В свідомості пересічного українця ще з малих років міцно живе стереотип: «За кордоном люди живуть краще». Навіть у часи «залізної завіси», коли поїхати за межі Радянського Союзу було дуже важко, люди про це знали. Там, «за бугром», краще жили завжди, і 80 років тому, коли ми почали будувати комунізм, і 200, коли потрапивши під час війни у Європу, освічені дворяни в шоці від побаченого задумали провести в царській Росії революцію. Їх, тих розумних і освічених, було дуже мало, і їх спроба в 1814 році повернути лапотну Батьківщину на європейські рейки закінчилась цілковитим крахом. А невдах-революціонерів назвали декабристами. П’ятьох із них повісили, інших вислали до Сибіру, щоб там думи думали, книги читали, а в столицях «воду не мутили».
Зараз за кордон потрапити легше. Збирай гроші, отримуй закордонний паспорт, візу - і гайда. Їдь куди хочеш і як хочеш – чи туристом, чи на навчання і роботу. Більшість українців їдуть за кордон все ж у пошуках заробітку. Ні для кого не секрет, що в Європі за місяць-два неважкої і не дуже кваліфікованої праці можна заробити більше, аніж в Україні за рік, тяжко працюючи.
Кобелячанин Володя Семеніченко днями приїздив із Данії. І вже поїхав туди вдруге. Адже там він працює по контракту. Ще й свою дівчину Оленку загітував поїхати в далекі краї.
Поїхати за кордон, щоб «заробити копійку», Володя мріяв давно. Ще під час навчання у Харківському національному аграрному університеті він дізнався про існування спеціальних програм, завдяки яким українські студенти можуть поїхати в європейські країни, щоб отримати досвід роботи в сільському господарстві, попутно непогано заробляючи. До самої роботи хлопцеві не звикати. І руки в нього звідки треба ростуть, і до самостійності його життя привчило. Сім’я в Семеніченків не дуже заможна, і вивчити обох дітей по контракту змоги не мають. От і працюють діти змалечку, пізнаючи смак «заробітчанського» хліба. Тож досвід роботи на харківських будмайданчиках у Володі чималий. Але хотілось за кордон - там і платять більше, і є на що глянути.
Перша спроба поїхати на роботу в Англії була здійснена у 2005 році і закінчилася невдало. Не зміг студент назбирати тисячу євро, необхідну для оформлення документів та організації поїздки. Та невдача не «відбила» бажання. Почав Володимир заощаджувати гроші, водночас постійно цікавлячись варіантами працевлаштування в Європі. Тим більше, що фірмочка, котра займалася подібними питаннями, знаходилася прямо в будівлі університету. Її очолювала донька одного з проректорів.
Навесні 2007 року мрія хлопця почала збуватися. Йому передали анкету, заповнивши яку можна було сподіватись на зарахування до складу учасників програми працевлаштування. При цьому бралась до уваги освіта, знання англійської мови та навіть успішність по університетських дисциплінах. Володині дані підійшли. Їх надіслали вже в Одесу, де знаходилась фірма, котра напряму співпрацювала із європейськими роботодавцями.
«Я кілька разів по телефону спілкувався з романом, представником фірми, - згадує Семеніченко. – Роман сказав: «Вчи англійську і жди». Грошей наперед він не просив. Та я б і не дав. Кинуть, гроші заберуть, і кого я тоді шукатиму?»
Літо минало, а документи все знаходилися в стадії оформлення. Двічі студент їздив у Одесу, мав співбесіди з Романом. «Фірмача» все задовольняло, і він повідомив хлопцеві, що той працюватиме в Данії. Туди легше влаштуватися на роботу з дипломом зоотехніка, котрий вже мав Володя.
На початку осені, коли Семеніченко вже втрачав надію, йому на мобільний зателефонував Роман. І повідомив, що потрібно здавати тест на знання англійської мови. Іспит відбувався в телефонному режимі. Володя здав його на «трійку» по п’ятибальній системі. Це цілком задовольняло «фірмачів», і вони попросили фотографії для розміщення їх у базі даних. «Фотографувався в основному зі свинями, - сміється Володя. – А вибрали ту фотку, де я на фоні коров. Може це того, що я в анкеті писав, що хочу на молочній фермі працювати».
У жовтні Роман подзвонив знову і сказав: «Тебе вибрали. З 15 січня працюватимеш у Данії». І почалась процедура збору. Отримавши на руки контракт, Володя заплатив одеським «фірмачам» 1100 євро. Потім з’їздив у Київ у данське посольство, пройшов співбесіду і здав документи для отримання візи. «Вони в посольстві такі культурні, уважні, гарно до мене віднеслись», - розповідає хлопець.
Далі він лише чекав. У листопаді йому повідомили, що віза готова. Одразу придбав квиток на автобус з Києва до Гамбурга. Квиток зі знижкою обійшовся у 475 гривень. Повна вартість - 550. У німецькому місті сів у поїзд, і з чотирма пересадками доїхав до данського містечка Скерн. Це коштувало ще 65 євро. «Скерн – це як мої Кобеляки, - говорить Семеніченко, - там тисяч сім людей живе. Воно є центром комуни. Комуна – це як у нас район. Там я дооформив документи. Мене зустрів фермер, і ми поїхали до нього додому».
Роботодавця звали Генріком Якобсоном. Йому тридцять років. Фермерством, а точніше тваринництвом, займається п’ять років. Його спеціалізація – молочні корови. На фермі утримуються 320 корів, 280 з яких дійні. Молоко забирає фірма «Арна», котра має спеціальний сертифікат на даний вид діяльності. Взагалі у Данії, як у будь-якій європейській країні, все дуже регламентовано. Навіть гній, який залишається після худоби, вивозить на поля спеціальна фірма. Фермер особисто не має права цим займатися. До речі, утилізація відходів тваринництва є в Данії великою проблемою. Фермер Якобсон вже рік як готовий розширити своє виробництво. Але дозвіл для цього отримає лише через 5 років. За цей час державна комісія розробить схему утилізації відходів. Страшенно суворий контроль і щодо якості молока та м’яса. Не дай Боже, щоб було зібране молоко у хворої тварини. Господар зобов’язаний попередити про це. Тоді в нього два дні не братимуть молока. Але він отримає страхову компенсацію. Якщо ж не повідомить… тоді його чекає величезний штраф. Та й репутація зіпсується надовго. Та подібних випадків практично не буває.
Данці взагалі дуже законослухняні люди. Вони не закривають на замок свої машини, гаражі і будинки. Бо там не крадуть. Ніхто не перевищує дозволену швидкість на дорогах, всі платять податки.
«Я йому кажу, - згадує Володимир. – Дай мені частину зарплати «кешем», готівкою. А він: «Ти що! Я не заплачу податок, ти не заплатиш, а по яких тоді дорогах мої діти їздитимуть!?»
На фермі працюють троє чоловік. Один данець і двоє українців. Вичищати після данських корів не потрібно - цим займається спеціальний робот. Люди ж доять корів, годують, приймають пологи, доглядають за телятами. За годину такої праці, зовсім не важкої, за словами нашого співрозмовника, українці отримують 50 крон (майже 50 гривень). Данець має втричі більше. А ось ветлікар, котрий вряди-годи обстежує фермерських корів, заробляє три тисячі крон за годину. «Приїхав до нас дядько на «джипі», - розповідає Семеніченко. – В костюмі, одеколоном пахне. Встав з машини, одягнув халат і пішов до корів. Потім мені Генрік сказав, що то ветврач».
Крім законослухняності данців, вражає їх спокій і дружелюбство. Вони нікуди не поспішають, ніхто ні на кого не кричить, всі посміхаються. На день народження Володі дружина Генріка спекла торт, накрила стіл, запросила хлопця в гостину. Фермер кілька разів брав його з собою на море. А побачивши, що хлопець трішки нудьгує, Якобсон купив йому міні-трактор. І Володя у вільний час залюбки косив траву на газонах, впорядкував величезний сад, що поряд з фермерським будинком.
А на Великдень хлопець спік паску, пофарбував яйця. Це свято він відзначав разом із Євгеном, українцем, який теж працює на фермі. Паску вони з’їли, запивши молоком. Генрік пропонував їм пляшку горілки, але хлопці відмовились. До алкоголю і тютюну Володя байдужий.
Володі ще майже рік працювати по контракту. Він вже домовився з Генріком, що той візьме на роботу і його дівчину Оленку. «Вообще, там рай на землі, там всі щасливі», - резюмує Семеніченко. Єдине, що його засмутило, - так це те, що данці нічого не знають про нашу державу. Генрік навіть запитував, чи є в Україні мобільні телефони.
Після закінчення контракту Семеніченко буде думати, що робити далі. Є два варіанти. Або отримувати вже робочу візу і працювати в Данії далі, або повертатись додому. «Може, зароблю на квартиру і тут залишусь, - розмірковує Володя. – Краще було б тут свої знання реалізувати. Але ж там рай».
Чи стане декабристом Володя Семеніченко, чи впроваджуватиме в Україні європейські цінності? Про це ми дізнаємось через рік.