— Людмило, чому залишилась у спорті?

— Після активних занять легкою атлетикою постала проблема працевлаштування. Адже потрібно було принаймні заробляти на хліб насущний. Керівництво спортивного товариства “Колос” запропонувало мені тренувати дітей, і я погодилася. Більшість моїх тодішніх вихованців із задоволенням тренувалися, тільки ніхто з них не обрав легку атлетику життєвим шляхом. Пропрацювала два роки — народила сина Андрійка, ще через два роки — вже Дмитрика. Згодом випадково дізналась про конкурс на заміщення вакансій на кафедрі фізкультури НУВГП. Порадившись із чоловіком, особливо не роздумувала та зібрала необхідні документи. І була приємно здивована, що завідувач кафедри Богдан Зубрицький, виявляється, мене “заочно” добре знає: мої успіхи та Олімпіаду. Тож я успішно пройшла конкурс, і стала наставником спортсменів-студентів. Скажу відверто — у мене наче відкрилося друге дихання.

— А з чого для тебе починалась легка атлетика?

— Ще змалку любила бігати та стрибати, атлетику ж вподобала у сьомому класі. У Великоолексинській школі працював тренер Клеванської ДЮСШ Анатолій Кошуба, якому й завдячую тим, що стала спортсменкою. Саме Анатолій Іванович переконав мене, що зможу досягти високих результатів. Але попервах я часто пропускала заняття, деякий час взагалі не тренувалася. Та тренер терпляче працював зі мною, і в десятому класі я стала чемпіонкою юнацьких ігор України, виконала норматив кандидата у майстри спорту, мене запросили до збірної республіки. Займалась разом із найсильнішими атлетами країни, що стало великим стимулом до серйозніших тренувань. Отримавши диплом економіста після закінчення сільськогосподарського технікуму, вступила до інституту фізкультури на відділення легкої атлетики. З дипломом тренера я повернулася у Рівне, але продовжувала спортивну кар’єру, адже мала чітку мету — Олімпійські ігри.

— Чому на Олімпіаді-96 ти стартувала лише в естафеті 4х400 метрів, хоча мала змагатися ще й на дистанції 800 метрів?

— Мені й зараз достеменно невідомо, чому мого прізвища не виявилося у заявочному списку, така ж прикрість сталася і з бориспільчанкою Олею Мороз. Керівники нашої команди сказали, що “помилився” комп’ютер, у який вводилися дані про учасників. Дивно, але ми з Олею, здається, були єдиними олімпійцями, яких так жорстоко “покарала” машина. А я дуже ретельно готувалася на “800-ку”, хоча могла виступати й на вдвічі коротшій дистанції. Коли почула, що не стартуватиму, з очей бризнули сльози. Можеш собі уявити розпач спортсмена, який не один рік наполегливо готується до найголовнішого старту в житті, а через чиюсь недбалість позбавлений виступу... Я бігла другий етап, Оля — четвертий. Ми знайшли в собі сили й показали свої найкращі особисті результати. Проте до фіналу команда не потрапила — не вистачило якоїсь п’ятитисячної частки секунди.

— Після цього вирішила залишити спорт?

— Ні, деякий час продовжувала тренуватися, виступила в кількох змаганнях. Але в кожного спортсмена настає момент, коли треба все добре обдумати й зважитись на такий нелегкий крок, як прощання зі спортом. Це, повір мені, дуже нелегко. Медалі й досягнення — лише вершина того айсберга, який називається професійним спортом. А все інше — важка щоденна праця, яка вимагає, окрім фізичних, ще дуже багато психічних сил.

— Виникало бажання зажити звичайним життям без виснажливих тренувань, довготривалих зборів на віддалених тренувальних базах?

— Поки навчалася в Києві, жила спортом і, маючи мету в житті, наполегливо тренувалася. А після Олімпіади стала задумуватись: вище голови не стрибнеш (здоров’я стало вже не тим), та й сім’ї варто було більше приділяти уваги. Ще перед Атлантою побралися з Петром (він також тренує легкоатлетів у НУВГП — авт.), з яким познайомилась на змаганнях у Львові. Зараз у нас двійко синів — першокласник Дмитрик і третьокласник Андрій — навчаються в ЗОШ №19.

— Діти підуть стопами батьків-легкоатлетів?

— Поки ще рано щось говорити, але обидва займаються плаванням, залюбки бігають зі мною на шкільному стадіоні. Найближче до лінії фінішу стає найменший син, за 20 метрів — старший, а ще за 20 — вже мама. Поки що я встигаю на фініш першою, але щоразу відчуваю зростаючу конкуренцію синів.

— У ветеранських змаганнях береш участь?

— Намагаюся не пропускати. Кілька років тому, коли мене не включили до збірної області, за власний кошт поїхала на чемпіонат ветеранів у столицю. Виграла і стометрівку, і вдвічі довшу дистанцію, та ще й встановила рекорд для свого віку. Ще цієї зими перемогла на двох дистанціях і в загальному рейтингу стала кращою серед жінок, та здобула право стартувати на чемпіонаті Європи серед ветеранів. На жаль, в Україні ветеранський спорт державою не фінансується, а знайти меценатів дуже важко.

— Якісь веселі моменти зі своєї спортивної біографії пригадуєш?

— Спортсменкам доводиться відмовлятися від солодощів. Але ж як важко дівчатам втриматись від спокуси? Тому потайки купували їх, і потайки ласувати. Та я ніколи не набирала зайвої ваги, чим і скористалися подруги. Якось в Алушті після виснажливого тренування ми всією компанією прогулювались набережною і накупили тістечок. Тільки встигли їх понадкушувати, аж тут — тренер, Валерій Чередниченко. Моментально всі солодощі опинилися у моїх руках. Однак усе обійшлося, наставник лише іронічно кинув: “Ну ти, Людмило, й ласунка! Одразу вісім тістечок надкусила...”

— А з роками любов до солодощів не пройшла?

— Так, ще дуже полюбляю пекти торти та тістечка. Щоправда, вдається це не так часто, адже у жінки завжди багато домашніх клопотів...