У неділю урочистою академією-концертом знову потішив львів'ян улюблена капела "Дударик". Однак небагатьом відомо, що в Києві, також з початку 1970-х років, успішно працює "побратим" (чи - зважаючи на склад, радше, "посестра") львівської капели - хор "Щедрик".

Про цей унікальний колектив в Україні заговорили не так і давно. Адже хор, який відмовлявся співати на партійних заходах про світле майбутнє та й узагалі - принципово ігнорував соцреалістичний примітивний дитячий репертуар, віддаючи перевагу пісням різних народів та світовій класиці з тисячолітньою історією, популяризувати було "небажано". Щойно після падіння залізної завіси український "Щедрик" відкрив для себе світ. А минулого року відбулося й велике вітчизняне турне хору. Виступав "Щедрик" у Львові і тоді, й цьогоріч у межах фестивалю "Віртуози".

Є чимало ознак, які вирізняють цей колектив від десятків інших, на перший погляд, схожих музичних гуртків. Це і поважність репертуару, і "фірмовий" прозорий звук, і особлива легкість співу та помітне задоволення на обличчях юних виконавців. Про таємниці "Щедрика" розповідає "Пошті" його художній керівник та головний дириґент Маріанна Сабліна.

- Невже лауреат численних міжнародних конкурсів, хор, який акомпанує традиційним президентським новорічним привітанням і досі офі­ційно вважається самодіяльним?

- За формою функціонування ми так і залишилися самодіяльним колективом при Палаці школярів Печерського району Києва. По суті, звісно ж, ні. Це така специфічна форма аматорського чи напівпрофесійного музикування, і я вважаю її правильною. У нас, на відміну від "Дударика", немає своєї школи. Ми просто не маємо можливості давати повноцінну музичну освіту. Також немає свого приміщення. Тож наші вихованці починають із практики, а не з сухої шкільної теорії. І поступово починають розуміти саму природу музики, а вже потім її правила.

Звичайно ж, на поважних міжнародних конкурсах навіть члени журі не вірять, що ми самодіяльний хор. Як, наприклад, організатори низки конкурсів "Musica Mundi". Ми свого часу стали лауреатами одного із таких змагань у Римі. Вперше за час існування цієї організації саме нам вручили найвищу нагороду - "Щедрик" набрав найбільше балів у журі.

- Вам тоді, здається, також вручили особливий диплом?

- Так. Було б дивно, коли б хор був добрим, а дириґент так собі. На мою думку, хор, тим більше дитячий, дуже багато залежить від особистості дириґента.

- Побутує міф, що у вас співають діти без музичної підготовки, які часто й нот не знають. Як же вони тоді вивчають найскладніші твори, які не завжди під силу й дорослим професійним колективам - наприклад, композиції Олів'є Мессіана...

- Це не міф, це правда - чимало наших дітей і справді не знає нот. І як їм вдається вивчити такий складний репертуар - навіть не знаю (смієть­ся). Я б сама вже нізащо не опанувала Мессіана на слух. Але я ж уже знаю цю музику - і просто передаю дітям свої відчуття. Їм залишається всього лише пронести їх крізь себе. Головне, щоб мені подобалось - тоді вдасться запалити увесь хор.

- Хор традиційно дівочий?

- Та ні, хлопці також "забігають". Два-три завжди співають. У концертному складі щонайбільше - четверо. Просто хорів хлопчиків у Києві вже, здається, забагато. А ще проблема в тому, що в українській столиці, на відміну від того ж Львова, дітям співати в хорі не престижно.

- А львівський "Дударик" знаєте?

- Так, на мою думку, він кращий за більшість київських хорів хлопчиків. Можна порівняти ще з блискучим Талліннським хором хлопчиків. До речі, з хлопчиками й працювати складніше, дисципліну важче втримати, зате багатшими є темброві моменти.

- Скільки задіяно дітей у "Щедрику"?

- Важко сказати. Приходять усі охочі, ми нікого не виганяємо. У вихідні збирається й 70-75 осіб. З десяток просто сидить, не співаючи. А потім іноді трапляються такі метаморфози, що починають проявляти талант. Якщо ж діти відсіюються, то також самі. Головне - бажання. А нам - трохи знання дитячої психології.

У концертний склад, звичайно, відбираємо найкращих - 45-48 осіб. Але трапляється, що власне із тих, кого дуже довго не помічали, потім формуються найкращі учасники.

- Кажуть, ви більше відомі за кордоном, аніж в Україні?

- Ні, чому ж... Минулого року відбувся великий тур містами України. Ми спеціально знайшли для цього кошти (з батьків намагаємося грошей не збирати), поважного спонсора... Бо ж ми завжди хотіли бути бідними, але гордими. А тепер меценати відкрили нам рахунок, зареєстрували бренд "Щедрик", розробили логотип, зайнялися піар-кампанією, зробили інтернет-сайт. І - щомісяця переказують на рахунок певну суму. Не на подорожі, правда, а нам на зарплатню - адже в нас така державна зарплата, як у будь-якого іншого керівника гуртка. А ми ці кошти не беремо, акумулюємо, назбируємо на поїздки. Частину вирішили використати на всеукраїнське турне. Бо ж діти й України не бачили. Вони позбавлені спілкування із колегами-ровесниками. Коли я сама співала в "Щедрику", ми мандрували усім тогочасним Радянським Союзом.

З концертами в Україні виникає чимало проблем. Зали в нас переважно платні. У Києві один хороший зал - філармонійний. В органному залі акустика не надто відповідає хоровій музиці. Тому використовуємо будь-яку нагоду виступити. Нас часто запрошують у лютеранську церкву Києва, там гарна акустика. Плідно співпрацюємо із греко-католицьким храмом Св. Василія. Цього та минулого року брали участь у багатьох збірних концертах: на ювілеї Вищого музичного училища ім. Глієра, куди мене запросили як випускницю, на юві­леї "Німецької хвилі" в Бонні (спільна програма з Боннським камерним хором).

- Засновниця й багатолітній керівник хору, ваша мама Ірина Сабліна ще бере участь у житті "Щедрика"?

- Я дуже хочу, щоб вона повернулася. Мама була більш фанатичним керівником, аніж я. Мене, наприклад, не так хвилюють організаційні моменти. І художнім керівником бути не люблю! Будь-яку підготовчу роботу - будь ласка, а от "лицем" колективу бути не хочу. Не подобається мені вести перемовини, зустрічатися з високопосадовцями, а це останнім часом, стало актуальним. І грошей я просити також не люблю.

Цікаво, що після президентських новорічних привітань нас навіть на корпоративи почали запрошувати. Правда, ними Олена дириґує (хормейстер "Щедрика" Олена Асташева - "Пошта").

- То, можливо, українська культура не в такому й занепаді, якщо хор "Щедрик" почали запрошувати на корпоративні вечірки?

- Ось мені й батько (відомий симфонічний дириґент Роман Кофман - "Пошта") те саме каже. Правда, деколи замовляють "Маму для мамонтенятка", а ми їм на те - "Dona nobis pacem"...  (Сміється).

- Кажуть, що музикування у дитинстві зменшує ризик розвитку негативних рис у дорослому віці. Ви якось відстежуєте долю своїх вихованців, як вона складається?

-Так, "Щедрик" - це сьогодні ціла спільнота. "Однокласники" просто рябіють від друзів. Зрештою, мені здається, що це навіть щось більше, ніж дружба. "Щедрик" - це пароль. Коли зустрічаються його колишні учасники, у них ніколи не виникне відчуття, що не бачились десятиліттями. А ще участь у "Щедрику" - це як щеплення від фальші. І від банальності. А такого явища, як віковий ценз, у нас не існує взагалі...Є й такі, що вже працюють, але й далі співають, а є й семи-восьмилітні, яким спе­ціальні сходинки доводиться робити, аби їх на сцені було видно.

- Як досягаєте "фірмового" звуку "Щедрика"? Адже важко уявити, що кожному із 70-ти дітей особисто ставите голос...

- Звісно, що ні. Та це й не потрібно. Невипадково кажуть, що потужний голос у хорі частіше заважає, ніж допомагає. Головне моє завдання - навчити дітей отримувати задоволення від звуковидобування. Це на рівні фізичних відчуттів, внутрішнього польоту. Тому я завжди починаю з побудови фрази, драматургії, ми вигадуємо образи, і я пропоную дітям самим осмислити їх, запропонувати свою модель співу. А на технічні дрібниці спершу не звертаю уваги. Не можна музики навчати "всухом'ятку".

І от коли діти починають розуміти, що їм усе під силу, що до них ставляться з довірою, на них покладена велика відповідальність - тоді ця методика починає працювати. Тому що дітям це подобається.