Семидесятилітня жителька Перегонівки Анастасія Черевко й до сьогодні має клопоти, пов’язані із Другою світовою війною. Бабуся пише листи, звертається усно до місцевої влади, до журналістів.
«Може хтось подумає – вижила бабка з ума на старості, – говорить Анастасія Петрівна. – А воно все одно мені муляє, не дає жить спокійно».
«Муляє» жінці те, що прямо під перегонівською церквою лежать останки чотирьох німецьких солдатів, які загинули в цих місцях під час війни. Після приходу радянських військ могили зрівняли із землею. А ще пізніше закатали їх асфальтом, проклавши поряд із церквою дорогу.
«Воно, канєшно, й окупанти, - розмірковує бабуся. – Но всьо равно ж люди. Якось не по-християнськи виходить. Не можна ж машинами по могилах їздити. А як хресний хід, то й ми, люди, по костях ходимо. Це ж гріх. Хай би тих німчиків хтось викопав та вивіз. І їх упокоїть по-людськи нада, і нам спокійніше».
Кіровський сільський голова Павло Каблучко також чув, що нібито поряд з церквою поховані німці. Та документальних підтверджень цьому у сільраді немає. «Про це саме луччє знає перегонівський старожил Іван Жила. До нього звертатись треба, - радить Павло Андрійович. – А сільрада що? Грошей, щоб найняти якихось експертів, у нас немає. Самим розкопки вести чи в архівах сидіти – часу не вистачає».
Восьмидесятирічний Іван Жила часи війни пам’ятає дуже добре: «Я хоть тоді і пацаном був, двенадцать лєт, но помню все отлічно, - згадує Іван Іванович. – Я із-за тих німців чуть два рази не погиб. В 41-му году, як вони наступали, бой був за балкою. Я з сестрой єлі вспіли гусей у двір загнать. А тут снаряд у дворі як бахне. Нас в сіни волной воздушной і повкидало. А в сорок третьом уже наші наступали. А в нас хата над кручою, і з неї все видно. От німці у нас наблюдатєльний пункт зробили. Сидять, дивляться у бінокль. І тіки щось у рацію скажуть, як на другом березі Ворскли снаряди рваться починають.
І ось побачили німці, що на березі коні пасуться. І послали нас, пацанів, їх ловить. А ми ж не знали, що там поле мінне. І пішли. А тут обстріл. Коні тікають. А ми не знаєм, шо дєлать. Снаряди рвуться. Осколки хурр-хурр, і на землю ляп-ляп-ляп. Потом німець на коні нас вивів. І показав, де мінні поля. Як наші прийшли, Гриша Гриценко показував солдатам, де міни. І сам підірвався, ногу йому оторвало».
Пам’ятає Іван Жила і той день, коли німці привезли до церкви своїх вбитих солдатів. «Ето було в началє сєнтября, - згадує старожил. - Я всьо відєл. Прівєзлі вбитих на підводах після бою в балці. Закопалі, далі салют і уєхалі. Ще одного позже похоронили на пилорамі, гдє січас контора. А наші як прішлі, то й розгорнули могили».
Анастасія Черевко, зрозумівши, що міська влада не допоможе їй у перепохованні німецьких солдатів, шукає виходу на Німеччину. «Може німці, як узнають, приїдуть і заберуть своїх», - сподівається жінка.