День Знань – 2008
Перший дзвінок у День Знань пролунав для 378 тисяч дітлахів України, проте не всі навчальні заклади зможуть прийняти учнів. У Полтавській області 21 загальноосвітня школа припинить свою діяльність. Цього року Полтавщина є рекордсменом по закриттю навчальних закладів. Однак є і приємна новина - серед цих шкіл немає жодної з нашого району. За словами начальника Кобеляцького відділу освіти Наталії Коваль, для дітей відкрили свої двері всі освітні заклади. Однак, хоча у цьому навчальному році жодна школа не була зачинена, дітей, які стали першокласниками, в порівнянні з іншими роками стало менше.
Квіти. Безліч квітів, посмішок і радості. Так 1 вересня починався ранок ясного осіннього дня, початку нового навчального року на стадіоні «Колос» у Кобеляках. Серед школярів, які прийшли на перший дзвоник, 121 завітав уперше.
- Вони всі хвилюються і тремтять, - говорить вчитель початкових класів НВК №1 Людмила Сулима про першачків, - та що про них казати, я вже тридцять років ніби перший раз в перший клас…
На плечі вчителів початкових класів лягає серйозний обов’язок: створити з цих трішки наляканих гарних діточок справжніх учнів, адже в цей віковий період вони отримують не лише знання, а й формують більшість якостей характеру. І хоча дехто із «шестирічок» під час свята тривожно шукав очима маму, вже менш ніж через рік завдяки педагогам будуть стояти з високо піднятими головами, пишаючись званням «учень». На перший в житті урок свої класи повели вчителі Таїсія Самойленко, Олена Душка, Віра Івашко, Тетяна Розсоха, Людмила Сулима та Юлія Півень.
Організація безпеки і дисципліни на заході була дотримана. Весь квартал району, де проходили школярі було ізольовано від транспорту правоохоронними органами. Однак не обійшлося без «ранніх пташок», що встигли під’їхати до стадіону раніше міліціянтів.
Енергійною та завзятою виявилась творча частина свята. Відпочивши спекотного літа, юні артисти продемонстрували неабиякі акторські здібності. За сценарієм заступника директора з виховної роботи ЗОШ №2 Наталії Чуніхіної дітей запросили до казкового колажу. Крім традиційних казкових героїв до вистави потрапили Тітка Лінь, Пляма і навіть стара добра Одиниця. Втім головний герой, Хлопчик, вирішив, що з плямами та одиницями йому не по дорозі, і разом з Україною сміливо і добросовісно вирішив навчатися. Не менш оптимістично були налаштовані талановиті вихованці Будинку дитячої та юнацької творчості, вони також вітали школярів з початком навчального року музичними композиціями.
Настоятель церкви Юрія Переможця Дмитро Кулічковський благословив школу на добрі здобутки, прочитавши молитву початку навчального року. А потім освятив практично усіх присутніх. Він освячував спочатку учнів та вчителів, а потім - батьків, які розмістились на трибунах стадіону.
А тим часом новоспечені учні НВК №1, ЗОШ №2 та ЗОШ №3 підготували декілька слів для присутніх. Дитячі вуста сміливо промовили: «На святі Знань всі затихли враз, і дорослі й діти. Це тому, що перший клас буде говорити…»
Та як би не було чудово в шкільному колі, було час рушати на перший урок. Наталя Чуніхіна допомогла школярам організовано покинути стадіон, оголошуючи, кому потрібно виходити першому, а кому - останньому. Ось уже й не чутно дитячих голосів, лише працівники Будинку дитячої та юнацької творчості, які допомагали в оформленні та озвученні свята, збирали своє майно. Урочистість закінчилась, а діти вирушили навчатися. Вже настав час першокласникам зрозуміти, яка ж таки тяжка праця відсидіти хоч і цікавий, але нескінченно довгий урок.


День Знань – 1946
Після війни День Знань взагалі не святкували. Просто йшли і навчались. Не було ані свята, ані поздоровлень. Двоповерхову школу у с.Коваленківка Кобеляцького району німці спалили ще під час війни. Тому у 46-му навчання починалося у звичайній сільській хаті, господарка якої дозволяла приходити учням.
- Сім сіл ходило до нашої школи, - пригадує свій перший клас сімдесятирічна Надія Баклан. - Книжок і зошитів не було взагалі, а папір збирали хто де міг, якщо був брудний, то мили, підсушували і писали на ньому з обох боків. Ручок, звичайно, теж не було. Чорнила готували власноруч. Як відцвітала бузина, зривали з неї спілі ягоди. Складали їх у полотняну ганчірку, потім у миску, зверху клали гніт (наприклад сокиру) і чекали, доки сік стече. Ще підсолювали, щоб мухи не сідали. Далі викручували рідину брудно-синього кольору і писали нею. Іноді забудеш і залишиш написане на сонці - тоді все, що написав, зникало. Справжні заводські чорнила з’явились набагато пізніше.
Навчалося нас у маленькій хатині в той час 47 чоловік, а малі діти господарки хати сиділи на печі і дулі нам крутили, щоб усі сміялись. Ми не витримаємо, засміємося, а нас вчителі за це карали, підніматись і стояти змушували. Вже пізніше почали потроху книги з’являтись. Вважався везунчиком той, кому вона потрапляла в руки. Ми в чергу ставали, спочатку один робив домашнє завдання, потім того самого дня інший по книгу приходив…
Більше ніж півстоліття минуло з того часу, в тяжких умовах навчаючись, наші батьки змогли витримати і виховати нове покоління. На сьогодні ми маємо просторі школи, новітні засоби навчання і кваліфікованих учителів. Реалізовано все можливе, щоб ми засвоювали знання. Хотілось би, щоб учні йшли до школи як на свято не лише 1 вересня, а кожного дня, шануючи те, що вони мають.