Отже, ми мали боротьбу з курсом замість боротьби з цінами, плоди чого зараз і пожинаємо. І якщо нарощування грошової маси не тільки інфляцію розкручує, а й паралельно її ж убиває (через інвестиції та вищезгадану грамотність менеджменту), то боротьба з курсом, стимулюючи імпорт замість експорту і взагалі — замість вітчизняного виробництва, такої саморегуляції ніяк не передбачає, що ми всі добре зараз відчуваємо.

Дефіцит грошей породив у нас природне для цієї ситуації всевладдя банків, які й стали — на свій розсуд — керувати країною. До речі, коли рентабельність валютних спекуляцій вища, ніж будь-якої «нормальної» галузі, гроші в економіку і пов’язані з нею ризики можна й не вкладати.

Чи не заради сьогоднішньої ситуації і тримали курс, провокуючи неминучий подальший сплеск — із усіма наслідками?..

Звісно, коли курс стоїть — це чудово, але чудово по-справжньому, якщо ніхто його при цьому штучно не тримає.

У нас же фінансовий механізм країни спокійно посадили на віагру заради протиприродного поєднання твердолобого монетаризму (за наукою! Інфлягроші заважають — Уолл-Стріт і Сміт це знають...) із шаленим популізмом (трішки сюди, і ще сюди, і трішечки цим). У барабани ніхто при цьому не бив, «гвалт» не кричав, усі чекали (колективно!) дива, молячись — під час боротьби з термометром — на 4,7, а тепер щиро проклинають іпотечну кризу в США...

Так, серйозних об’єктивних причин втягування України в кризу по-великому (а не по-маленькому) не було. Так, ми не настільки інтегровані, так, можна було протягнути ще...

Але потім — усе одно простягнути ноги.

За всієї живучості та опірності нашої економіки (де б іще фінансова система витримала голосіння політичної і банківської влади про обвал і завтрашній крах!) — таку надкритичну масу суб’єктивних чинників вона, економіка, витримати не може.

Тож фактори розвалу об’єктивні були зайвими, суб’єктивних цілком вистачило. При об’єктивних причинах і в дурнів усе гепнеться, а от за їх відсутності — тільки в розумних. У найрозумніших. Які гроші не друкують, але всім, хто просить, грішми догоджають, і потім ще самі дивуються наслідкам.

А жах весь у тому, що навіть зараз вмикати друкарський верстат бояться, всіляко від цього відхрещуються, а підступний намір увімкнути його ставлять як провину політичним опонентам.

Ну, по-перше, якщо бути вже зов­сім точними, то йтися має не про ввімкнення верстата, а про його переключення на значно більшу швидкість (відповідно до вимог економіки і часу) зі швидкості сьогоднішньої. Бо сьогоднішня швидкість порівняно з необхідною — практично нульова, хоч і не нульова абсолютно. «Мало грошей» не означає «немає емісії», а означає, що емісія не та, якої вимагає економічний організм (і не туди — що теж важливо — йде).

До речі, Захід, поки наші кокетують, свої валюти спокійно девальвує (вітчизняні кубушечники ще відчують!), до зниження їх забезпеченості ставиться філософськи і нульової ставки рефінансування (наукова назва друкарського верстата) не цурається!

А по-друге, перебирати стало пізно. Економіка зупинилася, інфляція відбулася, довіри до гривні вже немає — це виявляється не тільки в цінах, а й, нарешті, в курсі. Продовження інфляції абсолютно неминуче — як у зв’язку зі збереженням всіх причин, що її породили, так уже і внаслідок природної ланцюгової реакції. Тобто навіть якщо не брати до уваги необхідність переструктуризації економіки на користь саме виробництва (це, мовляв, розкіш), що теж потребує грошових вливань, а говорити тільки про порятунок сьогоднішніх уже постраждалих, без свіжої крові не обійтися.

Не друкувати грошей і зараз — означає просто не визнавати наявного сумного факту або ж сподіватися когось обдурити «стабільністю» гривні. Тобто не тільки замазувати термометр і запихати хворого в холодильник, щоб знизити температуру (вивертаючи йому шкіру навиворіт і запихаючи гнійники всередину), чим займалися дотепер, а ще й позбавляти його кровоносної системи, зупиняючи всі життєві процеси. Включаючи, між іншим, стимулювання і експорту, і внутрішнього попиту — а відтак, виробництва — перманентною девальвацією.

Так, коли кров не рідна, а влита зовні, це погано і жахливо, але без крові буде смерть, а це, очевидно, ще гірше.

Тобто зараз уже вибору просто немає — занадто очевидним є запізнілий діагноз. Не вливали, коли можна було потихеньку, так тепер потихеньку вже мало — доведеться відрами, ще й швиденько, бо до Консиліуму Розумних хворий не доживе.

http://www.dt.ua