Прочитав у номері 29 від 18 липня редакційну статтю «Невдовзі День Незалежності. Знову копати картоплю», де автор піднімає тему святкування Дня Незалежності. Що робитимемо – відзначатимемо головне державне свято зі співом українською і під національними прапорами чи, як і раніше, копатимемо картоплю? Слушне питання. А чи є день той святом для нас, «маленьких українців»?
Особисто я вважаю його «Днем зради». Не такою мені уявлялась наша незалежність, не про таку державу мріялось в минулі роки, коли ми, молоді, були охоплені ейфорією самостійності, говорили на кожному кроці, які ми багаті і мудрі, лише однієї незалежності і не вистачає, щоб всі зажили щасливо. Так ми думали. Та не так сталось, як гадалось.
Зараз ми бачимо тільки брехню, лицемірство, зухвалий, цинічний обман і жадібність нахаб, що дорвалися до влади. З болем у серці ми спостерігаємо, як перекручуються факти й історичні події, свідомо замовчуються відомі всьому світові імена великих мислителів, діячів, учених. Зникають в небутті ідеї та ідеали всього прогресивного людства – честь, совість, соціальна рівність, справедливість, почуття громадянської відповідальності і любові до Батьківщини. Адже наша влада намагається стерти з пам’яті людей усе, що було святе вчора і протягом сторіч, переписавши історію під себе і зі своїми героями.
Адже насправді раніше нам було за що любити нашу Батьківщину – всі багатства її (поля, ліси, річки, заводи, шахти) належали державі, тобто нам. І хоча більшості населення був недоступний відпочинок за кордоном, ми проводили дозвілля біля річки, гуляли польовими дорогами, вдихаючи запах розкішних хлібів. А сьогодні для простих людей, що живуть на жебрацьку пенсію і зарплату, а то й зовсім безробітних, немає і цих благ. Зараз вже стає пробламетично посидіти з вудкою біля ставка чи річки, можеш натрапити на охорону зі зброєю і вівчарками. Бо вже й не знаєш, чия то власність.
Кожну тисячу «маленьких українців» пожирає один «приватний власник» котрий, привласнивши собі якомога більше народного добра, мало не лусне від своєї величі. Тому й не дивно, що 60 тисяч призовників цього року не захотіли служити Батьківщині, яка з дитинства їм нічого не дала, окрім образи і жебрацького животіння на тлі розкоші і вседозволеності приватних власників та їхніх нащадків. Чи любитимуть ці діти таку незалежну країну. Чи захищатимуть її у лиху годину, коли все належить приватникам, навіть свіже повітря полів? А що ж таки дала нам наша незалежність, сформована на ідеї ще початку ХХ століття? Це ідея українського націоналізму, яку можна звести до однієї-єдиної формули: «Геть від Москви!» - у будь-який спосіб, будь-яким шляхом, з будь-якими витратами і втратами. Незалежно від того, чи на користь це самому українському народові і економіці України, чи ні. А дала вона нам наркоманію і безробіття, торгівлю людьми і людськими органами, насильство і грабежі, кинутих і безпритульних дітей, батьки яких в пошуках кращої долі виїхали за кордон. Злидні і безнадію. Тому не до пісень нашому народові під жовто-блакитними прапорами в цей день. Тому хутчіше за лопати і копати картоплю. Ото і є незалежність. Буде картопля і хліб, то якось ще будемо і жити. А відберуть і цю можливість, тоді нікому буде і про незалежність згадати.