Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Вчергове постала проблема ліквідації навчальної дисципліни «Історія України»
10:33
Міністерство освіти і науки України
планує замінити у ВНЗ негуманітарного профілю курс «Історія України» на
«Історію української культури» .
Відкритий лист
до міністра освіти і науки України
проф. Вакарчука Івана Олександровича
Вельмишановний Іване Олександровичу,
звернутися до Вас мене змусила тривога за майбутнє навчальної
дисципліни «Історія України», вивчення якої у ВНЗ негуманітарного
профілю Міністерство освіти і науки України планує замінити «Історією
української культури» (див. Доповідь міністра Івана Вакарчука на
розширеній підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України
«Мета реформ у вищій школі – якість і доступність освіти» (2 квітня
2009 р.)). Виникає закономірне запитання: чи можливо повноцінно
замінити «ціле» його «частиною»? Адже всім відомо, що історія
української культури є органічною складовою «Історії України». Тому
доцільніше було б не переформатовувати вже усталений курс вітчизняної
історії, а збільшити кількість годин на його вивчення.
Мотивуючи логіку міністерської новації, Ви, вельмишановний Іване
Олександровичу, в своїй статті «Якість освіти і вільна траєкторія
студента» в «Українській правді» від 28 квітня 2009 р.
(http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/27/93927.htm) зазначаєте:
«Доцільно, на наш погляд, замінити у вищій школі вузько спрямований
обов’язковий курс «Історія України», який безпосередньо дублює
шкільний, на більш фундаментальний курс «Історія української культури»,
де під словом «культура» слід розуміти не лише мистецьку діяльність чи
літературну творчість, а весь спосіб життя української спільноти,
включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою.
Саме такий курс дасть можливість побачити історію української
культури у всій її багатобарвності та звивистості, окреслить зв’язки з
європейським і світовим контекстом».
Судячи з цитати, наміри Міністерства – благородні. Однак, як
кажуть, диявол ховається в деталях. Виявляється, що на вивчення «більш
фундаментального курсу» «Історія української культури» виділено аж 72
години (2 кредити) (http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/27/93927.htm),
тоді як на «вузько спрямований курс» «Історія України» сьогодні
припадає 144 години (4 кредити). Отже питання про те, який із двох
курсів є «більш фундаментальним», а який – «вузько спрямованим»,
залишається риторичним.
До речі, чутки про вилучення з навчальних програм вищих навчальних
закладів дисципліни «Історія України» ширяться у наукових та
педагогічних колах вже не один рік. Незважаючи на відсутність до
останнього часу офіційних підтверджень цієї версії, в низці ВНЗ
упродовж останніх років відчутне самодіяльне втручання в навчальні
плани та скорочення годин на вивчення історії України. Якщо в 1991 р.
на цей курс відводилося 72 години аудиторних занять, то в наступні роки
їх кількість почала скорочуватися: спочатку – до 54, а потім подекуди
до 36 годин. Сьогодні вже зустрічаються випадки, коли історію України
ліквідовують узагалі. Наприклад, у медичних університетах вона
вивчається лише на окремих факультетах.
А чи потрібна Україні історія? А патріоти? Переконаний, абсолютна
більшість українців відповість ствердно. Тим більше, що ці поняття
взаємозалежні між собою, без них будь-який народ приречений на небуття.
Та, на жаль, такі, на перший погляд, банальні запитання сьогодні
постали чи не найпекучіше за останні роки. Складається враження, що
певні кола як в Україні, так і за її межами не хочуть, щоб український
народ знав правду про своє минуле. Прикриваючись демагогічними фразами,
зокрема про те, що історія України вивчається в середній школі, та
по-своєму інтерпретуючи положення Болонської декларації, вони настійно
рекомендують різноманітним державним інституціям і окремим чиновникам
вилучити цей предмет із навчальних програм вищої школи. Так, ректор
одного з київських вузів зазначає: «На початку 1990-х у вузах ввели
предмет – історію України. Правильно ввели – з урахуванням вимог часу.
Тоді у школі цей предмет іще не викладали. А зараз уже добре поставлено
шкільний курс, і тому у вузах цього вже не повинно бути» (День. – 2005.
– 31серп.). При цьому до уваги не береться неспівставність форм і
методики навчання у вищій і загальноосвітній школах, а також те, що у
вузівському курсі історії України головним є не фактологічне
нагромадження, а концептуальні засади.
Окрім історії України, в середній школі вивчаються й інші
предмети, знання яких згодом удосконалюються у вищих навчальних
закладах. Чому ж поглиблення знань з національної історії викликає
такий завзятий спротив? Відтак, маніпулюючи положеннями Болонської
декларації, українофоби свідомо ігнорують її національну складову,
зокрема той факт, що, на відміну від усталених європейських демократій,
які розвиваються століттями, українській новітній державі ще не
виповнилося й 18 років. Невже для нас утратила актуальність стара
істина: «Той, хто не знає свого минулого, немає майбутнього»? Чи, може,
вже не звучать нам усім суворою пересторогою гіркі слова О. Довженка:
«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї
країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і
контрреволюційним, – це Україна»?
Видається, що нашій країні, де століттями ретельно винищувалося
все національне, в т. ч. і його носії, де досі триває знецінення
традиційних моральних норм і цінностей, зберігається невизначеність в
оцінці подій історичного минулого українського народу, як ніколи
потрібна єдина державна політика щодо системи патріотичного виховання
молоді – однієї з головних складових національної безпеки будь-якої
держави. Не випадково відомий американський політолог З. Бжезинський з
цього приводу кілька років назад наголошував: «Головна проблема, яка
стоїть перед Україною, – брак глибоко вкоріненого національного
усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, із
якою країна опинилася віч-на-віч» (Голос України. – 2003. – 24 жовт.).
Але формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих
громадян України повинно будуватися не на абстрактній ідеології, а на
конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і
незалежність Батьківщини. Тому саме студентство, спираючись на шкільні
знання, осмисливши вузлові етапи нашої минувшини у вузівському курсі
«Історії України», здатне сьогодні сприйняти історію як основу нашого
дальшого поступу і як геополітичний фактор розвитку України.
З огляду на це, враховуючи сучасний політичний стан України та
зважаючи на неоголошену, але добре сплановану і підступну війну проти
нашої держави, вияви якої, зокрема, бачимо у недавніх газовій кризі,
лукавих затіях надати російській мові статус регіональної у
південно-східних областях країни, антиукраїнській інформаційній
кампанії в російських ЗМІ, телеекранній пропаганді космополітичної
антикультури, аморальності й розпусти, кафедра українознавства (нині
кафедра документознавства, інформаційної діяльності та українознавства)
Тернопільського національного економічного університету в 2006 р.
ініціювала «Відкритий лист викладачів вищих навчальних закладів м.
Тернополя до Президента України, Голови Верховної Ради України,
Прем’єр-міністра України, міністра освіти і науки України з приводу
становища курсу «Історія України» у вузах України» (див. ж.
«Мандрівець». – 2006. – № 3. – С. 3–8; г.г. «Нація і держава». – 2006.
– 23 травн.; «Гомін України». – 2006. – 11 липня (Торонто, Канада);
«Персонал плюс». – 2006. – 7–13 червн.).
«Ми, викладачі вищих навчальних закладів м. Тернополя, – йшлося в
листі, – чітко усвідомлюємо, що нині у навчально-виховному процесі саме
через вивчення історії України повинна широко пропагуватися українська
національна та державницька ідея, особливості державотворчих процесів
на українських землях. Ми переконані, що духовний вакуум, який нині
панує в нашому суспільстві, можна заповнити лише через широке вивчення
багатогранної історичної спадщини українського народу. Адже історія
України є однією з небагатьох, а може, й єдиною дисципліною у вищих
навчальних закладах негуманітарного профілю, яка формує у студентів
почуття патріотизму, виховує в них інтерес і повагу до рідної країни,
свого народу, допомагає їм зайняти чіткі державницькі позиції...»
Якщо відповіді на «Відкритий лист…» із апаратів Президента
України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України були
шаблонними – на кшталт «Ваше звернення одержано і відіслано на розгляд
до МОН з проханням повідомити Вас про прийняте рішення», то відповідь з
Міністерства освіти і науки України (№ 41 – 21 / 1221 від 28. 04. 06)
була значно розлогішою і оптимістичною. Серед іншого, там зазначено:
«Поділяючи погляди авторів листа про значення вивчення історії України
в формуванні у студентів почуття патріотизму, поваги до рідної країни і
свого народу, вважаємо, що питання про можливе вилучення цієї
дисципліни із навчальних планів і програм вищої школи є надуманим».
Здавалось би, ось вона – справедливість. Радійте. Однак, як
виявилося, тішитися було зарано, оскільки у відповіді Міністерства
освіти і науки України йшлося лише про 2005/2006 навчальний рік і
нічого не говорилося про перспективи історії України у вищих навчальних
закладах негуманітарного профілю. Ще сумніше виглядав той факт, що у
проекті Галузевого стандарту вищої освіти цього предмету у вищих
навчальних закладах негуманітарного профілю не передбачалося. Натомість
фігурувала «Історія сучасного світу».
Що собою мав являти новий курс – незрозуміло. На сьогодні відомо
дві концепції історії сучасного світу й обидві орієнтовані на вивчення
всесвітньої історії. Перша передбачає висвітлення суті політичних
процесів світового розвитку на різних відрізках історії ХХ – початку
ХХІ ст., їхньої логіки, причинних зв’язків і динаміки, еволюції ідей і
політичних партій, змісту новітніх тенденцій суспільно-політичного
розвитку. Згідно з другою концепцією, історія сучасного світу охоплює
найважливіші події світової історії від початку індустріальної епохи до
наших днів (ХV–ХХІ ст). Головним предметом її вивчення є
суспільно-політичні та соціально-економічні трансформації людських
спільнот, їх багатовіковий культурно-цивілізаційний поступ, міжнародні
і міждержавні відносини з їх зумовленістю та конкретними наслідками,
етнонаціональні відносини.
Напрошується висновок, що ті сили, які не змогли збити українську
історичну науку зі шляху демократії й об’єктивного дослідження процесів
становлення національної державності на антиукраїнські й тоталітарні
манівці, вирішили хоча б у вузах негуманітарного профілю руками
Міносвіти організувати ліквідацію вивчення історії України шляхом
заміни її історією сучасного світу. До речі, хотілось би нагадати
опонентам, що всесвітня історія (у нашому випадку історія сучасного
світу) достатньою мірою вивчається у загальноосвітній школі. То чому ж
всесвітню історію можна вивчати у вищих навчальних закладах, а
українську – зась.
За збереження окремого курсу української історії у вузах
негуманітарного профілю виступили усі, кому не байдуже майбутнє
Батьківщини. Адже, за словами провідного наукового співробітника
Інституту історії України НАНУ професора О. Удода, наше суспільство ще
не вийшло зі стану трансформації й досі перебуває в полоні стереотипів
радянської (великодержавної російської) історіографії. «Ще не вироблено
звички, – пише він, – розглядати всі світові події (як сучасні так і
ми¬нулі) через призму власних національних інтересів. Наш політикум ще
досить легко втягується у відзначення «ювілейних» дат не нашої історії
(60-річчя завершення війни проти німецьких нацистів Україна святкувала
9 травня, тоді як європейські країни – 8 травня 2005 р.; за канонами
сталінсько-брежнєвської істо¬ріографії віддали пальму першості у
встановленні Прапора Перемоги над райхстагом М. Кантарії та М. Єгорову,
забувши про Героя України О. Береста, який удо¬стоївся цього звання
лише 6 травня 2005 р.), продовжується (і нарощується) без¬прецедентний
тиск із боку Росії на українське історичне книговидання, експансія
російських (на жаль, досить добротних за змістом і гарно виконаних
поліграфіч¬но) історичних книг на український ринок. Співвідношення 9:1
на користь ро¬сійської книги ще більше підкреслює наше відставання у
боротьбі за формування національної самосвідомості та історичної
ідентичності. Ось у цій сфері й потріб¬ний розумний державний
протекціонізм – підтримка курсу історії України як прі¬оритетного,
розробка і реалізація Національної програми «Українська історична
книга», заснування серії телепередач, проведення міжнародних
конференцій із метою налагодження постійного контакту українських
учених із зарубіжними ко¬легами, що скоротить відставання
(методологічне, організаційне, кадрове і т.п.) вітчизняної історичної
науки від світової» (Український історичний журнал. – 2005. – № 2).
З великим хвилюванням говорили про постійне скорочення кількості
годин, які відводяться на вивчення історії України у вищих навчальних
закладах негуманітарного профілю, та про загрозу ліквідації вивчення
цієї дисципліни й учасники ІІІ Міжнародного наукового Конгресу
українських істориків, що тривав у Луцьку з 17 по 19 травня 2006 р.
Враховуючи критичну ситуацію, Конгрес на підсумковому пленарному
засіданні 18 травня 2006 р. одноголосно прийняв Ухвалу з приводу
становища курсу «Історія України» у вищих навчальних закладах (див. г.
«День». – 2006. – 31 травн.). У постановляючій частині цього документу,
серед іншого, зазначалося:
1. Міністерству освіти і науки України висловити своє бачення майбутнього курсу «Історія України» у вищих навчальних закладах.
2. На рівні Міністерства освіти і науки України, НАН України у
жовтні 2006 р. провести Всеукраїнську науково-практичну конференцію,
присвячену стану, проблемам і перспективам викладання історії України у
вузах країни, на якій чітко визначити статус цього навчального
предмету.
3. Авторитетній комісії з числа досвідчених вузівських викладачів
історії України підготувати проект нової програми з історії України для
студентів неісторичних спеціальностей та винести його на широке
обговорення фахівців.
Зазначені заходи дали свій ефект – курс «Історія України» у вищих
навчальних закладах було збережено. Однак, як виявилося, ненадовго.
Сьогодні проблема постала знову.
Без сумніву, українські історики сповнені рішучості зберегти у
навчальних планах дисципліну «Історія України» як пріоритетну серед
гуманітарних предметів та відведення на її вивчення достатньої
кількості годин. Однак, вони готові й до широких дискусій з цієї
проблеми, які доцільно було б провести на спеціальній Всеукраїнській
науково-практичній конференції, запропонованій ІІІ Міжнародним науковим
Конгресом українських істориків. Зокрема, вважаю, що непоганим
компромісним варіантом заміни курсу «Історія України» могли б бути такі
навчальні дисципліни, як «Історія української державності» чи
«Соціально-політична історія України». Виходячи з нової філософії вищої
освіти, зорієнтованої на формування в студентів уміння застосовувати
знання, здобуті в загальноосвітній школі, та приєднання України до
Болонського процесу, можливим варіантом для обговорення питання про
оптимізацію вивчення історії України у вищих навчальних закладах міг би
стати курс з робочою назвою «Україна і світ», де б історія України
висвітлювалася в контексті світової історії.
Заслуговує уваги і думка київського професора І. Ющука, який
пропонує ввести в усіх без винятку вищих навчальних закладах як
обов’язкові такі чотири українознавчі предмети, виділяючи на кожний з
них по 70 аудиторних годин (разом – 280 аудиторних годин, що
становитиме менше 7 відсотків усього аудиторного часу):
а) практичний курс української мови (спрямований на якомога
повніше оволодіння саме розмовною мовою, виражальними засобами та
стилістикою української літературної мови з елементами комунікативної
лінгвістики – I курс);
б) новітня українська література (суспільно вагомі твори
українських письменників, які не вивчаються в середній загальноосвітній
школі і які мають національно-виховне спрямування – II курс);
в) історія української державності (це повинен бути насамперед
аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному
шляху – III курс);
г) українська культура (цей курс має сприяти збереженню
українських національних культурних традицій і ні в якому разі не може
підмінюватися вивченням зарубіжних культур, як це робиться тепер – IV
курс).
Цикл названих українознавчих дисциплін повинен завершуватися
обов’язковим інтегрованим бакалаврським державним іспитом (Україна
молода. – 2005. – 4 серп.).
Отже, висловлюючись футбольною термінологією, сьогодні м’яч на
полі Міністерства освіти і науки України. Переконаний, що Міністерство
усвідомлює значення вивчення українознавчих дисциплін загалом і історії
України зокрема у ВНЗ негуманітарного профілю. Тому остаточне рішення
буде приймати не кулуарно, а прислухається до думки українських
істориків і найближчим часом організує Всеукраїнську науково-практичну
конференцію, присвячену стану, проблемам і перспективам викладання
історії України у вузах країни, де, нарешті, буде чітко визначено
статус цього навчального предмету. Таку позицію належно сприймуть як
фахівці, так і суспільство в цілому.
Головна 
