Україна ледь не з самого початку свого існування робить спроби привести власну систему освіти у відповідність до європейських та міжнародних стандартів. Але всі ці спроби, по більшій мірі, виявляються якимись половинчастими та незграбними у своєму виконанні. Через це наша, колись досить ефективна система освіти перетворилась на зкомерціалізовану структуру, в якій змістовність та особисту доцільність освіти було замінено на комерційну доцільність та особисту вигоду чиновників-освітян.

Важкі економічні реалії суттєво позначилися і на структурі освітніх закладів. Поряд з появою комерційних приватних закладів освіти суттєво зменшилася кількість державних закладів освіти, особливо в сфері дошкільної та професійної освіти.

Що стосується дошкільної освіти, то тут економічна та демографічна кризи вдарили найсильніше. Значно скоротилася мережа садочків. Багато які з них, з метою збереження перетворювали на школи-садочки. Зараз, коли почався ріст народжуваності, саме в цьому секторі відчувається найбільший дефіцит як самих закладів, так і фахівців, які готові в ньому працювати. Фінансування цього сектору є вкрай незадовільним. Рівень зарплатні у вихователів був і залишається одним з найнижчих в державі. А праця ця є дуже напруженою. Вихід із ситуації, що склалася, тільки один, а саме - розбудова мережі дитячих дошкільних закладів, особливо у малих містах та селах, а також підняття престижності праці з дітьми через підвищення матеріального рівня педагогів та ефективну соціальну рекламу їхньої праці.

Особливо відчула на собі перетворюючий ефект середня освіта. В державі поряд зі звичайними середніми школами з'явились ліцеї, гімназії та інші комерційні заклади середньої освіти. З однієї сторони, вони посилили конкуренцію в цьому секторі галузі, яка сприяла перерозподілу кадрів у ньому, а з іншої - посилила соціальну напругу в суспільстві. Це проявилося у переході найкращих педагогів у комерційні заклади освіти через кращу сплачуваність праці, а також у формуванні нової соціальної групи так званих "мажорів", які в переважній своїй більшості проявляють зверхність по відношенню до звичайних дітей, а ті, в свою чергу, часто починають заздрити своїм заможним одноліткам, що провокує загальний ріст агресії та нетерпимості в дитячому середовищі. Хроніка МВС яскраво це демонструє.

Ще однією проблемою середньої освіти, як і галузі загалом, є відірваність освітнього процесу від вимог реального життя. Учні змушені засвоювати безліч інформації, яка ніколи не буде потрібна їм у їхньому дорослому житті. В той же час переважна більшість дітей позбавлена можливості здобувати основи фінансової та правової грамотності. Ми і досі є суспільством правових і економічних невігласів. Хоча потрохи цей ганебний факт і долається, але, переважно, завдяки зусиллям самих громадян, а аж ніяк не влади та освітньої системи.

Також слід докорінно поміняти наші підходи до викладання мов та літератури у школах. Слід досягти такого рівня, коли переважна більшість громадян буде спроможна вільно спілкуватися як рідною, так й англійською і російською мовами, буде здатна читати твори європейських письменників в оригіналі. Це можливе тільки через залучення поряд з традиційними інтерактивних методів викладання іноземних мов у школі, а також можливість співпраці з закладами середньої освіти інших країн.

В решті решт, як не згадати збільшення тривалості навчання у школі з 10 до 12 років. В усьому світі цей захід здійснений задля забезпечення спеціалізації в освітньому процесі, а у нас – це додаткові роки для забивання голів школярів переважно непотрібною в повсякденному житті інформацією.

Не можна не згадати про запроваджену минулого року систему незалежного оцінювання випускників шкіл. Попри усі свої переваги і недоліки, ця ініціатива є єдиною, до кінця зреалізованою ідеєю, яка насправді допоможе уникнути фактору суб'єктивності оцінювання знань, а також допоможе більш об'єктивному відбору абітурієнтів на вступних конкурсах до ВНЗ.

Важливою є проблема нецікавості навчання, а звідси і небажання дітей читати і здобувати відповідні навички. Державі необхідно подумати над тим, як зробити процес засвоєння знань учнем цікавим для нього самого. Тобто, необхідно працювати над формуванням позитивної мотивації та особистісної готовності учнів на здобуття ними знань.

Всі ці проблеми так чи інакше переходять і у сферу професійної та вищої освіти.

Так, в професійній освіті існує проблема престижності робітничих професій, а отже і наповнюваності навчальних закладів студентами. Це, звичайно, не стосується комерційних технікумів і коледжей, а також тих професійних закладів, що готують спеціалістів в галузі ЕОМ та програмного забезпечення. Тут, навпаки, спостерігається стабільний високий конкурс на одне навчальне місце.

В певній мірі, цю проблему можна було б розв'язати через направлення молодих спеціалістів зазначених профілів на навчання безпосередньо з підприємств, на яких вони працюють. Таким чином, зокрема, діє Японія, спеціалісти якої не викликають сумніву щодо власної професійності. Цей варіант також дозволяє готувати реально потрібну на ринку праці кількість спеціалістів певного профілю, прогнозувати динаміку розвитку підприємства тощо.

У вищій освіті спостерігається цілий комплекс проблем, що позначаються на ефективності освітнього процесу та на якості кінцевого продукту, а саме, спеціалістах, що випускаються на ринок праці.

В першу чергу, це знову проблема надмірної кількості теорії, особливо у ВНЗ гуманітарної спрямованості. Відсутність зв'язку теорії з практикою призводить до сумнозвісного результату, коли молодому спеціалісту на його першій роботі досвідчені колеги кажуть:"Забудь усе, що вчив у ВНЗ й починай вчити все спочатку".

Крім цього надмірна комерціалізація навчального процесу призвела до того, що ВНЗ в гонитві за грошима набирають величезну кількість дітей на платну форму навчання без забезпечення їх після завершення основного курсу робочим місцем. Як наслідок, зараз кожен другий продавець чи, до прикладу, прибиральниця мають вищу освіту. Це знецінює вартість самої освіти, її суспільне значення. Як-ніяк, а вища освіта має бути елітарною освітою і будь хто не повинен її здобувати. Тільки найталановитіші та найрозумніші мають право на її здобуття. А у нас дуже часто це питання вирішують гроші. Це аж ніяк не додає престижності нашим ВНЗ.

Наступною проблемою вищої школи є перехід на стандарти болонської системи і пов'язаний з нею комплекс питань. Зокрема, болонський протокол передбачає уніфіковану систему оцінки знань студентів з метою їхнього подальшого успішного працевлаштування в любій країні, що ратифікувала цей протокол. Це, начебто і добре, але у нас продовжує діяти паралельно стара 5-тибальна система оцінки знань. Все це значно ускладнює викладачам процес оцінювання знань студентів. Крім того, кредитно-модульна система організації навчання передбачає партнерський характер відносин між викладачем і студентом, а у нас право викладача так і залишається домінуючим в цих відносинах. Ця система передбачає також і можливість покращення рейтингу оцінювання знань впродовж терміну навчання, а також самостійний вибір студентами курсів в межах кількох альтернативних програм навчання. Як кажуть, нам таке може тільки снитися.

Що стосується основного часу навчання у ВНЗ, він скорочується до 4 років для всіх гуманітарних та технічних закладів. Виключенням є медичні ВНЗ. В кінці основного курсу студент захищає бакалаврську роботу і стає бакалавром з певного фаху. П'ятий рік надається тим бакалаврам, які вирішили пов'язати свою долю з наукою, для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра.

Стосовно викладачів болонський протокол передбачає ліквідацію аспірантури як такої. На її місці має залишитися докторантура, після закінчення якої викладач отримує звання доктора філософії, професора відповідної дисципліни. Рівень доцента прирівнюється до рівня доктора, а магістри мають право викладати у ВНЗ за фахом власної магістерської роботи. У нас же цей аспект протоколу ще практично зовсім не зреалізований. 

Також болонська система передбачає ліквідацію такої бюрократичної організації, як ВАК, а також реалізацію принципу суверенності ВНЗ, з можливістю самостійного присудження вчених звань своїм фахівцям. Реалізація цих положень на практиці дозволила б викладачам бути більш мобільними у власному просуванні по кар'єрній драбині, а також дозволило б інтенсивніше обмінюватися міжнародним науковим досвідом.

Як бачимо, проблем назбиралося багато, і всі вони потребують свого вирішення. І головна наша проблема полягає в тому, що держава так і не спромоглася до цього часу створити систему освіти, здатну формувати критично мислячу особистість, яка успішно соціалізується в суспільстві. Для цього потрібна справжня системна реформа галузі, перетворення її в ефективний інструмент формування особистості людини. Влада має зрозуміти, що без якісної та ефективної освіти держава приречена на вічне жебрацтво і суспільний та економічний занепад. Без зміни ставлення кожного з нас до освіти як такої і до людей, які її забезпечують, не можливо побудувати успішну державу.

analit.info