“ІЗ НАТОВПУ повернення нема. Тепер в оточенні людей, точніше – маси, ідеш, комусь говориш, що не вмер. Ніхто не чує мовчки”, – мовив Тарас Федюк у своїй збірці “Обличчя пустелі”.

Філософічні поезії автора створюють образ сучасного Чайльд Гарольда, який мандрує життєвими лабіринтами. Із крихт Усе­світу, залишків астероїдів-думок він створює особисту планету. Людське середовище – це хаос і водночас сфера самотності, нерозуміння, тому герой поринає у глибінь внутрішніх сховків, щоб знайти поживу для серця. Кожен намагається пройти свою життєву пустелю, відшукати омріяний оазис, а час пересипається зі швидкістю світла з одного виміру в інший. От і мандруємо під “червоною тарілкою, наче відрізане вухо Ван Гога” сонця.

Особливе ставлення поета до Києва, плацдарму осіннього танго, просякнутого запахом дніпрового туману. Саме тут, у підземних переходах думок і відчуттів, персонаж відшукує формулу саморозуміння. Київське метро – це мікровсесвіт облич, коротка концепція самотності, де вхід і вихід рівнозначні вічному володінню пустки-ночі. “Відстукують кроки чиїхось – уже не твоїх – підошв, і ця порожнеча, що їй ані назви не­має, ні спину, й ці переходи під­земні, які ти вже майже про­йшов, ще довго й уважно для чогось вдивляються в спину”, – пише Тарас Федюк. У пошуках іс­тини персонаж звер­та­ється до духовної першооснови: “Із круг­лих церковних стріх стече старовинне слово, як олово... Будуть губи лампадкою посеред”.

Та все-таки героєві набридають чайльдгарольдські поневіряння: “От і пора повертатись додому, Еней, от і скінчились, як іди, твої енеїди. Тихо тремтить в павутинні останній
e-mail, потяг останній тихенько гойд­нувся і їде”.

“Справді великий той, хто може з глиняним кухлем поводитися так, як із золотим”, – писав Сенека. З мозаїки слів автор малює сюжет, із вражень – думку. Поезія Тараса Федюка – дзеркало, в якому кожен по-різному бачить обличчя власної пустелі.

Юліана Лавриш

http://www.gazeta.lviv.ua