Болить душа від людської байдужості, від того, що серед нас багато таких людей, які живуть за принципом: моя хата скраю - нічого не знаю. А мова йтиме про долю будинку культури у моєму селі. Так, воно стало моїм, тому що в ньому я живу вже 18-й рік, бо тут росте і ходить до школи мій син. Проблеми села стали і моїми проблемами. Колись гарне село поступово заростає бур'янами та все більшими стають смітники. Валяться та розбираються по цеглині будівлі, які ще зовсім недавно були окрасою Свічкаревого. Таке майбутнє і у будинка культури, який з кожним днем руйнується все більше. Кошти на ремонт не виділяються. Нікому не потрібна, ця будівля стоїть самотньо у центрі села і мовчки дивиться на нас, байдужих людей, своїми розбитими вікнами. Як тонучий корабель, вона волає про допомогу, а ми не чуємо, не бачимо і, мабуть, не хочемо бачити того, що діється навколо.
Будинок культури - зовсім молода споруда, адже 20 років - не старість. Віками стоять будівлі, які мають хоча б якусь архітектурну цінність. Вони є носіями культури, оберігаються державою. А що ж є цінним для нас?! Про яку культуру ми можемо говорити? Сумно стає від того, що нам нічого не потрібно. Ні культура, ні духовність... Всім відомо, яка доля чекає на цю споруду. Розвалиться, як і інші будівлі в селі, або розберуть її „нові" бізнесмени, куплять за безцінь, будуючи дачі, магазини, кафе, бари, а нам залишать руїни у центрі. І гроші у них є, та чомусь немає їх у нашої держави, щоб допомогти нам, селянам, у вирішенні наших, а також і державних проблем. Адже ця споруда - це осередок культури, це дозвілля нашої молоді, тобто майбутнього України. Можливо, це високі слова, і хтось посміється з цього, але я впевнена, що і в нас є хороші, небайдужі люди, які переймаються проблемами інших.
Років 18 тому, я пригадую, у будинку культури збиралося все село, дорослі та малі, чи то на кінофільми, чи на концерти. Велику вдячність хочу висловити завідуючій Будинку культури Гуз Ніні Михайлівні. Довгий час завдяки її наполегливості, авторитету серед молоді та ще й великого бажання працювати відбувалися у Свічкаревому різні заходи. Але ж на голому ентузіазмі довго не проживеш. Потрібна матеріальна допомога, щоб Будинок культури працював, щоб було де нашій молоді відпочивати, розважатися. Яку культуру отримують наші діти, коли будинок культури закритий. Шукають розваги серед алкоголю, нікотину, а іноді й наркотиків. І страшно мені стає як матері, коли приходить субота чи неділя, і наші діти їдуть у інші села на дискотеку, шукаючи дозвілля деінде, бо у рідному селі немає де. Не один раз у дорозі травмувалися діти. Добре було б, якби працював Будинок культури. І діти вдома, і матерям спокійніше. Всіма зусиллями нам потрібно врятувати цю споруду. Отже, я, як мати, як житель села Свічкареве, звертаюсь за допомогою до місцевої влади, на балансі якої знаходиться клуб, до районної ради і районної держадміністрації з проханням допомогти у вирішенні цього складного питання. Адже руйнувати - не будувати. Хочеться звернутись і до жителів села. Не будьте байдужими, не мовчіть, дивлячись, як руйнується все навколо, не живіть одним днем, а думайте про наших дітей, про їхнє майбутнє.
Наша споруда - це невеличкий „собор" нашої культури, це наша духовність. І, як говорив наш великий земляк Олесь Гончар, „Бережімо собори наших душ", бо від нашої духовності, небайдужості залежить багато чого на цій землі.