Міжнародна класифікація хвороб, що є своєрідним діагностичним кодексом у цивілізованому світі, погано сприймалася радянською ідеологією. Особливо це стосувалося психіатричної практики. У 60—70-х роках минулого століття провідні психіатри світу збиралися на діагностичні симпозіуми. Там усі гуртом за докладно описаними історіями хвороб оцінювали стан пацієнтів. Як розповів мені уже в пострадянські часи знаменитий швейцарський професор Норманн Сарторіус, найчастіше генерали радянської психіатрії ставили діагноз «млявоплинна шизофренія» — діагноз невідомий і незрозумілий світовій спільноті!

Україна, ставши незалежною державою, приєдналася до міжнародної класифікації хвороб. Міністерство охорони здоров’я підписало відповідний протокол, видало відповідний наказ. Тим усе і обмежилося. Якби не ініціатива Асоціації психіатрів України, фактичного переходу до нових діагностичних критеріїв не було б: держава не потурбувалася про переклад українською й видання книжки під назвою «Міжнародна класифікація захворювань. 10-й перегляд. Класифікація психічних і поведінкових розладів». Але був і відвертий опір. Пригадую, як під час однієї з психіатричних конференцій колишній головний психіатр МОЗ, він же директор галузевого НДІ, глибокодумно промовив: «А навіщо нам ця чужа західна класифікація? Створімо свою, українську!»

Якщо поглянути на щорічні статистичні звіти МОЗу, особливо з психіатрії дитячого віку, і порівняти їх із текстом МКЗ-10, увагу приверне відсутність у нашій країні цілої групи захворювань. Ну, не хворіють на них наші діти. Мадагаскарські — хворіють, шведські — хворіють, аргентинські — хворіють, а українські — ні. Радіти треба, що така здорова нація... Але немає й не може бути причин для радості. Хворіють і наші діти. Проте... лікарі-психіатри виставляють зовсім інші діагнози.

Наприклад, синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. У нашій мозівській звітності такої графи немає. Бо такого діагнозу дитячі психіатри не ставили. На думку закордонних спеціалістів, у будь-якій популяції на цей розлад страждають 3—10% дітей шкільного віку, у 30—50% пацієнтів він зберігається в підлітковому віці і переходить у дорослий стан. Але в Україні, як правило, облік таких дітей ведеться за зовсім іншими статистичними графами Міністерства освіти і Міністерства охорони здоров’я. Як їх тільки не називають — важковиховувані, педагогічно запущені, розумово відсталі... Тим часом вони мають цілком нормальні інтелектуальні здібності, але потребують лікування. Різних методів лікування — від педагогічної корекції, психосоціальної реабілітації до лікування медикаментами.

А коли немає діагнозу, немає й лікування. Ці «дивні» і дуже добрі діти (саме так, добрі!), не отримуючи необхідної уваги, втомлюють школу. Ні батьківський пасок, ні материн окрик, ні вчительський ляпас ефекту не дають. Школа найчастіше виштовхує цих дітей на вулицю. Або в спецінтернат для недоумкуватих. Як стверджують серйозні дослідники, такі діти частіше за інших компенсують свою «інакшість» наркотиками або алкоголем у вуличній субкультурі. А далі — в’язниця. Або психіатричний інтернат на решту життя.

У нашій країні погані економісти. Ніхто з них, хто працює в державних структурах, не вміє рахувати так званих непрямих витрат. А якби вміли (й хотіли), то чітко показали б: неуважність до таких дітей неминуче вганяє нас, українських платників податків, у неймовірні витрати з утримання у в’язниці або інтернаті людей, котрі мали реальний шанс на нормальне життя.

І ми, так звані здорові українці, тяжко хворі. На синдром соціальної гіпоактивності та дефіцит уваги до власних дітей. І від цього розладу ефективного медикаментозного лікування немає. Цю соціальну хворобу необхідно усвідомити, лише в цьому надія на одужання.