки в гіпсах, вапняках і піщаниках пролягли довгі, заплутані лабіринти. Тут, зокрема, розташована найдовша гіпсова печера у світі — «Оптимістична» (близько 214 км розвіданих ходів). Її досліджують фахівці, а для туристів відкриті печери «Кришталева» (22 км) і «Вертеба» (8 км). «Кришталеву» рекомендують відвідати хворим на бронхіальну астму, хронічний бронхіт, гіпертонію. Тут є всі умови для лікування: стабільний мікроклімат, абсолютна тиша, підвищена іонізація, майже зовсім немає хвороботворних мікробів.

Печера «Вертеба» виявилася справжньою знахідкою для археологів: тут виявлено сліди життєдіяльності людини часів палеоліту й неоліту. Крім того, відкрито унікальне зібрання трипільських пам’яток. Що тут було — храм?.. Схрон?.. 40 возів посуду й статуеток, не зіпсованих часом, відправили до Польщі — нині цими знахідками володіє Краківський археологічний музей. А у «Вертебі» з 2004 року діє перший в Україні підземний археологічний музей.

Квест №1: Замок-корабель і вежі Червоного міста

Більш як третина всіх замків України — як цілих, так і мальовничих руїн — «прописані» в Тернопільській області. Річками Збруч і Серет століття тому проходив кордон із татарами, і щоб захистити селян від їхніх набігів, польські шляхтичі будували тут неприступні укріплення.

Чому замок у селі Сидорів Гусятинського району називають «кораблем»? Ми зрозуміли це, коли обійшли його з фасаду. Дві поздовжні оборонні стіни з’єднуються під гострим кутом і височать на пагорбі могутнім сірим флагманом. Замок побудував впливовий шляхтич Марцін Калиновський у 40-ві роки XVII ст. Під час навали турків 1672 р. твердиня була дуже пошкоджена, потім відбудовувалася, але вже на початку наступного століття втратила своє оборонне значення. Корабель пливе — взимку в сніжних заметах, улітку — в зелені садів і городів. Усе ще гордовитий і величний, але час поступово роз’їдає його зсередини. Пам’ятником династії Калиновських служить і костьол домініканців обсервантів, побудований у Сидорові в незвичайній формі герба Калинова.

…«От сюди б рольовиків — яку битву розіграли б...», — думаю я, підіймаючись із поверху на поверх спіральними переходами напівзруйнованої вежі. Серце людини, яка донесхочу наблукалася занедбаними недобудовами пізньорадянської доби, тремтить, зачароване енергетикою сивої давнини.

Вежі будівлі час не пощадив, однак непогано збереглося місце, куди князі пішки ходили. Визирнеш у вікно — голова йде обертом: круча з руїнами фортеці, немов підковою, оточена каньйоном із червоних девонських піщаників. Колись цим каньйоном текла річка Джурин, роблячи фортецю фактично неприступною. Твердиня переходила до рук то литовських, то польських князів, поки, зрештою, у XVII ст. молдавські заво-
йовники на чолі з воєводою Петром не підірвали скелю. Річка пересохла, замок було захоплено. Зате тепер ми маємо змогу милуватися могутнім і бурхливим Джуринським водоспадом 16 м
заввишки. Місця навколо нього такі багаті на кисень, що в гостей з незвички може паморочитися в голові.

— Замок — пам’ятка місцевого значення, а в тутешньої влади на реставрацію грошей немає, — каже наш гід Оксана Ленчук.

Квест №2: Велика річка й маленька Франція

Якби «Братство персня» знімали в Україні, то для сцени, де Фродо з товаришами подорожує річкою, напевне, обрали б Дністровський каньйон. Сьогоднішні шукачі пригод сплавляються Дністром на катамаранах, споглядаючи скелясті кручі (близько 250 м заввишки), вкриті пралісами. Ці скелі формувалися ще півмільярда років тому, і рослинність, і живність на них були зовсім іншими. По ліву руку — червоні відкладення девонського періоду, по праву — сірі силурійського. Наввипередки з катамаранами летять чаплі. Піщаний берег усіяний круглими нірками: у них гніздяться ластівки.

На схилах травертинових скель, у важкодоступних місцях ховаються печери, у яких колись селилися відлюдники. Своїм заступником вони вважали св. Онуфрія — відлюдника з Фіваїдської пустелі. У деяких придністровських гротах знайдено вівтарі.

Коли руки втомлюються тримати весла, причалюємо до берега й розбиваємо наметовий табір. До найближчого села Литяче потрібно підійматися нагору лісовими стежками, але ми твердо вирішили знайти грот пустельника, розташований десь за околицею. Руки розім’яли — тепер нехай попрацюють ноги.

Кажуть, що Тернопіль було названо на честь його засновника — Яна Тарновського, однак жива й версія, пов’язана з терновим полем. Важко сказати, що росло на місці, де постало місто, — подейкують, там були болота. А от на берегах Дністра, уподобаних чередами корів, тернів скільки завгодно.

Піднявшись нарешті наверх, потрапляємо в... маленьку Бургундію. Такі ж невисокі кам’яні огорожі оперізують чарівні розписані будиночки. Суворий побут у напрочуд мальовничому світі. Рай для поета й художника. Місцеві жителі збираються біля воріт і з цікавістю дивляться нам услід: нові обличчя цікавіші за програму новин. Виходимо за село і бачимо Дністер із запаморочливої висоти: його русло роздвоюється, омиваючи острів посередині. Щоб дістатися до грота, доводиться спускатися майже прямовисною стежкою. Осипається під ногами пісок, але ми вперто прямуємо донизу, підтримуючи одне одного. Ось де народжується справжнє братерство!

Відновлюємо здоров’я й ману

У боротьбі за виживання з драконами та чудовиськами кожен герой рано чи пізно слабшає. У цей момент, за законами ігрового світу, він біжить до вівтаря здоров’я, цілющого джерела або принаймні торговця чарівним зіллям. Червоненьке відновлює життя, синеньке — духовну енергію... Класика жанру.

А кому вода не допоможе, з того пара всі хвороби вижене. Гарна сауна на базі «Над Стрипою», що в с. Скоморохи! Попарився — хочеш, у душ іди, а хочеш — з розбігу в ставок пірнай. А зранку-раненько, місцевими делікатесами підкріпившись, стрибай на велосипед або квадроцикл — і на водоспади, здоров’ю навздогін.

О, ці місцеві делікатеси! Сидиш собі в автокомплексі «Орися», на шляху з Теребовлі до Чорткова, дегустуєш свіжісіньке «Микулинецьке» пиво, закусуєш ковбасками місцевого виробництва (у господарів комплексу є власна свиноферма в сусідньому селі), яких ніде більше не знайдеш, — смакота!..

Тут, крім іншого, постала власна художня школа, шедевром якої став образ Теребовлянської Богородиці. Кілька разів в історії ця чудотворна ікона плакала, передвіщаючи прийдешні нещастя: спочатку моровицю, потім — напад турків, очолюваний ханом Магометом IV. Кажуть, Богоматір ходила по стінах Теребовлянського замку, який обороняла сотня козаків, і ядра з турецьких гармат поверталися на тих, хто їх випустив. Юрби віруючих ішли вклонитися чудесному образу, молячи про зцілення від хвороб і порятунок від лих... Сьогодні ікона перебуває у львівському соборі Св. Юра. Вона повернеться на батьківщину, якщо монастир буде відновлений і знову стане центром масового паломництва. Поки ж на фундаменті старої церкви коштом жителів околишніх сіл була побудована парафіяльна церква Св.Іоанна Хрестителя. Місце, оповите тишею і благодаттю, чекає на рішення й ініціативу людей...

Однак Тернопільщина залучає у своє духовне поле не лише християн. Прекрасні старовинні синагоги ще пам’ятають євреїв, яких колись багато проживало на цих землях. А ще саме на цих землях утримувало останню лінію оборони язичництво, гнане звідусіль на Русі послідовниками Христа. На території природного заповідника «Медобори» (Гусятинський р-н) знайдено три городища-святилища XII—XIII ст.: Звенигород, Бохіт, Говда. На горі Бохіт збереглося капище, на якому, вважають учені, стояв всесвітньо відомий Збруцький ідол. Крім святилищ, археологи виявили 15 поселень-супутників, жителі яких, мабуть, обслуговували жерців і прочан.

У наші дні священна гора Бохіт — місце паломництва новітніх язичників. Тільки тут висвячують нових жерців. Під час головних язичницьких свят, зокрема Купала, на капищі проходять ритуали, бачити які стороннім суворо заборонено. Подільські Товтри зберігають свої таємниці...

За організацію прес-туру автор дякує Держслужбі туризму та курортів, управлінню туризму Тернопільської облдержадміністрації, а також туристичній фірмі «ОКСАМИТ-КЛ» і Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України».

http://www.dt.ua