Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 1 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Влітку 1999 року в житті жителя Радянського Івана Сусідки сталася знаменна і дуже несподівана зустріч. В Кобеляцький район прибула делегація з німецького міста Зінген. Очолював її знаний і шанований на Кобеляччині та й у всій Україні миротворець, борець за відновлення прав колишніх остарбайтерів Віллі Вайбель. Разом з ним прибули представники мерії Зінгена, керівники тамтешніх підприємств та ветерани Другої світової війни. Одного дня німецька делегація приїхала в село Радянське. На зустріч запросили й Івана Сусідку, місцевого жителя, котрий теж воював під час війни. Веселий і комунікабельний Іван Іванович за словами у кишеню не ліз і жваво розповідав про перипетії своєї військової служби. Згадав і про те, як у серпні 1941 року потрапив у полон до німців. І кілька місяців пробув у таборі для військовополонених, котрий знаходився у Вінниці. Почувши переклад тлумача, довготелесий сивий німець миттєво поліз в кишеню свого піджака і дістав звідти блокнот. Хвилину читав, а потім заговорив німецькою. «Гер Шльоссер говорить, що в 1941 році теж служив у Вінниці, - розпочала перекладач. І продовжила: - Він був зв’язківцем, і йому інколи випадало охороняти радянських військовополонених. То може він і вас охороняв?» - «Може й охороняв, - відповів Сусідка. - Січас важко впізнати, давно то було. Помню тільки, що був серед німців такий же худий і длинний». Розмова між колишнім в’язнем і охоронцем продовжилася вже після того, як всі повставали з-за щедрого столу. Іван Сусідка зняв з голови і подарував Ернсту Шльоссеру, а саме так звали німецького ветерана, свого «празникового» картуза. А той, не довго думаючи, подарував колишньому радянському солдатові складаний ніж. Вони обнялися і потиснули один одному руки. Так почалася незвичайна дружба. «А що нам ворогувати, я ж на війні ні одного німця не вбив. Моя робота була фельдшерська. А як і стріляв, то куди попало, - любить розповідати Іван Сусідка. – Він мені сказав, що теж ні одного нашого не застрелив, бо весь час на телефоні сидів. У плєн він теж попадав, тільки вже до американців». Війна застала Івана Сусідку під Кам’янець-Подільським. Він служив фельдшером в одному з підрозділів 10-го спеціального укріпрайону. В перші дні війни Радянська Армія відступала. «Де там в чорта організовано! – згадує Іван Іванович. – В основному брели, як отара овець. У наш отряд, який з окруженія пробивався до своїх, попали і танкісти, і артилеристи, і піхота. Йшли, в основному, ноччю, а дньом ховались. Їли те, що на деревах росло, та зерна незібраної пшениці». Керував цим своєрідним збройним формуванням капітан Макарчук. Саме він вів обідраних і напівбеззбройних бійців у напрямку Новоархангельська. В один із днів відступу вони зуміли навіть бойову операцію провести. Кілька сотень радянських солдатів раптово напали на шість ворожих автомашин з вантажем. Машини спалили, німців розігнали. Хто не встиг втекти, того розстріляли на місці. Після цієї сутички всі зрозуміли, що німці, дізнавшись про існування в своєму тилу ворожого підрозділу, намагатимуться знищити його. Капітан Макарчук дав команду займати кругову оборону. «Полягали ми на землю, виставили вінтовки вперед і ждемо, - розповідає Іван Іванович. – Коли дивлюсь – один наш в очерет поповз, другий туди порачкував. Та розлізлись усі, як жуки». Далі відступали групами по 5-10 чоловік. До однієї з таких груп потрапив і Іван Сусідка. Після кількох днів відступу зрозуміли, що ходять по колу. Вирішили заночувати в покинутому садку і розібратись, де знаходяться. Командував уже інший офіцер, лейтенант Глушніков. В садку вони знайшли покинуту пасіку і поласували медом. Глушніков заховав свого пістолета в стріху покинутої хати, а Сусідка, як і більшість солдатів, вкинув гвинтівку в струмок, котрий протікав поряд із садком. Вранці до радянських бійців під’їхали дві жінки. «Ті тітки вгостили нас борщем і хлібом. І кажуть: «Ідіть до німців. Вони українців не трогають, - згадує Сусідка. – Но ми не пішли». Тоді німці прийшли до них. Їх було 10 чоловік, озброєні гвинтівками і автоматами. Особливої агресивності ворожі солдати не виявляли. Офіцер, який ними керував, сказав: «Іван, плєн». Потім радянських солдат погнали до величезної колони військовополонених. Івана Сусідку та його побратимів загнали в «голову» колони, там ішли слов’яни. В «хвості» брели євреї та вірмени. Кінцевим пунктом руху колони став табір у Вінниці. З німецького полону Іван Сусідка втік через три місяці. І подався до рідного села Орлик. Там переховувався до приходу Радянської Армії. В 1943 році знову пішов на фронт і воював аж до переможного кінця. Перемогу зустрів в Австрії. Іван Сусідка дуже любить розповідати про війну. З того дня, коли тринадцять років тому померла його дружина, він живе сам. І радий кожному співрозмовнику. Ми розмовляли з ним разом з директором Радянської школи Олексієм Кравченком та вчителькою Тамарою Очкас. «А ось про це я ще не розповів, а ось фотографії подивіться», - ентузіазм Івана Івановича не має меж. А його майже молодечій пам’яті можна лише позаздрити. «Тома, яєчню зготуй, а ми з хлопцями по чарці вип’ємо», - не відпускає він гостей. А зустріч з Ернстом Шльоссером не залишилась без наслідків. Колишні вороги почали листуватися. Спочатку написав Сусідка. Текст склав сам, користуючись українсько-німецьким словником. Шльоссер відповів. Вони регулярно поздоровляли один одного зі святами – Великоднем, Різдвом, Новим роком. Кілька разів Ернст передавав Іванові гроші. Небагато – по 20-30 дойчмарок. Найчастіше ті гроші привозив під час своїх візитів в Україну Віллі Вайбель. Вайбель же привіз Сусідці з Німеччини і глокометр, пристрій для визначення рівня цукру в крові. Цього Великодня Іван Сусідка не дочекався привітання від свого друга з Німеччини. «Може вже й помер, неборака», - розмірковує Іван Іванович. – Мені ж вже вісімдесят вісім. Хоча на вид він парєнь бравий був». Тяжко зітхнувши, ветеран продовжує: «Та що там казати. Було нас, ветеранів війни, 450 у Радянському. Осталось лише шість. Так що ви заходьте, реб’ята, хто вам ще про війну розкаже. Та й мені радісно з вами. Не сам же».
Головна 
