Нагадаю старий анекдот: «А скажи мені, куме, наш сусід у тюрмі сидів? Ні? То давай посадимо!» Або епізод – бувальщина з моїх спогадів:
- Ти чув, що Серьога помер?
- Чув. Але щойно бачив «покійника» з відкупореною пляшкою пива в руці.
Не маю інформації, чи трапляються подібні випадки в інших куточках України, та у нашому селищі хоч раз на півроку кого-небудь обов’язково заживо «поховають». Є у нас і «заслужені покійники», яких «співчуваючі доброзичливці» неодноразово «запихали в домовину». Та кожен з «трупиків», посміхаючись промовляв:
- Не дождьотєсь! Я іще і вас переживу!
Автор цих рядків також мав нагоду бути «померлим», але потойбічного блаженства чи пекельних жахів ще не скуштував. Та не дуже переймаюсь - іще встигну. І поки ще дихаю, хочу поставити декілька запитань Недоброзичливому товариству:
- Ну чому вам, людоньки Недобрі, дуже хочеться чужої смерті? Невже ви маєте велику втіху від людських скорбот?! Чи ваше особисте щастя повниться на чужому горі?!! Чи може ваш статок множиться прямо пропорційно кількості померлих чи загиблих односельчан? А ваша корова збільшила надої одразу після того, як ви дізнались, що у «пришелепкуватого» сусіда здохла теличка?! Ото чудасія! Гадаю, якби усі довкола поздихали, то більшого «щастя» для вас годі й чекати?
Знаю, більшість із вас хоч раз на рік відвідує церкву. Кого ви згадуєте у своїх молитвах? Невже і перед вівтарем бажаєте сусіду «три кілки в печінку»? Знемагаєте від заздрощів? Хоч я і безбожник, та хочу нагадати вам визначні слова з Біблії: «Полюби ближнего, как себя самого».
Якщо ви полюбляєте лише самого себе і не здатні наділити краплиною доброзичливості, ласкавою посмішкою, безкорисливою допомогою близьку вам чи сторонню людину, то годі й чекати від них взаємності. І коли вас (не доведи Господь) спіткає недуга, отоді ви згадаєте і Бога, і рідню, і сусідів!
Найбільше вражають життєві сутички, подібні літературній «Кайдашевій сім’ї». Колишні друзі чи навіть родичі не можуть (чи не хочуть) мирно і полюбовно співіснувати без постійних взаємних образ, лайок, сварок і навіть бійок! Одному із сусідів заважає паркан, іншому – дерево чи вода, що витікає із сусідського двору. Або допікають чужі гуси на присадибній ділянці.
Спробую надати пораду: а якщо знехтувати своїми злостивими помислами, зайти у сусідський двір і промовити: «А давай-но, сестричко, вирішимо нашу проблему так, щоб і мені не сутужно було, і тобі на обтяжливо, гуртом спідручніше і батька бити». Гадаю, запропонованим компромісом, чи то пак, невеличкою поступкою можна залагодити будь-які непорозуміння (без погроз, лайок і міліції), усунути негаразди і головне – відновити добрі сусідські взаємини.
І тягар негативних емоцій Вашій душі не дошкулятиме. Не дарма тибетська медицина стверджує, що усі болячки народжуються в організмі людини від негативного психологічного стану. Отже, Ваше здоров’я залежить від доброго настрою, якого ви можете досягти своїми зусиллями і бажанням.
Чи у вас відсутні будь-які бажання на добрі вчинки? Коли ви носите у своєму серці зло, то насамперед шкодите самому собі. Про це твердить і наша православна релігія (безбожник тлумачить релігійні істини!).
Подальші мої міркування релігії не стосуються. Пригадую своє проживання у багатоповерхівці. Забилась каналізація. Сантехніків не дочекаєшся. Через декілька днів людям будуть продемонстровані «експонати», виловлені сантехніками з каналізаційного стоку: жіночі гігієнічні засоби, панчохи, рукавички, пакети з лушпинням і т.д. Але це станеться пізніше. А поки що… вибігає бабуся із квартири на першому поверсі і репетує до неба (не до Бога) з мольбою і гнівом: «Людоньки! Та що ж ви робите?! Не користуйтесь туалетом, майте совість! Гімна по хаті пливуть!!!» Як гадаєте, одразу послухались? Дзюськи! Знай наших! Від черствості одинаків страждає значна частина мешканців багатоповерхівки. Та сумління у винуватців не прокидається, бо ситуація повторюється. Був свідком та співучасником у непорозуміннях між мешканцями «осередку» двоповерхівки: тим, хто проживає на другому поверсі, немає діла, що на першому прогнили двері у під’їзді. А тим, що на першому, начхати на стелю, яка обвалилась у коридорі на другому поверсі. Лагодити дах – «прерогатива» тих, кому дощі найбільше дошкуляють, «сінешні» двері ремонтувати тому, у кого ноги мерзнуть і т.д.
А зараз я репетую: людоньки! Чи ви люди?! Чи ви знаєте тільки рідну мову – матюки? Та зрозумійте нарешті, що багатоквартирний будинок – ваша спільна оселя, від цілісності якої залежить і ваше благополуччя! І якщо ви регулярно ллєте воду у ванні через край на голови сусідам з першого поверху, то це добром не закінчиться і для вас. Колись ваша ванна разом з вами опиниться на першому поверсі. Повірте досвіду будівельника з багаторічним стажем: несправна каналізація під будинком призводить до руйнації фундаменту, а отже і наближає передчасну смерть (справжню) вашого спільного дому. Невже ви неспроможні зрозуміти, що будь-які негаразди у вашому невеличкому суспільстві – серйозна болячка всього організму. Організму, що зветься людством!
У мене дедалі більше складається враження, що людство не заслуговує статусу «розумного». Хочу протиставити антисемітам свою точку зору: я поважаю євреїв. Не тільки за те, що їхні прізвища частенько зустрічаються серед когорти професорів, академіків, бізнесменів, акторів, письменників, гумористів і т.п. Головна позитивна риса їхньої нації – згуртованість, повага, підтримка. І незважаючи на те, що вони розселені по всьому світу. А ми, проживаючи разом, готові одне одному горлянку перегризти! Та схаменіться! Чи ви хочете, щоб про нас, як про чукчів, анекдоти складали? Живемо як кішка з собакою? Та ні. Частенько спостерігаю, як собака з кішкою живуть у злагоді і порозумінні, згорнувшись разом у клубок. Чим не приклад довершеності взаємин? Інколи чую репліки: «Понаїхали чорні з Кавказу, скоро і нас виживуть». Та ми вдесятеро гірші за них! Ми самі себе винищуємо. Я від кавказців лайливого слова не чув. А наш девіз: «А щоб ти здох!» треба на державному прапорі золотими буквами вигаптувати. Ще й вимагаємо злагоди у парламенті? Який народ, таке і керівництво!!
Наостанок хочу довести до вашої свідомості слова замісника голови районної ради Миколи Григоровича Жука: «Мені моя мама наказала: «Роби людям тільки добро!» Золоті слова! А тепер давайте разом пригадаємо, а що нам наказували наші мами? Чи ми дослуховуємось їхніх порад? Тож помізкуємо і зробимо належні висновки. Чи як ви думаєте, га? Я дуже хочу, щоб у нашому спільному домі, який зветься Україною, множились повага, шана і доброзичливість. І посміхайтесь, люди, одне одному.
У вагоні київського метро молода дівчина подарувала квіти сторонній людині і на його здивування відповіла коротко: «А просто так», і посміхнулась. І усі присутні пасажири посміхнулись. Одразу Київ для мене став ріднішим. Отже, ваша посмішка має цілющі властивості! Дякую за увагу!