— У нас на кухні форточка відкрита, дружина побачила, що знизу дим валить. Покликала мене, — Микола Данилович із 63-річною дружиною Оленою Юліанівною сидить на дивані у двокімнатній квартирі на Троєщині. — Під нами баба Оля живе. У неї є два сини, онуки, але вже багато років сама. Я вискочив на площадку в тапках на босу ногу, спортивках і рубашечці. Відкрив двері й ледь не зомлів: стоїть баба Оля — живий факел! На спині вогонь палає на метр угору. На кухні навіщось запалила чотири камфорки і сперлася на вікно. Не чула, як пальто зайнялося. Я вихватив її на площадку, хотів розірвати пуговиці, але вони на товстих шнурках, крепких. Жінці крикнув, щоб воду давала. Голими руками розірвав на бабі палаючий воротнік і полив водою. Дивлюся, а в мене пальці як ковбаски висять і кров із них тече. Тапки на ногах згоріли. А бабі нічого — вона три кофти в’язаних мала на собі. У квартирі теж нічого не погоріло, тільки диму повно було.

— Потім ноги довго гнили, аж капало з них, — жаліє чоловіка Олена Юліанівна. — У лікарні Коля бути не захотів, ми вдома місяців два його ухажували. Сусіди казали: як це так — баба здорова, а Данилович у больниці? Сини баби Олі на лікарство нам трохи грошей вернули. Бо ми одну ампулку за 500 гривень купували.

— Бабулічка по сьогоднішній день живе, — гладить руки Гейдар. Опіки загоїлися, шрамів не видно. — Раніше, як у неї чоловік був, то ми і через раз здоровалися. А тепер всьо время кличе: ”Коля, зайди, у мене лампочка не горить”.

Жінка має високу зачіску. Час від часу поправляє її.

— Коли загорілося, Коля собирався на пошту йти — ми в лотерейки граємо. Може, грошей виграємо. Маємо дачу в Єрчиках, на родіні поета Максима Рильського (село в Попільнянському районі Житомирської області. — ”ГПУ”). Там дуже стара хатинка. Ще Колін батько навіз матеріалу на новий дім, але пішов на фінську війну і не вернувся. Ми в тій коморі по цей день. Якби шось нове побудували, може, у село і жить переїхали б. Завели б курочок. Це наша мічта.

— Коля у мене жалосливий, — веде далі Олена Юліанівна. — Всім старається помогти, обігріть біля себе. В цьому январі йому було 70 год. Має 50 років стажу, на пенсію пішов два роки тому.

— Після армії у Київ поїхав, як усі, — розказує господар. — На стройці працював, ізвесть носив. Через неділю у мене шкура з тіла начала сходить. Хлопці казали не волнуватися, організм скоро привикне. Так і сталося. Потім автобус водив. Останні роки був зам главного механіка будуправління у Бортничах.

— Розкажи, як чуть без роботи не остався, — підказує дружина.

— Та-а-а, напереживався, — видихає. — На роботі на людину кірпіч упав, три пальці відбило. А хто крайній? Я. Потім вигружали лєсніци маршові, а вони криві. Лєсніца розвернулася і придавила чоловікові голову до машини. Мене викликали на участок, я визвав ”скору”. Слідчий приїхав, заставляє писати пояснення. Я кричу: ”Підожди, дай хоч людину в больницю відправити”. Тому чоловікові років 35, родом зі Сміли під Черкасами. Зробили йому сім операцій, у голову металічні пластини вставляли. Я все платив зі свого кармана.

На дорогу Олена Юліанівна загортає ”ГПУ” у пакетик кілька проскурок.

— Я вірю у Бога, в костьол ходжу. Хліб свячу раз у рік — 5 лютого, на день мучениці Агати. Якось ми були в моєї подруги у Фастові, залишилися переночувати. А Коля рвався до себе в село, балон хотів газом заправити.

— Мене чогось так і тягло, — згадує Гейдар. — Біля однієї з заправок прямо в лоба на мене вилетіла машина! Удар був такий, що у вухах заглохло. Водій не зупинився, вирулив і помчав далі. Якби не жінчині проскурки, був би точно загинув.

Спускаємося до сусідки, яку врятував Гейдар. Дзвонимо в двері. Чути шурхіт, але нам не відчиняють.

— Діти заборонили відкривати. Їсти їй щодня привозять, бо після пожежі газ відключили, — пояснюють Гейдари.