Найвідоміший роман Павла Загребельного «Роксолана» побачив світ в один рік зі мною – 1980-го. Я завжди думала, що це не просто так, хотілося познайомитися з автором. Наша зустріч відбулася напередодні його 80-річчя.

Він не хотів спілкуватися з журналістами. По телефону чемно і твердо відмовляв багатьом. Роками. Мені допомогла цитата з тієї ж «Роксолани», сказала, що часто згадую ці слова: «…людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди і навіщо». По-моєму, нам справді є, над чим задуматися.

Його дача у Конче-Озерній, під Києвом. Зелений двір, двоповерховий будинок. Всередину господар не запрошує, але на лаві навіть краще. Чесно кажучи, мені все одно, де розмовляти з живою легендою. Він говорить про себе, про свою творчість, але в його сивих очах – спокійний сум. Йому не подобається сучасна журналістика «беспредела» і вседозволеності, він переймається, що не публікуються серйозні книжки українською, що замало виросло талановитих українців-літераторів. Більше того, погано, що найкращі літературні здобутки радянської доби не переосмислюються і використовуються, а відкидаються, як не варті уваги. На початку нового тисячоліття він говорив про це так: «У перші роки незалежності вся наша пропаганда запевняла, що все, що було до вчора, – це «кака», а все, що є сьогодні, – «цяця». Ми прожили десять років і побачили, що «цяці» нема. І тоді почали згадувати вчорашню «каку».

Нашу розмову і мої роздуми переривають. З дому виходить Елла Михайлівна, пригощає яблуками, пропонує чогось «істотнішого». Нам з колегою незручно, розуміємо: Павло Архипович втомився, інтерв’ю має скінчитися.

Зізнаюсь, я зрозуміла Учителя лише через рік. Писала російською про різноманітну «клубничку», лише зрідка маючи шанс створити Справжню Статтю, а потім вирішила: копирсатися у бруді життя, шукаючі смачні сенсації, не варто. Людині треба говорити про те, якою вона має бути. Такі майстри рідного слова, як Загребельний, кричали про це у своїх творах: у кожному з нас можуть і мають прокинутися яскраві обдарування. Якщо ж людині говорити, яка вона є, то вона буде ще гіршою…

Смарагдовий – колір любові

Наш земляк народився в селі Солошине Кобеляцького району 25 серпня 1924 року. Придніпрянське село було козацьким, колись у ньому мешкало кілька тисяч людей… Тож у генетичному коді Павла Загребельного «прописалися» оті незалежність поглядів та вчинків, за які його згодом поважали та ненавиділи.

Загребельний рано залишився без матері, тож світло її любові заміняли книжки та рідна земля, безмежною красою якої він не міг намилуватися. Саме тоді зрозумів, що найкращий колір на світі – колір свіжої зелені лісів та луків, зігрітих щедрим сонцем; шукав згодом той смарагдовий відтінок в очах українських роксолан…

Доросле життя почалося рано і назвати його казковим важко. Разом з селянами Загребельний пережив колективізацію, голод 33-го року… У боротьбі за виживання він мріяв, що стане науковцем-математиком. Школу закінчив у 1941-му… Вже через кілька місяців під час оборони Києва молодий воїн дістав перше поранення і потрапив у госпіталь. Через рік лейтенанта артилерії було поранено вдруге і – найгірше – він опинився у німецькому полоні. Рана на боці нагноїлася, в ній завелися хробаки. Вижив лише завдяки молодості та природній міцності. Два з половиною роки у таборах смерті даром не минулися, підхопив туберкульоз. Есесівці, коли він був спійманий при спробі втечі, пошкодили йому ліве око. А після війни на цілих 16 років Павло Архипович став «людиною другого сорту»: ті, хто побував у полоні, за постановою Сталіна вважалися «зрадниками батьківщини». Над Загребельним знущалися, його цькували та переслідували. За словами письменника, він взявся за перо, тому що зазнав багато горя. Це і врятувало від остаточного морального та фізичного знищення.

А ще його врятувало щастя. Скажімо так: справжнє чоловіче щастя. Атмосфера, яку для нього створила закохана і кохана жінка. Елла Михайлівна оточила Павла Архиповича затишком і теплом – щоб він міг спокійно та плідно працювати. Вона підтримувала його у хвилини душевного неспокою, коли не хотів, але мусив щось робити для радянського режиму. Вона допомагала долати біль, коли з ніг виходили осколки гранати, коли активізувався туберкульоз. В одному із своїх інтерв’ю він сказав: «Я щасливий, адже я живий. В концтаборі ми мріяли: тільки б дожити до Перемоги, а там і помирати можна. І ось я живу після цього вже 60 років. Це щастя! У мене прекрасна дружина, син і дочка, онуки, а нещодавно народився правнук – також Павло. Я щасливий, тому що мої книги читають».

Його читають 23-ма мовами

На початку 2009 року «Роксолана» була опублікована французькою. Шкода, що Загребельний не побачить цього перекладу… Загалом його книжки надруковані 23-ма мовами світу загальним накладом більше 20 мільйонів (!) примірників.

У творчому доробку письменника близько 40 романів, кілька збірок оповідань, низка п’єс і публіцистичних творів. За його книжками знято 7 художніх фільмів, зокрема «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Шлях до визнання почався у 1945 pоці. Павло Загребельний дивом влаштувався працювати у радянську воєнну місію в Західній Німеччині. Він, так би мовити, старався «не висовуватися», ніби відчував: його зірковий час ще попереду. У 1946-му поступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Після його закінчення майже півтора десятиліття працював журналістом (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуючи роботу з письменницькою працею. Починав писати російською, але згодом сам себе розкритикував і перейшов на українську. Першою серйозною роботою стала «Дума про невмирущого» (1957), про молодого солдата, який загинув у фашистському концтаборі. Ця повість написана одразу після смерті Олександра Довженка і ніби просякнута духом та романтичною етикою цього видатного діяча.

З 1961 по 1963 pік Загребельний працює головним редактором «Літературної газети», приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Різкий у висловлюваннях, критичний до графоманів, один із небагатьох, хто боронив українську мову і літературу, – таким знають Павла Загребельного – головного редактора. До того ж, на цій посаді йому вдалося неймовірне – перейменувати «Літературну газету» в «Літературну Україну» – і це у той час, коли де-юре України ще не існувало! Наступним проявом патріотизму стали романи «Смерть у Києві», «Первоміст». Сміливість автора полягала у тому, що писати на історичну тему в українській літературі було заборонено. А він не лише не постраждав і переміг своїх запеклих опонентів, а й отримав за ці твори звання лауреата Шевченківської премії.

Ерудований – володів кількома іноземними мовами – він міг читати іноземну літературу в оригіналі, що давало йому можливість охопити ширші горизонти світового письменства на відміну від багатьох «забронзовілих» колег. У 1960-1980 роках Павло Архипович створює романи, що принесли йому світову славу видатного майстра прози: «Диво», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан…» та інші. До речі, про «Я, Богдан…» Павло Загребельний писав, що він для нього – найдорожчий. І саме цей роман сучасні письменники вважають прижиттєвим пам’ятником автору. Це дуже критичний твір про український народ. Його можна поставити поряд із романами Дюма-старшого, Золя, Флобера, Старицького.

У 1980 році Павло Загребельний отримав чергову нагороду – Державну премію СРСР. Ось як він на це відреагував: «Пізно… У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят год? Премії треба давати молодим. Щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння. А так...» За незалежності йому перепало ще кілька нагород і високих звань (наприклад, Герой України), але він й до цього ставився скептично: «Я вже перетворився на ту тварину, яка одержує ордени і пенсії».

Народний обранець

У 1979-1986 роках Павло Загребельний очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР.

Парадоксальна тоді склалася ситуація: Спілка письменників України отримувала «рекомендації зверху» про що і як писати, при цьому не маючи від держави жодної копійки! На відрахування від письменницьких гонорарів утримувалися видавництва, будинки творчості, літературні журнали, будувалися житлові будинки для письменників. Звичайно, левову частку фінансування забезпечували автори такого рівня, як Павло Загребельний. Він належав до тих радянських письменників, які заробляли собі на життя лише творчістю. Кожний його новий твір був приречений на популярність, виходив великим тиражем. Так, за видання одного роману заробляв 10-15 тисяч карбованців – за ці гроші можна було купити дві «Волги». А він витрачав їх на книжки, живопис, допомогу ближньому.

У ті часи Павло Архипович активно використовував своє службове становище… на користь молодим літераторам. Він, як кажуть, «мав нюх» на талант, допомагав початківцям в усьому – влаштовував участь у конференціях, видання книжок, преміювання, прийняття у Спілку і навіть отримання житла. Якось не прийняли до організації луганську поетесу Тетяну Дейнегіну. А вона в той день народила трійню. Загребельний на засіданні заявив: «Тетяна для народу зробила більше, ніж усі ми! Троє дітей! Голосуйте поіменно. І нехай рука всохне тому, хто проголосує проти».

У 1986 році він різко змінив свій стиль життя. Із балакучого та хлібосольного перетворився та замкнутого самітника. Останні два романи Загребельного – «Брухт» і «Стовпотворіння» – написані уже у кучмівську пору, і, на думку сучасників, не належать до найкращих творів Загребельного. Тому що переповнені гіркотою розчарувань... А від гіркоти з’явився сарказм, гротеск, абсурдиські мотиви... Можливо, це було навіяно печальними відчуттями пізнього Загребельного від того суспільно-психологічного довкілля, яке його оточувало.

Останніми роками він запевняв, що не пише, лише читає. Мовляв, тепер його романи працюють на нього. Втім, зі слів дружини, коли мав сили і натхнення, – занотовував думки у щоденник та працював над романом «Іконник» – про долю українських ікон від часів Київської Русі до нашого часу. А ще писав післямови до книг молодих письменників. Наприклад, Сергію Жадану до «Депеш Мод».

Павла Загребельного визнано одним з найкращих письменників минулого століття. Його талант і майстерність слова визнали народи багатьох країн світу. А тепер його немає. За влучним висловом іншого молодого письменника Олеся Ульяненка «З літератури пішла справжня література». Починається нова епоха українського письменства?

«Думки нарозхрист»

Ці роздуми Павла Загребельного опубліковані ще у 1998 році, але мало хто їх читав. Те, про що він сказав тоді, не втратило актуальності й сьогодні. Варто задуматися над словами нашого видатного земляка, адже від нас з вами залежить майбутнє української держави.

ПРО МОВУ. «…Мово наша і Ріклії о наша? Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над посереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно устає в небо псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: «О люди, люди небораки...», і дух рве до бою, і діти просять «моні», а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, «леліє, віє, ласкавіє», і небо пахне сміхом.

Мово вкраїнська, звідки прилетіла, як тут виросла, розцвіла і зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством? Мово! Течеш вільно, як Ріка. «Тече вода в синє море, та не витікає...». А на ній човни золотії згуків, слів, мови – Із сивої-сивої Давнини причалюють човни золотії...»

ПРО КУЛЬТУРУ. «…Враження таке, ніби весь нинішній світ змовився проти України і заповзявся будь-що найперше знищити нашу душу, бо культура народу – це його дума. Замовкають молитви, тіла зотлівають, держави гинуть, народи зникають, наче оті літописні обри. Може, й цілий світ колись спалахне, як оберемок сухого хмизу, але останніми іскрами, що просякнуть над віковічним мороком, будуть творіння людські».

ПРО ІСТОРІЮ. «…Просякнута кров’ю, слізьми, нещастям історія. А тепер відбирають у нас навіть цей гіркий спадок. Спершу піддаються сумніву, нехтуються, а то й просто відкидаються традиційні цінності культури, а тоді вже проголошується й кінець світу, історії взагалі. Мовляв, зникають споконвічне змагання за визнання, готовність ризикувати життям заради ідеалів, всі високі поривання, які вимагають відваги, уяви й ідеалізму, натомість настає ера економічного розрахунку, безкінечних технічних проблем, клопоти з екологією, вдоволення найвитонченіших споживацьких запитів. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, лишається тільки технологія споживацтва і безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду...

Техніка не додає нам ні жалісливості, ні доброти, ні совісливості. Наші душі стають дедалі холоднішими, і відчай заволодіває нами. Віки й тисячоліття люди ждали пришестя Спасителя, вірили в «Золотий Вік», у поступ щастя, а все скінчилося потойбічним помурком комп’ютера, що миттю вмирає, як щойно чиясь рука висмикне штепсель з розетки».

ПРО УКРАЇНУ. «…Україна. Сама назва свідчить про перебування на грані, на розломі двох світів, на краю. Але ніколи не доходити до краю. Чим утримуватися? Душі сповнені таємничого (від зазирання за край), між молотом і ковадлом, биті з усіх боків, не встигали крутитись в підозрах, ненависті, заздрощах і зазіханнях. Гармонії не вистачає світові — це з особливою гостротою відчувають українці. У крові, в пожежах у стогонах і плачах, голосніших за вавилонські (земля здригалась і скрикувала), все ж народили сотні тисяч пісень, може, наймелодійніших у світі. Гармонія потрібна світу!»

Тетяна Єрмоленко журналіст

http://regionnews.poltava.ua