Російський прем’єр ударився в істерику... Тимошенко не повелася так «нейтрально», як під час російсько-грузинської війни, бо від неї не залишилося б і мокрого місця...

Найбільші таємниці світової політики у всіх на виду, тому більшість не помічає їх. З тієї ж причини ні в Україні, ні за її межами, здається, ніхто досі виразно не сказав про справжню таємницю газової декларації України та ЄС.

Доки в Україні є труба, без якої не можуть обійтися ні Росія, ні Європа, вона, Україна, може почуватися в цілковитій безпеці. Ця штука сильніша за ядерну бомбу. Почнеш війну – тут же постраждає труба. Європа залишиться без газу, а Росії його нікуди буде дівати. Допустиш розкол України – станеться те саме, тому що мирним він не буде, а в першому ж бою злетить у повітря труба.

За великим рахунком, Україна могла б скасувати свою армію, а вивільнені гроші вкласти в трубу.

Труба – це гарант безпеці, незалежності й територіальній цілісності України. Це також гарант її демократичного розвитку. Спроба погубити українську демократію небезпечна кривавим громадянським зіткненням, а це знову ж таки загроза для труби. Не допустять...

Зрозуміло, чому Путін ударився в істерику? Тому що світ вирішив допомогти Україні вдосконалити її суперзброю. Перші особи Євросоюзу сьогодні відбиваються від запитання, яке задають їм журналісти в розмовах не для друку: «Чому не передбачали цю істерику?» Та тому що істерики самі не передбачають своїх істерик! Кажуть, Путін просто не знав, що над цим папером працюють. Вона відкрито готувалася декілька місяців – і йому не доповіли: мабуть, якраз тому, що все робилося відкрито. Зарубка на майбутнє. Хочеш застати Путіна зненацька – готуйся відкрито. Ці люди не читають нічого, що не «цілком таємно». Вони слухають лише своїх шпигунів, а шпигуни – вони багато розуміють лише на екрані.

Реакція Путіна несолідна, але зрозуміла. Він раптом відкрив, що Перша європейська газова війна, яку він розв`язав у січні, не закінчилася, а стала позиційною і що він зазнав чергової поразки. Прокласти труби в обхід України не вийде, і, отже, роззброєння цієї країни не відбудеться. Адже він хотів будувати газопроводи довкола України не тому, що вона ненадійний перегонник газу, а навпаки – тому що надійний, а значить, невразливий. Він хотів зробити її вразливою, тобто менш потрібною Європі.

Ця декларація показала, що у вільному світі про безпеку України та про гарантії її поки що вельми убогої демократії думають не менше, якщо не більше, ніж в українському Генштабі.

Деякі дивуються, чому прем`єр-міністр Юлія Тимошенко цього разу не повелася так “нейтрально”, як під час російсько-грузинської війни. Справді цікаво. Навіщо вона стала пліч-о-пліч зі своїм затятим другом президентом Ющенком, хоча, здавалося б, могла цього не робити: його не лише ненавидить Путін – у ньому розчарувалася й Україна? А тому, що йшлося не просто про газові справи. «Газова принцеса» не могла виступити за роззброєння України перед лицем противника, який не приховує своїх загарбницьких цілей. Уже наступного дня від Юлії Володимирівни Тимошенко як від політичного діяча не залишилося б мокрого місця. Подальше її існування було б суто фізичним. Вона це чудово знала й завжди знатиме, незважаючи на свою незбориму схильність до авантюризму. Добре, по обидва боки океану є авторитетні для неї люди, які не соромляться їй нагадувати про це.

Усе вищесказане найкраще за всіх в Україні розуміє другий її президент Л.Д.Кучма. У розпал відкритої, але мало кому цікавої підготовки декларації ЄС та України про українську газотранспортну систему, він друковано звернувся до Путіна й Медведєва зі словами: «Не треба нас лякати, хлопці». І повторив: «Не треба». Дід знав, що казав. За бажання хлопці могли б хутко пригадати, як одного дня, під час чергового загострення лужковської хвороби, він начебто мимохідь сказав: «Ну, полізли ви до Криму. А ми перекриємо воду. Танкерами возитимете?»