Всього: 3485 Нових сьогодні: 1 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 1 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Село Радянське небезпідставно вважається своєрідною перлиною Кобеляцького району. Усім воно багате, усім знамените. Типові для центральної України краєвиди з широкими полями, розлогими луками, могутнім Дніпром та сосновим лісом приваблюють сюди туристів. Багаті на залежі гранітів надра дають роботу людям, своєрідний клімат створює можливості для розквіту овочівництва. Знамените Радянське і своїми людьми. Із сучасників досить згадати лише прізвища Шкарбана та Андрієнка. Перший плекав колективне сільськогосподарське підприємство, досяг успіху, став депутатом Верховної Ради України першого скликання. Другий утримав свій кооператив «Радянський» «на плаву» у роки найбільшої кризи, з року в рік на посередніх ґрунтах вирощує найкращі в районі врожаї, по праву вважається одним із кращих в області керівників-аграріїв. Про цих керівників в районі знають усі. Між тим, в селі достатньо людей, доля яких заслуговує на не меншу увагу та шану. Вони ніколи не були керівниками, депутатами, орденоносцями. Та їх життєвий шлях уособлює собою цілу епоху. Кожен з них був творцем історії і сам є історією. Про кожного можна писати не газетні статті, а цілі романи, знімати захоплюючі кінофільми. Одними з таких людей є подружжя Бориса і Галини Кушнірів. Борис Петрович, дізнавшись, що з ними хоче зустрітися журналіст, сказав: «А що про нас писати? Чим ми знамениті? Хіба що тим, що я в один день святкував 75-річчя, «золоте весілля» і 25 років виходу на пенсію». На своєму весіллі він цілувався з Брежнєвим Народився Боря Кушнір 28 квітня 1931 року в місті Дніпропетровську у сім’ї військовослужбовця. Дитячі роки проходили типово для всіх родин військових – у постійних переїздах, зміні шкіл і друзів. Росія, Білорусь, Україна - скрізь побував маленький Боря, змінив з десяток квартир у військових містечках. Війна застала сім’ю Кушнірів у селі Мишинки Копатневічського району, що поблизу Бреста. Їх бомбардували в перші ж хвилини фашистської агресії. А батька, тоді командира взводу протитанкової артилерії, родина побачила через довгих 4 роки. Сім’я ж на баржі по Прип’яті, а потім по Дніпру допливла аж до Дніпропетровська, а потім - до Кишінки. Там і пережили окупацію. Тільки-но закінчилась війна, як доля підготувала Борису Кушніру наступне випробування – голод 1947 року. Їм, приїжджим, було дуже тяжко. Адже родичів у Кишінці вони не мали, і допомоги просити було ні в кого. Їли кукурудзяні качани, жолуді, бур’яни. Борис був худющим, із величезним, як у вагітної жінки, животом. Та вчився на «відмінно» і поїхав після закінчення семирічки у Дніпропетровськ поступати в «ремесло», тобто в училище. Але запізнився. «Ти опоздал» - сказали мені, - розповідає Борис Петрович. – Вийшов я на вулицю, стою і плачу. Знаю ж, повернувшись в село, помру з голоду». На хлопчину з явними ознаками дистрофії, котрий ридав, стоячи на вулиці, звернули увагу перехожі. Один з них виявився майстром училища, в яке безуспішно здавав документи Борис. Він подивився в атестат хлопчини, і побачивши там одні п’ятірки, сказав: «Не плач, пацан, попробуєм допомогти». Чоловік зайшов у будинок училища, а вийшовши з нього, промовив: «Повезло тобі, в мене в групі комісували одного, будеш ковалем». Ковалям, по роду їх діяльності, призначали посилене харчування, і через рік Борис із дистрофіка перетворився в юнака цілком спортивної статури. Отримавши професію, пішов працювати на Дніпродзержинський металургійний комбінат. І працював там до самої пенсії. На комбінаті Борис Кушнір зустрів свою майбутню дружину. Будучи комсомольським активістом, він організовував вечори відпочинку. Проходили вони, як правило, в приміщеннях заводських гуртожитків. В одному з них він і познайомився із дівчиною-сиротою Галею Комісаровою. Зустрічались вони кілька місяців, а потім зіграли весілля. Воно було гучним і веселим, і мало офіційний статус «комсомольського». «Фати на нареченій не було, - згадує ту подію Борис Петрович. - Все ж інше було звичайним. І співали ми, і танцювали, і горілку пили». В ЗАГСі молодят «розписали» 28 квітня, якраз в день народження Бориса. А весілля, зіграли в травні, «підгадували», щоб вручити Борису і Галині ордер на отримання житла. Ордер їм вручав сам Брежнєв, котрий на їх весіллі виконував місію почесного батька. Щоправда, це був не майбутній генеральний секретар ЦК КПРС, а його молодший брат Яків. Він на комбінаті займався комсомольською роботою. І, як і його старший брат, дуже любив цілуватися. У Бориса Кушніра навіть фотографія збереглася, де він з Брежнєвим цілується. Своє справжнє прізвище вона приховувала навіть від чоловіка Майже сорок років Галина Василівна приховувала від чоловіка своє справжнє прізвище. Виходила заміж вона як Комісарова. А знала, що має прізвище Макаренко? Чи Макаренка? Вона й сама точно не знала. І до цього часу сумнівається, чи й те прізвище є її справжнім. Не знає точно і хто вона по національності – українка, росіянка чи білоруска. А своїм днем народження вважає 12 серпня 1932 року. Її дату народження вона теж призначила собі сама. Своє життя Галина Василівна згадує років з п’яти, з дитбудинку в місті Клінци Брянської області. Ні своїх батьків, ні місця народження не пам’ятає. І ніяких документів щодо цього не має. Потім дівчина жила в дитбудинку «Некрасовка» в місті Орел. Закінчивши 6 класів, Галя поїхала в Орел, вчитися у ФЗО (фабрично-заводське навчання). Потім її направили в Москву в ремісниче училище. Після навчання дівчина почала працювати в Тушино, на авіаційному заводі. І несподівано навіть для себе опинилася в Ташкенті. В далеке південне місто, столицю радянського Узбекистану, Галя разом з подругою втекла. Втекла тому, що проспала і не вийшла на роботу. А тоді за це судили. Запізнився на роботу – в тюрму, не відпрацював 4 роки після ФЗО – на каторгу. В Ташкент дівчата втекли тому, що перед тим прочитали книгу «Ташкєнт – город хлєбний». Та насправді життя в південному місті без роботи, житла і документів виявилось не надто хлібним. Дівчата ночували де прийдеться, благо ночі в Узбекистані теплі, харчувалися фруктами, якими були всипані дерева. Пробувши кілька тижнів у Ташкенті, подруги переїхали в Андижан. Та швидко зрозуміли – довго не протримаються. І пішли в горком. Там Галина назвалася прізвищем Комісарова. Придумала собі й дату та місце народження. Її перевіряли. Але архіви після війни мало де збереглися, і її обман не виявили. Згодом вона й паспорт отримала. Під прізвищем Комісарова Галя приїхала в Дніпродзержинськ, де закінчивши чергове ФЗО (шосте чи сьоме за ліком) почала працювати машиністом баштового крану. Там і заміж за Бориса Кушніра вийшла. Галина Василівна нікому не відкривала свою таємницю. Першому розповіла чоловікові. Сталося це після того, як розвалився Радянський Союз і Україна стала незалежною. «Як чому не зізнавалась, - дивується зараз Галина Василівна. – Тому, що боялась. Всі тоді боялись». Та не тільки атмосферою загального страху запам’ятався Галині Макаренко-Комісаровій-Кушнір Радянський Союз. «Люди тоді були добріші і щедріші, всі допомагали один одному», - говорить вона. Після виходу на пенсію Кушніри переїхали в Радянське. Зараз мають двох дітей, трьох внуків і двох правнуків. Живуть дружно і в щасті. Діти їх регулярно відвідують, приїжджаючи з Дніпропетровська, де працюють. Борис Петрович є одним із найдосвідченіших городників у Радянському. Записи своїх спостережень за рослинами він вів десятиліттями. За це отримав у селі неофіційне звання «академік». 15 сотих городу він звик перекопувати вручну. Лише останнім часом діти почали допомагати. «Після інфаркту вже важко самому», - пояснює Борис Петрович. А ще подружжя збирається написати листа у програму «Чекай мене». Можливо, телевізійники допоможуть виявити справжнє прізвище Галини Василівни.
Головна 
