Тарас Ткаченко – представник нової молодої генерації українського кінематографа. Короткометражні фільми почав знімати ще наприкінці 1990-х років. Однак відомим українському, зокрема львівському, глядачеві він є передовсім за добродушно-сатиричною короткометражкою “Трагічне кохання до зрадливої Нуськи”, знятою 2004 року за твором львівського письменника Ю.Винничука. Тоді Тарас був іще студентом факультету кінематографії та телебачення, відділення режисури художнього фільму КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого. Гумористична розповідь про кохання двох підлітків до старшої від себе дівчини здобув численні нагороди на українських і міжнародних кінофестивалях (“Відкрита ніч”, “Кіно літопис”, “Свята Анна”, On the Lake, “На хвилях зачарованої Десни”).

Цьогоріч Т. Ткаченко вперше зняв повнометражний фільм – “Право на надію”. Ця стрічка здобула нагороду в номінації “найкраща чоловіча роль” (актор Дмитро Суржиков) на IV Севастопольському Міжнародному фестивалі, що відбувався в липні, її також пред­ставляли на фестивалі “Кінолев”, який нещодавно проходив у Львові.

Про творчість режисера зокрема і про проблеми розвитку молодого українського кіно загалом – у розмові з Тарасом Ткаченком.

Усе почалося
з божевільної ідеї...

– Тарасе, нещодавно ви повернулися з IV Міжнародного кінофестивалю в Севастополі. Чи можна його порівнювати з фестом “Кінолев”, який щороку відбувається у Львові?

– Порівнювати можна все, але є стандарт фестивалів, який говорить про те, що коли участь у ньому беруть чотири країни, то фестиваль є відкритим, а якщо сім – це міжнародний кінофестиваль. А якщо в заході беруть участь Росія й Україна – чи це міжнародний кінофестиваль? І коли – двадцять дві країни, чи це є міжнародним фестивалем? У жодному разі не хочу применшити значення севастопольського кінофестивалю чи образити людей, які його організовують. Але у Львові фест прогресує динаміч­но і швидко, що мене дуже тішить. Окрім того, що я є його учасником, “Кінолев” – це наполовину моя дитина. Все почалося з моєї божевільної ідеї та неймовірного ентузіазму Олеся Дзиндри.

– Ваш перший повнометражний фільм “Право на надію” вважають українським, але, попри це, його знято на російське замовлення та росій­ською мовою…

– Фільм створювали на українській студії “СтарМедіа”, за українські гроші, але дійсно його продали на російський ринок. Із цього приводу можу сказати одну просту річ: на жаль, при тому, що Україна створює навіть не десятки, а близько сотні фільмів на рік, проблема не у відсутності українських режисерів, вони є (я – живий представник), не в українських продюсерах – вони є і фінансують мене, навіть не в українському глядачі. Проблема в тому, що коли продюсер вкладає гроші, то хоче мати прибуток, щоб за законом розвитку зняти потім не одне кіно, а два. Головна причина такої ситуації те, що Україна є вторинним ринком для такого продукту. І тому, на жаль, первинним ринком є Росія. Не з тієї причини, що вона – магнат, не тому, що тисне на українське кіно, а оскільки вона купує. Тобто в нас немає покупця, а якщо Росія це купує, отже, має з того прибуток.

Залишмо у спокої державу

– То, можливо, проблема в нестачі державної підтримки кіноіндустрії на ринку?

– Залишмо у спокої державу. Це абсолютно комуністична ідеологема, мовляв, вона повинна щось робити. Ні, держава має не заважати. Люди повинні самоорганізовуватися без її участі. Потрібен бізнес, який запрацював би, – і він запрацює. Мені як режисерові, вам як глядачеві, продюсерам треба шукати, де порвався ланцюжок, а він головним чином – не в державі. Як це відбуватиметься – інше питання, адже це складний і тривалий процес.

– Однак повернімося до фільму. Чому зйомки відбувалися саме у Львові?

– Я пішов на компроміс, ми щойно про це говорили. Але мені хотілося зробити кіно з част­кою України в ньому. Мова є мовою, оскільки ми вже говорили про ринок, то самі розу­мієте: українська обмежила б його до десяти відсотків того, що він нині має. Але до фільму було залучено, за винятком двох, усіх українських акторів – талановитих людей, які нічим не поступаються жодним ін­шим. Дуже тішуся, що ми не знімали цю стрічку в Києві “під Москву”, а змогли принести його у Львів. Мені здається, львів’янам буде приємно подивитися цю картину, вони впіз­наватимуть у ній себе. Крім того, в Росії подивляться її й також побачать Львів. Я мав саме таку амбіцію і, думаю, вона мені вдалася.

Україна як локація для зйомок кіно є ідеальною

– Зніматимете ще щось у Львові?

– У нас є ще багато цікавих місць. Це й Кам’янець-По­дільський, і Хотин, і Чернігів, і Щорс, і Біла Церква, й Умань... Тобто безліч прекрасних місць. У нас є гори, каньйони, степи, пустеля – під Цурюпинськом, ліси, море... У нас є все. Тобто Україна як локація для зйомок кіно є ідеальною: південна країна з хорошим сонцем, із помірним кліматом, із різноманіт­ним ландшафтом, з історичними пам’ятками, зрештою, Чорнобильською зоною, як це не цинічно звучить.

– Якщо Україна є таким вигідним знімальним майданчиком, то чому все-таки так повільно втілюють можливості?

– Маємо потенціал і його реалізують, але не може бути все відразу. Просто треба більше самоорганізації. Ще десять років тому українське кіно було мертвим. Але кілька років тому почали з’являтися студенти, про яких заговорили. Нині українські режисери знімають фільми за кошти росіян, вони вчаться за ці гроші. Дає їх не держава і не україн­ський бізнес, а росіяни, тож мушу сказати їм “спасибі”: я був би двірником, а так маю змогу знімати кіно. Але багато чого залежить і від нас, тобто від уміння правильно використовувати й оцінювати можливості, а не знищувати їх, як ми знищили нагоду перетворити Крим на світовий курорт приватною власністю, бетонними парканами, жахливим сервісом. Тобто, якщо ми не проґавимо наші можливості, тут буде мегакіно. Адже Голлівуд – це останній рубіж світового кінематографа. А в Україні можна робити європейське кіно. Це дешево й вигідно, ще кілька років – і тут буде кінобум. У тому числі й у Львові.

Історію потрібно
не ревізувати, а осмислювати

– Над чим нині працюєте?

– Продовжую співпрацювати з компанією “СтарМедіа”. Зараз це для мене етап пошуку. Я зняв мелодраму, тепер хочу спробувати інші жанри – трилер, комедію.

– А як щодо історичного кіно?

– Знаєте, після того, як я подивився останній історичний фільм – “Богдан Хмельницький”, – вважаю, що треба заборонити знімати стрічки на історичну тематику. Бо внаслідок спекуляцій на історії не вміємо елементарно розказати розповідь. Спочатку треба навчитися розповідати людям мело­драму, казку, комедію, а потім братися за історичне кіно. Оскільки у фільмі потрібно не ревізувати нашу історію, а нарешті осмислювати її.

– Стосовно комедій, то ви зняли за твором Ю. Винничука “Граната на двох” гумористичну стрічку “Трагічне кохання до зрадливої Нуськи”. Співпрацюєте ще з кимсь з українських літераторів?

– Регулярно читаю сучасну українську літературу, моніторю її і був би не проти зняти ще щось на основі літературного сюжету, але нині немає змоги, тому я цим не займаюся. Хоча в мене є речі, які могли б зацікавити глядача. Наприклад, роман-спогад колишнього львів’янина Ярошевича “Посмішка Лева” про Львів у 1930-ті роки. Звісно, історія спогадова, її треба додумувати, але цікава. Звичайно, Юрій Винничук є хорошим оповідачем і я обов’язково ще повернуся до його творів.

Розмовляла Оля Ткаченко

http://www.gazeta.lviv.ua