Сашко Ушкалов – один із лідерів нової художньої практики, тобто літератури нової генерації. У його творчому доробку – поезії, збірка абсурдових п’єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує антології віршів. Герої його творів – молоді люди, його ровесники.

Дебютний роман Сашка Ушкалова “БЖД” багато літературних критиків уважають одним із найвдаліших у ланцюгу “україн­ського молодіжного роману” (так умовно називають окремий жанр так званої сповідальної прози-маніфестів покоління). Тож із ким, як не з молодим харківським письменником порозмовляти в День знань про шкільні роки...

Родом із дитинства

– Пам’ятаєш свій перший дзвоник? Які відчуття тоді охоплювали?

– Перший дзвоник пам’ятаю доволі добре. Був убраний у коричневу шкільну форму, як виявилося, дуже непрактичну, бо в неї на ґудзиках було написано “школа”, а коли вони губилися, їх неможливо було дістати, тож доводилося пришивати геть інші, через що я часто виглядав, як клоун. Пригадую, прийшов тоді без квітів. На першій лінійці мені подарували книжку про пожежників. Не збагну тільки, для чого. Пам’ятаю, що наприкінці лінійки мені стало нудно… На­віть більше: в класі мені стало зле, а коли повернувся додому з книжкою про пожежників, то виявилося, що в мене температура понад сорок градусів. Словом, першого дня в школі мені не дуже сподобалося (сміється).

– Розкажи про свою першу вчительку…

– Її звали Любов Борисівна, зовні вона нагадувала бізнес-леді, їздила до школи власним авто. Вона була гарна, дуже мене любила, але я ніколи не забуду, як вона цілком серйозно казала нам, що Ганс Християн Андерсен і Ханс Християн Андерсен – то два різні письменники…

– Хто частіше був твоїми сусідами по парті – хлопці чи дівчата?

– Геть не пригадую, з ким сидів першого дня навчання… Вилетіло з голови. А взагалі здебільшого сидів із дівчатами. Десь рік із дівчинкою на ім’я Оля, вона була гарненька і я, здається, навіть закохався в неї. Нещодавно знайшов у якійсь шафі поштівку із зайцем, яку вона подарувала мені на День захисників Вітчизни. Ми з нею дружили, але вона часто пропускала школу, бо багато хворіла. Потім мене посадили з дівчинкою Тетянкою, найкращою ученицею класу. Вона була збіса противна. Дуже мене діставала.

Шкільна любов і... нелюбов

– Перше кохання прийшло до тебе у школі?

– У дев’ятому класі я закохався в дівчину на ім’я Катя, але до закінчення школи так і не наважився сказати їй про це. Смішна була ситуація. Але Катя про це все-таки дізналася: кілька місяців тому ми списалися з нею на “одноклассниках.ру”, і я їй сказав. Посміялися. Вона вже довго мешкає в Лондоні.

– Ти любив процес прокидання-збирання-дороги до школи?

– О, ні… Прокидання вбивали, бо я сова за власним годинником. Дорога до школи була нудною, бо пролягала через околичне студмістечко. Пригадую лише один смішний випадок, що стався зі мною класі в третьому. В мене було троє штанів, тобто взагалі троє. Вдома, маю на увазі. А на вулиці була весна й дика ожеледь – крига, залита водою. Вийшовши до школи, я сів на дупу й повернувся додому змінити штани. У других штанях сів на дупу в тому самому місці, що й у перших. Повернувся й одягнув треті, у яких сів на дупу вже перед самісінькою школою. Так і зайшов до класу.

– Улюбленим і неулюбленим предметами були…

– Дуже любив російську літературу. Точніше не саму літературу, а вчительку. Вона була справжньою фанаткою і єдиною людиною, яка вже тоді натякала, що я стану письменником. І не помилилася. Ненавидів алгебру, хоч і навчався в математичному класі аж сім років.

Шкільні гріхи

– Часто прогулював уроки?

– Ні, майже не прогулював. У нашій школі за цим дуже пильно стежили. А якщо й прогулював, то зазвичай грав у футбол на шкільному стадіоні.

– Згадай найяскравіший випадок у школі…

– Колись ми з кількома однокласниками підірвали піротех­нікою хлопчачий туалет, а потім, коли нас допитували, звернули все на одного одинадцятикласника, який був одним із перших у місті металістів і ходив у футболці з черепами.

– Користувався симпатією вчителів?

– Якщо порівняти кількість тих, які любили, й кількість тих, які не любили, – то ні. Тобто вчителі мене не любили.

– Як ти навчався?

– Переважно добре, майже не мав “трійок”, але в певні моменти наставала якась апатія – і відбувалися провали, які дуже складно було ліквідувати до кінця чверті. Але в атестатах, наскільки пригадую, трійок не було. До речі, в мене в 11 класі був якийсь дивний табель. Там було написано: “Україн­ська мова – 5”, “Родной язык – 4”. Це мене неабияк напружувало...

Господи, як добре, що все завершилося!

– Й от момент останнього дзвоника… Які були відчуття?

– Як би прикро не було це ви­знавати, я думав: Господи, як кльово, що все це завершилося!

– А нині часто навідуєшся до школи?

– За останні вісім років був лише двічі, хоч і дуже люблю свою школу. Я зрозумів це пізніше.

– Порівняй час, коли навчався ти, й теперішню освітню ситуацію. У чому основна проблема неякісного надання освіти?

– Думаю, майже нічого не змінилося. Хіба що підручники стали ліпші… Головна проблема неякісного надання освіти в тому, що поважні дяді й тьоті в міністерствах складають напрочуд непродумані та незрозумілі освітні програми. Принаймні шкільний курс з української літератури я геть реформував би. Друга, не менш важлива проблема: в наших школах немає фанатиків… Тобто вчитель працює без вогників в очах, відробляючи свої не дуже великі гроші… А в кожній справі має бути присутній здоровий фанатизм, тим паче, коли на тобі лежить відповідальність за молоде покоління!

Розмовляла Анастасія Перфецька

http://www.gazeta.lviv.ua