– Українська письменниця сьогодні – це принцеса в бенкетних залах чи Попелюшка на кухні? До речі, якби вас запрошували на танець представники політичного бомонду, то кому ви віддали б перевагу?

– Українська поетеса сьогодні дуже різна. Десь на презентаціях-фуршетах іноді почуваєшся хоч трішечки – гм! – принцесою (вплив чарів алкоголю – скільки там треба?). А вдома, як і кожна посполита українська жінка, що на плиті борщ варить, я – чистісінька Попелюшка. А щодо танців... Майже вгадали: років так із 25 тому мріялося потанцювати з деякими тоді ще молодими нинішніми класиками. А тепер... Із плином часу багато до чого й до кого втрачаєш інтерес. До танців – ні. Отож, знітившись, зашарівшись (ще зі мною буває!), пройшлася б у вальсі з... Томасом Манном чи Германом Гессе. Це мої улюблені письменники, які тримали творчу форму до глибокої старості, були вірними своїм засадам. Тим-то і як мужчини мене могли б схвилювати.

– Ваша екстравагантність – це уособлення так званої жіночої незалежності? Як сьогодні ставитеся до так званих шістдесятників? Чи не гадаєте, що саме вони не пустили вас до тієї ніші, де могла розкошувати Сапфо?

– Не вважаю себе екстравагантною – це, по-перше. Жіноча незалежність – тема для цілого трактату. Не соромлюся зізнатися: я – феміністка. З’яву третього тисячоліття сприйняла як даність: плине час, і не дай, Боже, цілковито випасти з нього. Інша річ, що кінець світу триває. Та Господь дав мені чудову рису: я ні за чим не шкодую. За юністю, молодістю теж. А люблю теперішній час: тут-і-тепер. Коли людина плаче за минулим, вона приречена бути нещасливою.

Шістдесятників сприймаю як явище історії української літератури. Тому й цікавість до їхньої творчості – як до явища історії. Не більше. Переоцінка – нормальний процес для кожної людини. Коли почала друкуватися тощо, багато хто з авторів
60-х років минулого століття, звісно, були певним зразком для наслідування. На превеликий жаль, тоді не знала творчості Василя Стуса. А деякі шістдесятники були й прикладом... спокуси. Умовляла себе: та напиши віршик про комсомол. Он навіть той написав же про партію... Але Бог не дав согрішити: як сідала писати на «потрібну тему», то нічогісінько не виходило з того ґвалту.

Поезію пишу різну, залежно від настрою, приводу, спонуки тощо. Але в мене є чимало віршів, що їх справді визначила б як поетичні сходинки до Господа. Це мовби молитва. Нещодавно написалося: «Я знаю, Господи...». Тут постає проблема: як відтворити молитовний стан душі, щоб вірш був ліричний, а не дидактичний? Буквальне благання до Бога записую до щоденника, який веду віддавна. Але то не поезія.

Про музу якось ніколи не думала... Коли пишеться, то просто відчуваєш у грудях огонь. Може, це і є натхнення? А Сапфо – це прекрасно.

Найкращий допінг для натхнення

– Який допінг вам потрібний, щоб сяйнуло натхнення? Наскільки щирими видаються вам поети, які сьогодні пишуть модерні вірші про кохання?

– Найкращий допінг для натхнення природний. Тобто це або «самособоюнаповнення», як писав Василь Стус (а мені з собою найцікавіше!), або еротика (звісно, не тільки секс чи думки про нього). Це дивний, часто непоясненний стан закоханості в цілий світ, це його чар, розлитий у повітрі... Іноді Господь дарує свою благодать: ні з чого, безпричинно, така шалена радість охоплює – і я дякую Йому. Але коли натякаєте на натхнення від протилежної статі – буває. Якби на всіх віршах понаписувала присвяти, голова пішла б обертом. Творчість – чудова нагода сублімувати лібідо, як стверджував Фройд. Про поетів еротики нічого сказати не можу: не знаю таких.

– Ви передавали на ясні очі наших ясновельможностей свої твори? Якби закликали стати на унікальний неоціненний килим, щоб одержати (як на мене) цілком заслужений орден, то як ви чинили б далі?

– Завжди смішно бачити, як люди дориваються до нагород, ліктями розсувають інших… Якщо хтось сам хоче мені вручити ордена, ще подумаю, з чиїх рук його подаватимуть... Але скажу правду: є деякі премії, які б не проти колись одержати. Бо вони чисті, приваблюють і престижем, і готівкою... А готівка – чудова можливість для мандрів.

Я чимало їжджу Україною й давно зрозуміла: нас не треба завойовувати. Самі ліземо в пащу дракона. Мені розповідали, що бачили жабу, яка верещить, однак повзе в огонь. Сама.

Оце раптом рука простягнулася до давньої власної збірочки «Оборона душі». І там таке прочитала – за голову взялася:

Ніхто не скаже, бо мовчить:

Вкраїну вкрадено. Давно
Її не видно. Тільки вітер
Гуляє дикий, голомозий...

В іншому місці:

Ми – той народ, якому присудили
Всю долю танцювати на мечах.
Хто в потемках метнув під ноги нам
Примарне золото, що обернулось кров’ю?

Є й цикл молитов за Україну «Денно і нощно»... Сьогодні так прямолінійно я не писала б. І, пригадую, дарувати цю збірку одному чеському поетові було трохи соромно: мовляв, хіба йому таке цікаво, у них такі теми вичерпано давно...

Буває, прокинуся на світанку й думаю про все те. Що з нами буде, з Україною... Я дуже гостро сприймаю – негайно хочеться діяти. А що приводів для тривог, болю, страхів вистачає з лишком, то іноді відчуваю: можна просто збожеволіти. Тоді кажу собі: обробляй свій сад. Або: роби професійно те, що саме ти можеш робити. Будь на своєму місці. Іноді допомагає.