Ця житейська історія, як кажуть, з «бородою». 2004 року Гадяцький районний суд Полтавщини, порушивши чинне законодавство (проігнорував обов’язковість згоди повнолітнього рідного брата), без повідомлення рідних, виніс рішення про усиновлення братика й сестрички – 5-річної Юлечки та 6-річного Славика Зіненків подружжям зі США. На той час діти знаходилися у Гадяцькому дошкільному дитячому будинку «Веселка».

У бліц-сценарій, що дуже схожий на кримінальний, як пізніше з’ясувалося, входило й незаконне позбавлення прав опікуна неповнолітніх онуків їхньої бабусі Лідії Олександрівни Ушакової.

Кілька місяців працівники «Веселки» брехали їй щоразу, коли вона приїздила, щоб побачитися з онуками, доки нарешті повідомили вбивчу правду: дітей в Україні немає... І ось новий привід продовжити тему:

Коли у 2004 році я зайнялася журналістським розслідуванням за фактом незаконного вивезення дітей у США, з’ясувалося, що підставою для включення Юлі Та Вячеслава Зіненків у список дітей, що підлягають усиновленню через Центр усиновлення при Міносвіти та науки, було якраз позбавлення опікунських прав щодо своїх неповнолітніх онуків Лідії Ушакової. В один момент діти стали «нічийними»: батьки-пияки позбавлені батьківських прав давно, а бабуся щойно, причому на підставі брехливих обвинувачень у нібито невиконанні своїх опікунських обов’язків. Тож держава вирішила швиденько «попіклуватися» про малих і віддати їх іноземним усиновлювачам, навіть не запропонувавши українським, які стоять у черзі роками. І навіщо тоді з усіх трибун горлопанити про демографічну кризу в Україні, коли наших дітей роздають на всі сторони світу?!

Рішення по позбавлення опікунських прав таємно від бабусі на вимогу Гадяцького дошкільного дитбудинку «Веселка» 29 квітня 2004 року прийняв виконком Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області, де й проживає Л.Ушакова. Хоча не мав права, адже по закону сільвиконком може призначити опікуна, але позбавити людину такого статусу – виключна прерогатива суду.

Звісно, у Лідії Олександрівни не було коштів, щоб оплатити допомогу професійного адвоката. Мене вона знає півтора десятка років, тож і звернулася як до журналіста-правозахисника. Я склала їй позовну заяву до суду про скасування незаконного рішення ваиконкому Бутенківської сільради та відшкодування моральної шкоди.

У прокуратурі Кобеляцького району всупереч закону відмовилися представляти в суді інтереси малозабезпеченої пенсіонерки, інваліда 2-ї групи. Не вистачить газетної площі описувати, як знущалися законники з прокуратури й суду з нещасної літньої жінки, що шукала справедливості.

Врешті-решт Кобеляцький райсуд 13 вересня 2006 року відмовив Л.О.Ушаковій у задоволенні її позову через пропуск строку на звернення до суду за захистом прушених прав, свобод та інтересів, однак визнав, що рішення Бутенківським сільвиконкомом прийняте з перевищенням наданих йому повноважень. Хоча, на мою думку, мова йде не про тривіальну помилку, а про корумповані схеми вивезення українських дітей за кордон під маркою усиновлення. Адже у той час в Інтернеті не важко було знайти інформацію про те, що подібна оборудка коштує від 15 до 20 тисяч доларів (офіційно – практично безкоштовно), а суми у вигляді хабарів розподіляються між чиновниками, від яких залежить вирішення питання.

Звісно, після такого рішення кобеляцької Феміди в особі судді В.Голубенка, ми з Лідією Олександрівною вирішили боротися далі. Я склала їй апеляційну скаргу. Але оскільки основним нашим аргументом було те, що суд неправомірно відмовив позивачці в задоволенні її вимог, посилаючись на ст.99 КАС України (пропущення річного строку оскарження рішення сільвиконкому), ми хотіли додати копії деяких документів з судової справи.

Втім, суддя Голубенко начхав на закон і права позивачки (до речі, далеко не вперше, за що у 2007 році став «лауреатом» обласного антирейтингу «Будяк Феміди»), й письмово відмовив Л.О.Ушаковій у наданні копій необхідних документів.

Надія на Апеляційний суд Полтавської області, на жаль, не справдилася. Там сидять такі ж «проффесіонали», як і в Кобеляках, які отримуючи з наших податків величезні за мірками пересічних громадян зарплати, але кодексів, видно, навіть не розкривають. Ну хіба може бути правою у нашій корумпованій державі бідна й згорьована бабуся, яка пішла «на прю» з органом місцевого самоврядування?! І суд апеляційної інстанції 6 грудня 2006 року залишив рішення районного без змін.

Касаційна скарга була щедро зрошена сльозами: як важко доводити очевидне, коли ти не «засіваєш» суддівські кабінети доларами! І надії на останню судову інстанцію у столиці було, відверто кажучи, малувато. Але надіслали.

Яким же було здивування Лідії Ушакової, коли вона отримала постанову Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2008 року, якою скасовано постанову Кобеляцького районного та ухвалу апеляційного судів і відповідно скасовано рішення Бутенківського сільвиконкому про позбавлення її прав опікуна. ВАС України повністю погодився з доводами касаційної скарги про те, що відповідно до ч.1 ст.100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні позову за умови, якщо на цьому наполягає одна зі сторін. «Як видно з матеріалів справи, вказує Вищий адміністративний суд, жоден з відповідачів не наполягав на відмові у задоволенні позову Ушакової Л.О. за пропуском строку звернення до суду. Таким чином висновки судів попередніх інстанцій у цій частині не грунтуються на законі».  Справу стосовно стягнення моральної шкоди з сільвиконкому ВАС України направив на новий розгляд у Кобеляцький райсуд. Розгляд призначений на 25 лютого ц.р.

Нажаль, в Україні за так звані «судові помилки» судді не несуть анінайменшої відповідальності. За брак у роботі карають токаря, пекаря, сантехніка, кого завгодно, а суддю – ні!!! Навіть тоді, коли несправедливість рішень усіх трьох судових інстанцій країни визнає Європейський суд з прав людини і держава Україна виплачує скаржнику солідну моральну компенсацію. Але знову ж – не за рахунок суддів, а з державного бюджету, тобто, з нашої з вами кишені, шановні читачі.

Для бабусі Лідії Ушакової рішення Вищого адміністративного суду України означає, що вона тепер може оскаржити рішення Гадяцького районного суду від 26 серпня 2004 року про усиновлення громадянами США її онуків, оскільки на той час вона була незаконно позбавлена прав опікуна, і вимагати повернення дітей в Україну. Чи захоче й чи зважиться на таке, вирішувати їй...

                 Людмила Кучеренко,президент Полтавського медіа-клубу