Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Юрій Олексійович Гагарін тривалий час жив і навчався в Полтаві
19:31
Збіги в житті двох Юріїв Гагаріних просто дивовижні, це навіть здається містикою. Народилися вони в одному й тому ж місяці — березні, тільки з різницею в три роки і один тиждень: космонавт старший за інженера-дослідника й творця ракетно-космічної техніки. У березні цього року першому космонавту Землі Юрію Гагаріну, якби він не загинув, виповнилося б 75 років… Нинішній харків’янин інженер Юрій Гагарін народився в Москві, космонавт — усього за 170 кілометрів звідти, у Гжатську (зараз — місто Гагарін). Обох доля звела на космодромі Байконур — космонавт звідти полетів у Космос, а інженер будував там стартовий майданчик та монтажно-випробувальний корпус і сам запускав у небо космічні кораблі. В обох були родички з однаковим прізвищем: зараз Музеєм Гагаріна у місті Гагарін завідує його племінниця, яка має прізвище Філатова, а в інженера бабуся була Філатовою. І навіть родимка на шиї — в обох Гагаріних… Саме за тією родимкою були впізнані останки космонавта Гагаріна після авіакатастрофи. Перший космонавт Землі Юрій Гагарін загинув полковником, а другий Юрій Гагарін у званні полковника вийшов у відставку. «І це не все, — говорить харків’янин Гагарін, — перелік дивовижних збігів можна було б продовжувати». Та для нас, полтавців, найцікавіше те, що інженер-дослідник ракетно-космічної техніки на Байконурі й дослідник та творець ракетно-космічної техніки Юрій Гагарін одинадцять років прожив у Полтаві, а потім часто приїжджав сюди до батьків. Він і зараз іноді буває у нашому місті, адже тут мешкають його син Олексій Юрійович з невісткою та внук і внучка. І Полтава може гордитися своїм земляком Юрієм Гагаріним, адже він не лише безпосередньо причетний до «космічного прориву» Радянського Союзу в далекі 60-ті роки (12 квітня 1961 року він брав участь у радіотелеметричному забезпеченні запуску космічного корабля «Восток-1» з першим космонавтом Землі, потім — у запуску ще кількох космічних кораблів з космонавтами на борту і в запуску 12-ти міжконтинентальних балістичних ракет), а й після Байконура під час подальшого проходження служби в Харківському вищому командно-інженерному військовому училищі займався навчальною й науковою роботою, розробляв, конструював, виготовляв і випробовував створені ним зразки космічної техніки. У 1973 році Юрій Гагарін захистив кандидатську дисертацію, а в 1981-ому йому було присвоєне звання старшого наукового співробітника. Він є автором 95 друкованих наукових праць і 40 винаходів у галузі ракетно-космічної техніки. — Як же так сталося, що Полтава й досі не знала свого героя? — Я давав підписку про нерозголошення, от і мовчав — не хотілося ж у тюрмі сидіти, — пояснює Юрій Олексійович. Ми домовилися про зустріч якраз за два тижні до Дня космонавтики. Юрій Олексійович виявився людиною дуже комунікабельною й гостинною. Він наперед подбав про те, щоб зустріти гостей з Полтави, зокрема домовився з директором Харківського планетарію Галиною Желєзняк, щоб вона показала нам усе найцікавіше й розповіла про роботу їхнього закладу. Ми багато говорили з Юрієм Олексійовичем і про подвиг першого космонавта Землі, і про його славне минуле, і про всі не відомі нам до кінця хвилюючі події 60-х років. …На Байконур наш співрозмовник Юрій Гагарін прибув у серпні 1960 року після закінчення радіофакультету Харківського вищого авіаційного інженерно-військового училища. — Я приїхав туди разом із дванадцятьма товаришами з нашого випуску будувати новий майданчик — дублера «старту номер один» (доти на Байконурі була лише одна площадка для запуску ракет — та, яку після вдалого старту з неї космічного корабля з першим космонавтом Юрієм Гагаріним стали називати «гагарінським стартом»), — розпочав розповідь про свою службу на Байконурі Юрій Олексійович. — Ми з нуля будували такий же, як і «номер один», майданчик, тільки сучаснішої корольовської ракети — «сімки», як її називали. Власне, і та, і друга — «сімки», але та ракета, яку ми створювали, досконаліша — вона досі літає, уже понад сорок років, американці хочуть внести її до Книги рекордів Гіннеса, тому що стільки часу жодна ракета не існує. Це знаменитий «Союз», як ви знаєте. Так от, був побудований майданчик-дублер (відомий в подальшому як тридцять перший старт «Восход»), монтажно-випробувальний корпус (МВК). І в цей же час — з п’ятнадцятого травня 1960 року — на першому майданчику розпочалася підготовка до запуску корабля… — І наскільки успішно йшла підготовка? — Запуск корабля планувався на 5 листопада 1960 року. Рік той був високосним — напевне, вплив був справді дуже несприятливим: перший запуск із серії підготовчих закінчився аварійно — супутник вийшов не на ту орбіту. Наступний пуск здійснили 23 липня цього ж року — ракета вийшла зі старту, але зірвалася в повітрі над космодромом. Перед запуском першого космічного корабля для космонавтів, але не пілотованого поки що, зірвалася ракета й прямо на старті. Це була перша катастрофа, яка людей привчила бути обережними. Отже, ракета зійшла зі старту, а одна бокова залишилася на старті. Вона, природно, нахилилася й «пішла гуляти» по повітрю. Кінокамерами, які автоматично включаються на старті, було все це знято: люди, що найцікавіше, ховали голови, як страуси, знаходячи якісь дірки, в той час, коли все інше було зверху… Ракета пролетіла повз монтажно-випробувальний корпус і врізалася в залізничний насип. Там вона й вибухнула — а оскільки пального в ній було 280 тонн, то був вибух нібито атомної бомби. Але, на щастя, ніхто не постраждав. Бокова ракета також потім злетіла і вибухнула недалеко від МВК, травмувавши одного солдата. Це було перше попередження… Далі до 5 листопада у нас сталися трагічні події… Загинув головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення маршал Митрофан Нєдєлін. — Як це трапилося? — У нас Сергій Корольов створював ракети і бойові, і космічні, він же був і технічним керівником випробувань своїх ракет. Спочатку будь-яка ракета створювалась як бойова: до неї пристиковувалась головна частина, і можна було стріляти… І ми стріляли — на Камчатку і в акваторію Тихого океану. У нас завжди було дуже точне попадання. У жовтні проводилися перші випробування військової ракети-носія 8К64 конструктора Янгеля. Там був присутній і маршал Нєдєлін, він сидів прямо на старті, коли стався вибух… Відразу загинуло 76 осіб. Від маршала залишилася одна Золота Зірка та гудзики. А кашкет його обгорілий залетів у степ… Тоді в усіх засобах масової інформації повідомили, що загинув маршал Нєдєлін і група офіцерів під час авіаційної катастрофи… Готувався ще один запуск корольовської ракети, але його відмінили — трагедія, розумієте… Це все затримало здійснення планів. До грудня більше запусків не було. — А що в цей час робили ви? — Ми продовжували працювати, готували свою бойову ракету, підготували старт і монтажно-випробувальний корпус… У грудні запустили ракету з собаками на борту. Запуск здійснився нормально, ракета відлітала, але спускалася не в належну зону — тож спрацювала запрограмована на такі випадки система ліквідації, і ракета ліквідувалася… разом із собаками. 22 грудня було здійснено другий запуск — знову з двома собаками на борту. Вони злетіли, а при спуску не спрацювала система катапульти (від апарата, що спускається, має відстрілюватися капсула — так катапультувалися потім космонавти). Ці собаки теж загинули… — Коли ж вперше було запущено ракету з вашого старту? — 14 січня 1961 року. Я брав участь у підготовці й запуску цієї першої ракети — майбутнього «Союзу». Але ми запускали її спочатку як бойову ракету — на Камчатку (головну частину). Вона влучила прямо в ціль. Був запуск на Місяць і на Венеру з корольовського майданчика. У лютому ми ще два запуски зробили — корольовської «сімки» — це дало Корольову деяку впевненість у тому, що все-таки його ракети літають надійно. — Як далі йшла підготовка до запуску космічного корабля з людиною-космонавтом? — Перший запуск космічного корабля уже з собакою Чорнушкою й манекеном — точною антропологічною копією людини — відбувся 9 березня 1961 року — в день народження космонавта Юрія Гагаріна (тоді він ще не був відомим). Цей пуск пройшов нормально, ракета вийшла на орбіту, відпрацювала там, від’єдналась капсула з собакою і манекеном. Манекен спускався на парашуті. І ви уявляєте — він спустився десь там у жилому районі, й мешканці того району бачили — летить «мертва людина»… Ну, ви уявляєте — дерев’яний чоловічок, його прозвали на Байконурі Іваном Івановичем. Після цього пішла чутка, що перший космонавт загинув. А чутки розповсюджуються в геометричній прогресії… — Коли ж вирішили — хто з претендентів полетить у Космос? — 19 березня 1961 року Корольов вперше привіз шістьох космонавтів — це були Юрій Гагарін, Герман Титов, Павло Попович, Андріан Ніколаєв, Валерій Биковський, Григорій Нелюбов. Перш за все їх вразили розміри ракети — шістдесят метрів довжиною, до п’ятнадцяти метрів у діаметрі. — А яке враження справила природа Казахстану?.. — Казахстан є Казахстан: суховії, взимку холодно, вітер страшний, влітку в тіні плюс п’ятдесят градусів… Але коли цвітуть тюльпани, для очей, для душі — райська насолода. Вони покривають увесь степ — жовті, червоні… Коли Гагаріна запускали у Космос, якраз цвіли тюльпани. Але цвітуть вони там недовго — всього кілька днів. Потім знову лише потріскана земля перед очима… — Але вперті чутки ходили, що таки загинув перед польотом Гагаріна космонавт, який насправді був першим… — На Космодромі було два стартових майданчики для запуску космічних кораблів. Повз нас ніхто не пролітав… Гагарін справді першим полетів. А загинув перед його польотом юнак із Харкова на прізвище Бондаренко, тільки не в Космосі, а в Зоряному містечку в Підмосков’ї, коли проходив випробування… Його 15 діб тримали в сурдобарокамері. Він, певно, замінив би Нелюбова — одного з претендентів на політ у Космос, котрого відрахували з першого загону… Але сталася трагедія… Той хлопець похований тут, у Харкові, на його могилу постійно приїжджають космонавти. Спуск манекена і загибель Валентина Бондаренка й породили чутки, нібито до Гагаріна інший космонавт літав у Космос і загинув… Тому що всіх, хто проходив випробування, називали космонавтами, але це неправильно — ті, хто так і не полетів у Космос, були претендентами, але ще не космонавтами. — Ми все ближче добираємося до вікопомного польоту Гагаріна… — 25 березня того ж року запускається другий космічний корабель із собакою, яку Юрій Гагарін назвав Зірочкою, і другим манекеном. Цей манекен був уже в шоломі космонавта, на якому написали: «Манекен». Щоб не подумали знову, що то людина, коли спускатиметься на Землю… Запуск пройшов вдало, манекен спустився, і собака залишилася живою. Після цього було прийняте рішення про запуск космонавтів. — Поспішали навперегін зі США? — Так, строки «піджимали». 21 квітня американці збиралися запустити свого космонавта. Але вони відставали від нас, і не готові були запустити космічний корабель з людиною на борту прямо в Космос — а лише на суборбіту (вхід у Космос і відразу спуск). Що вони й зробили потім — два їхніх перших космонавти не зробили кругову орбіту навколо Землі — не було в них таких могутніх ракет… І ось тут у нас розпочалася підготовка до запуску першого космонавта. — Коли стало відомо, хто полетить? — Не відомо було до 9 квітня, хто полетить із п’ятірки (Нелюбова на той час уже відрахували із загону претендентів). Запуск був призначений на 12 квітня. Готувалися до цього не тільки на гагарінському старті — ми вже почали дублювати старт номер два. Навіщо? Ми готували свою ракету до запуску на випадок, якби не здійснився запуск космонавта… — Як ви дізналися, що полетить у Космос ваш тезка? — Приїхали знайомі хлопці з державної комісії по запуску і сказали мені: «Юро, завтра твій майже повний тезка летить — Юрій Володимирович Гагарін». А мені ніколи було розмовляти — я лише сказав: «Щасливої дороги йому!» Потім виявилося, що вони помилилися, сказавши, що космонавт по батькові Володимирович. Наступного дня, коли він полетів, виявилося, що він Олексійович, як і я. Повний тезка — прізвище, ім’я й по батькові! — Яким був для вас день запуску першого космонавта? — Наступного дня стояла на старті й наша ракета. Ми повинні були, якщо не відбудеться запуск корабля з космонавтом або якщо запуск буде невдалим, запустити її. Пізніше виявилося, що на радіо й телебачення скрізь було розіслано по три конверти: перший слід було розпечатати у випадку вдалого запуску (його потім і розпечатали), другий надсилався на випадок, якщо космонавт приземлиться не на тій ділянці земної кулі — зі зверненням до всіх держав з проханням про допомогу в розшуку; і третій конверт — на випадок його загибелі… Що було в третьому конверті — не відомо. Напевно, ми б запустили ракету і було б оголошено, що в Радянському Союзі здійснено запуск нового виду ракети-носія… Це була підстраховка. Як тільки ракета з космонавтом злетіла, всі кинулися мене вітати. Кажу: «Я ні при чому». Хлопці, звичайно, це розуміли. Але радість була безмежною! Усі були в захваті, що все пройшло нормально. Ми вже працювали як вимірювальний пункт по гагарінському старту. Тобто ми здійснювали телеметрію запуску Гагаріна від початку до кінця. Моя радіотелеметрична команда на касети з кіноплівками, які знаходилися в апаратах, записувала параметри всіх приладів — як вони працюють, нормально чи ні. — Ви особисто спостерігали за запуском? — Я, як інженер-радист-бортовик, увесь цей запуск бачив. У нас за апаратами телеметрії працювали оператори — солдати, а ми вийшли, дивилися — знаходилися всього за вісім кілометрів від старту. — І якими при цьому були ваші відчуття? — Було моторошно: людина сидить у цій залізяці, відверто кажучи, у консервній банці, підіймається туди — що з ним відбувається, незрозуміло нікому. Ми знали, що перевантаження особливо великі при космічному польоті — суттєво більші, ніж у літаку при виконанні фігур вищого пілотажу, навіть при спуску. До речі, одного з претендентів на політ у Космос відрахували із загону космонавтів, тому що під час випробування на центрифузі у нього виступили й полопалися судини на спині. Космонавт Юрій Гагарін повернувся на Землю героєм, хоча тричі міг загинути за час того польоту: по-перше, він мав піднятися на орбіту 180—200 кілометрів — це межа запуску, але відмовила система керування, яку мені довелося розшифровувати. Значить, його ракету винесло на орбіту... 370 кілометрів! Удвічі вище. Чим це загрожувало? У перших «Востоках» гальмівна установка була одноразовою: якщо вона не спрацює, то за десять діб з висоти 180—200 кілометрів супутник за рахунок природного гальмування в атмосферу спустився б на Землю самостійно. У космонавта харчування й кисневе забезпечення було розраховане на десять діб — тобто він стільки б і міг літати. А він залетів на 370 кілометрів, і якби гальмівна установка не спрацювала, Юрій загинув би. Тому що спуск із такої висоти — 50 діб… Було б те, що з Лайкою. Це все зараз уже не таємниця, розсекречене найсекретніше… Друге, що сталося з ним: при підготовці до спуску на Землю гальмівна установка спрацювала не відразу — корабель почало закручувати… Але все обійшлося нормально — установка спрацювала на кілька хвилин пізніше — космонавт просто приземлився трохи не в тому місці. І третє: коли швидкість уже зменшувалась, космонавт мав катапультуватися («відстрелитися» в капсулі з парашутом) на висоті сім кілометрів. Гагарін «відстрелився», і в нього перетиснуло шланг надходження кисню — а на такій висоті потрібна киснева маска). Кілька секунд він був без повітря. Ще б трохи — і загинув би… Тричі він був під такою загрозою… Він справді герой. — Розкажіть, як відбулася ваша з ним зустріч? — Зустріч наша була цікавою… З космонавтами на Байконурі спілкувалися лише ті, хто безпосередньо садив їх у супутник. Але якось у 1962 році командир загону космонавтів — полярний військовий льотчик, генерал-полковник Микола Каманін (один із перших Героїв Радянського Союзу) вирішив усе-таки познайомити космонавтів з тими, хто безпосередньо запускав їхні кораблі у Космос. На наш майданчик з Каманіним мали приїхати Гагарін і Титов (це було вже після запуску Титова). Політробітник тоді мені сказав: «Юрію Олексійовичу, тобі треба обов’язково сьогодні виступити. Приїде твій тезка!» А я цього дня чергував по МВК, готуватися до виступу мені було ніколи. Встиг написати чотири короткі тези для себе… Усю нашу частину (1300 осіб) було вишикувано на плацу. Приїхали Каманін і Титов, а Гагаріна по дорозі відкликали в штаб — якесь розпорядження надійшло. Так що того разу наша офіційна зустріч не відбулася. Командування сиділо на трибуні, там же — Каманін і Титов. Першим виступив Каманін, за ним — Герман Титов, і раптом оголошують: «Зараз виступить Юрій Олексійович Гагарін!» Бачили б ви, що на трибуні відбувалося! Каманін шепоче: «Немає його, немає!» — і раптом виходжу я… Вони не знали, що є двійник… трійник навіть, як Титов мені потім сказав. Вийшов я, а там дві кінокамери встановлено, дві тисячі людей стоїть перед тобою… Хвилювання охопило — ніколи доти не виступав перед такою кількістю народу. Я свій папірець дістав із тезами для виступу — там, власне, кілька слів усього було написано. Знизу дві кінокамери — напевне, то були оператори з «Красной звезды». Я лише кілька слів сказав, як у мене папірець із рук випав і полетів… Тоді я дар мови втратив (сміється), мабуть, пауза затягнулася (знову сміється), але врешті я виступив. Після цього підійшов до мене Каманін і говорить: «Буває ж таке — ніколи досі не зустрічав такої схожості!..» А потім Титов підійшов і сказав: «Я розкажу Юрію, що тут у нього трійник, а не двійник навіть!..» А справжня наша зустріч із космонавтом Юрієм Гагаріним відбулася в квітні 1963 року. Я перейшов на іншу посаду — став уже начальником відділення радіотелеметричних вимірювань космічних апаратів і був переведений на гагарінський старт. Ми там брали участь у підготовці космічних апаратів, у підготовці запусків. Це був уже червень 1963 року. — Тоді вже й інші космонавти полетіли в Космос… — Так, тут я вже безпосередньо брав участь у запуску космічного апарата на борту з Валентиною Терешковою і Володимиром Биковським. Та я був людиною сором’язливою. Тому хлопці мене одного разу вже силою — знаєте, як на літак саджають? — взяли з двох боків під руки, і позаду теж один підштовхував — підвели до космонавта Юрія Гагаріна — лицем до лиця. Я спочатку розгубився: про що говорити? Ну, представився йому, що я Гагарін… А він: «О, знаю, знаю!» (Він про мене вже від Титова знав). Космонавт запитав мене, де я народився. Я відповів, що в Москві. А він і каже: «Це недалеко від Гжатська — всього сто сімдесят кілометрів». І несподівано для мене уточнює: «А в якому місяці?» Відповідаю «16 березня». Виявилося, що ми з ним народилися в одному місяці (він — 9 березня), з різницею лише тиждень. Потім з’ясувалися й інші збіги. Та й відмінності: зріст космонавта 1 м 65 см, мені до брів (для польоту в космос відбирали невисоких — людина мого зросту не ввійшла б у той супутник). — Ви зустрічалися на Байконурі й з іншими космонавтами… — Там же я зустрічався і з Андріаном Ніколаєвим. До речі, коли відбувався мітинг перед запуском Терешкової, я прийшов туди із запізненням, от там ми і зустрілися. Перекинулися кількома словами. Мене на мітинг не пустили: тоді якраз ввели нові жетони-перепустки, а в мене була перепустка-«всюдихід» по полігону. І Ніколаєва не пропустили на мітинг Терешкової, яка потім стала його дружиною… Друзі через деякий час показали мені фотографію з того мітингу: Терешкова і дві її дублерші — Валентина Пономарьова та Інна Соловйова (усі троє — молодші лейтенанти). Їм було заборонено на мітингу знаходитися у формі… Тоді трималося у великому секреті, що космонавтикою у Радянському Союзі займаються військові. — Ваші полтавські родичі розповідають, що коли Юрій Гагарін полетів у Космос, ваша мама у Полтаві, почувши повідомлення про це по радіо, втратила свідомість… — Вона ж не знала про другого Гагаріна… А тут такий збіг: прізвище, ім’я, по батькові — все однакове. — Коли ви переїхали з Москви до Полтави? — У Полтаву до батька ми з мамою приїхали у травні 1944 року (мого батька, котрий працював у військах МВС, на кілька місяців раніше — в лютому — перевели на авіабазу особливого призначення, яка була створена тоді в Полтаві). Поселилися ми на вулиці Круглій (тепер Ляхова). Через дорогу від нас — за парканом на території артучилища — стояла американська «літаюча фортеця». Ми, пацани, діти війни, вільно на неї залазили, вивчали її і зсередини, і ззовні, вартовий нас не проганяв. Ми також змагалися із хлопцями на шаблях, на руїнах артучилища… У Полтаві я навчався в школі № 4. Потім мене перевели в 25-ту, яку я й закінчив зі срібною медаллю. Коли навчався в Харкові, часто приїжджав у Полтаву до мами. Потім, як ви вже знаєте, була служба на Байконурі. А в 1963 році я повернувся з Байконура знов до Харкова, став викладачем Харківського вищого команд- но-інженерного ракетного училища. — Які у вас залишилися спогади про Полтаву? — Спогади про Полтаву світлі, дитячі. У ті роки річка Ворскла була дуже чистою. Коли ми приїхали до Полтави після її визволення від гітлерівських загарбників, там скрізь були суцільні руїни. Але коли все почали відбудовувати, місто кращало з кожним днем. Навіть після Москви я вважав, що Полтава — це місто моєї мрії. — На початку дев’яностих років ви хотіли переїхати з Харкова до Москви, підшукували там квартиру для обміну… — Так, збирався переїхати туди — адже я в Москві народився. І варіант уже підшукав. Але розпад Радянського Союзу завадив мені здійснити мої плани. Тих грошей, які я виручив би за свою квартиру в Харкові, не вистачило б і на половину квартири в Москві… — А за Полтавою ви скучаєте? — Дуже скучаю. У Полтаві поховані мої тато й мама. На День Перемоги (саме 9 травня помер мій батько) збираюся приїхати до Полтави, відвідати їхні могили… І хоча я звик до Харкова, люблю Москву, але Полтава залишається для мене найкращою…
Головна 
