Говорячи про цю письменницю, деякі критики передусім радять: “Викиньте на смітник телевізор – купіть краще нову книжку Світлани Пиркало”. І не помиляються. Якщо бажаєте почути незаангажовані трактування чи то політичних подій, чи одвічно невирішених суспільних бід, не менш “живучих” проблем браку “любові та розуміння” – почитайте Пиркало. Можливо, ситуація не зміниться, зате розглядатимете її під зовсім іншим кутом зору…

Журналістика була моїм логічним вибором

– На зустрічах під час Львівського книжкового форуму порушували питання про можливість творчого симбіозу журналістики та письменницької діяльності. З власного досвіду можете пояснити, чи є моменти, де перетинаються ці дві професії, чи існує взаємовплив?

– Як свідчить практика, багато наших письменників заробляють на життя або журналістикою, або якоюсь іншою формою медіа-активності – публіцистикою тощо. Звісно, кайфовіше просто бути собі письменницею, спостерігати за тим, як котиться у прірву світ, і цинічно або філософськи описувати все це у творах. Але зі мною з дитинства сталося таке: люблю стабільний прибуток, маю смішне прізвище й умію складати слова в більш-менш зрозумілі речення. Тому журналістика була логічним вибором. Я сказала б, що найбільше письменництво та журналістика перетинаються в жанрі колонок. Пишу їх багато, дві на тиждень – у “Газеті по-українськи” й у журналі “Главред”. Мої (а також Жежери, Бондаря та Рябчука) колонки вийшли у видавництві “Нора-друк” під назвою “Авторська колонка”, а спецпроект у “Главреді” також став книгою під назвою “Кухня егоїста” (видавництво “Факт”). До речі, дякую “Львівській газеті” за позитивну рецензію на неї. “Кухня егоїста” – книга весела та смачна (вибачте за таку “нечувану скромність”), і я дуже радію, коли хтось поділяє цю думку. Ще один приклад взаємовпливу: в моїх прозових книгах “Зелена Маргарита” й “Не думай про червоне” є частини статей як стилістичний прийом.

– Ви працюєте в Лондоні, в Українській службі ВВС. Наскільки якісно там журналістика відрізняється від нашої?

– По-перше, на ВВС немає власника, “джинси” й олігарха. Якщо випадково в кадр потрапляє якась торговельна марка, редактор мусить мати обґрунтування цьому. Тут також є свої “приколи” в організації роботи, але ніхто тобі не телефонує й не каже: от наш олігарх за це, про це й пиши. По-друге, тут народ більше переймається питанням профе­сіоналізму та доброго смаку. У Британії не заведено казати: новини – це бізнес. Може, так і є до якоїсь міри, але вголос люди клянуться, що їхній засіб масової інформації працює винятково для загального добра. В Україні чомусь не соромляться казати: ми існуємо лише для бабла та рубаємо його щосили будь-якими методами.

Вибиратимемо книгу року ВВС на свій смак, а він
у нас добрий

– Книга року ВВС – дуже цікавий проект. Як там відбирають видання та визначають найкращих авторів?

– Відтепер приймаємо но­мінації безпосередньо від видавництв, по три нові україн­ських книжки прози. Можемо додати й від себе до трьох книжок у “довгий список”. Ми пройшли етапи, коли книги номінували читачі, потім це робили експерти. Обидва шляхи мають свої переваги. Але недолік той, що ні читачі, ні експерти не мають доступу до всіх книг. А тепер можемо брати до розгляду книги, які ще навіть не вийшли друком. Головне – щоб вони таки потрапили на полиці книгарень у певний термін. Цього року в складі нашого журі дуже відомі люди: актор Богдан Бенюк, співачка Марічка Бурмака, телеведучі Ольга Герасим’юк та Андрій Куликов. Я й надалі адміністратор конкурсу. Вибиратимемо найкращі книги на свій смак, а смак у нас у всіх, не побоюся цього слова, добрий.

– Цей проект якось може сприяти популяризації наших авторів за кордоном?

– Думаю, ні. Британський книжковий ринок насичений англомовною літературою з усіх країн світу, і щоб популяризувати там щось, треба до­кладати серйозних зусиль. А ми все-таки радіостанція, тож це не зовсім наша “парафія”.

Завдяки бестселеру Марини Левицької півмільйона британських читачів дізналися про Голодомор, війну та репресії в Україні.

– А яких авторів, зокрема анг­лійських, нам варто відкрити, який досвід перейняти?

– Перш за все, нахабний піар: щойно у “Факті” вийшов мій переклад книги дуже відомої британської авторки українського походження Марини Левицької “Два фургони” (в оригіналі – Two Caravans). Це – захоплива книга про життя та пригоди українців, поляків та інших заробітчан в Англії. Вона починається збиранням полуниць, але сюжет швидко й радикально закручується, наших героїв носить усією країною. Певна, українському читачеві буде дуже цікаво дізнатись, як бачать у Британії помаранчеву революцію, які небезпеки роботи на тутешніх птахофабриках, як англійці сприймають українців. М. Левицька написала й інший роман, сімейно-історичну трагікомедію з українського життя в Англії “Коротка історія тракторів по-українськи”. Він став міжнародним бестселером, завдяки йому пів­мільйона британських читачів (і куди більше в усьому світі) дізналися про Голодомор, війну, репресії в Україні. І це все – поряд із комічною лінією “кохання” маразматичного старця й української шукачки багатства. Він вийшов у перекладі багатьма мовами, включно з росій­ською, але не українською. А якщо говорити про літературу загалом, то зараз в Україні почали доволі активно видавати переклади. Той-таки “Факт” щойно видав переклад Чарльза Буковські “Поштамт”, кажуть, хороший. Мені подобається Орхан Памук у перек­ладі Олеся Кульчинського, але це з турецької. З англій­ської я переклала б британця Іена Мак’юена, американців Гантера
С. Томпсона та Курта Воннегута. Але тут стільки гарних авторів, що можна написати список на півгазети.

– В одній зі статей написали, що наше суспільство стало злим і байдужим, особливо видно цей негативізм на тлі Європи. Із чим пов’язана така українська озлобленість, чи ли­ше з економічним чинником?

– Щойно мені спало на гадку, що це спадок “совка”. Тоді працевлаштовували та платили пенсію будь-кому, не важливо, наскільки “чорноротому”. Мо­же, коли хамів почнуть нарешті звільняти з роботи, щось змі­ниться. А може, українці озлоблені тому, що зараз немає в що вірити. Жахливо спрощуючи й перебільшуючи, німці вірять у працю, анг­лійці – у правосуддя, американці – в Бога, французи – у шеф-кухаря, росіяни – в державу. А ми як нація не віримо ні в що, навіть у Голодомор. Наші непопулярні провідники не в змозі нічого запропонувати, а самозадурена інтелігенція намагається бездарно зрубати бабла, закинувши свою місію – творити ідеї, з яких уже потім можна зрубати бабла. От народ і злий. Але вихід є: завжди можна почитати мене – і повеселішати. Ну, не завжди, але часто.

Львів – столиця України,
з цим нічого не поробиш

– Книга “Кухня егоїста” “смакує” не тільки їжу, а й сус­пільні балачки, вона має, за ва­шими словами, езопівське алегоричне подвійне дно. З якою стравою передусім ідентифікуєте Україну й чому?

– Езопівське алегоричне по­двійне дно? Бачите, що я понаписувала. Я порівняла б Україну із салатом олів’є, бо це така штука, що двома словами й не поясниш, із чого вона складається. І якщо один інгредієнт зіпсований, то весь тазик олів’є коту під хвіст.

– Колись ви писали, що Київ – місто контрастів, де щохвилини потрібно робити вибір. А яким бачите Львів?

– Львів – столиця України, з цим нічого не поробиш. Зрозу­мійте мене правильно: Полтава – її серце, Київ – велике місто з телеканалами, потворними новобудовами та якимись дивними людьми біля корита, в Одесі можна добре гульнути. Але у Львові можна ходити собі містом і не нагадувати собі пос­тійно, що навколо – Україна.

“Пиркало часто має рацію”…

– Коли читаєш ваші інтерв’ю з відомими особистостями та книги, виникає враження, що ви привнесли в літературу “ефект Коломбо”, яким часом просто приголомшуєте читача… Така риса властива вам і в повсякденному житті?

– Еге, хто ж вам скаже. Але цікаво, що лейтенант Коломбо з’являється в перших розділах нового роману Оксани Забужко, якого вона ще навіть не дописала. Тож це її підозрюйте.

– До речі, як реагують на цю рису характеру?

– Мій друг Роман Кульчинський колись сказав чудову фразу: “Пиркало часто має рацію”. Побільше б таких мудрих людей, як Роман. А взагалі мені пофіг. Мені, як і Коломбо, багато не треба.

Розмовляла Лідія Йонка

http://www.gazeta.lviv.ua