На шпальтах «Дзеркала тижня» рік у рік ведеться дискусія про необхідність реформування галузі, публікуються інтерв’ю з міністрами, ректорами вузів, професорами, експертами в галузі охорони здоров’я, проте якщо проаналізувати ці публікації, складається враження, що всі знають швидкий і простий рецепт вирішення більшості проблем галузі. Одні бачать причину незадовільного стану охорони здоров’я в недостатньому фінансуванні, інші — в недосконалості законодавства, треті — в застарілій моделі медичної освіти тощо. І всі знають, що треба робити, які закони ухвалювати, які пріоритети розставляти, на кого рівнятися, скільки і кому бюджетних коштів виділяти.

Однак я стверджую, що на сьогодні цілісного бачення необхідних реформ в охороні здоров’я немає ні в кого, а найбільша небезпека полягає в бажанні непідготовлених людей, які не бачать глобальної перспективи своїх дій, включитися в процес реформування. Вони забувають головну заповідь лікаря: не зашкодь.

На жаль, доводиться констатувати: медицина стала розмінною монетою в політичних іграх. Для багатьох партій, окремих політиків охорона здоров’я — це майданчик для соціального популізму і демагогії. Про медицину наші політики згадують лише напередодні виборів, а про­йшовши до парламенту, заходжуються вирішувати важливіші, на їхню думку, питання — приватизація, газ, нафта, будівництво доріг тощо.

Так відбувається впродовж усіх років незалежності України. І всі ці роки система охорони здоров’я живе в підвішеному стані, в очікуванні реформ. Лікарі миряться з жебрацькою заробітною платою і чекають її підвищення, пацієнти миряться з низькою якістю лікування і його «безплатністю», депутати і міністри з високих трибун пафосно розмірковують про стан галузі.

Такий стан справ, імовірно, влаштовує багатьох чиновників, які бачать усю порочність системи охорони здоров’я України, але не мають і найменшого бажання її міняти, оскільки інтегровані в неї своїми фінансовими, владними або іншими інтересами.

Два роки тому у своїй замітці для «Дзеркала тижня» (№4, 2007 р.) я припускала, що зустріну на шляху реформ нерозуміння і протидію, проте сьогодні можу констатувати, що головна перешкода — це незацікавленість, інертність управлінців охорони здоров’я всіх рівнів у плануванні та розробці реформ.

Верховна Рада ухвалює окремі закони, затверджує програми, Кабмін ухвалює постанови, місцеві органи влади вирішують проблеми на місцях, і все зводиться до банального латання дірок, без бачення стратегічної мети. А в цей час ситуація в охороні здоров’я виходить
з-під контролю, що стало зовсім очевидно після настання фінансово-економічної кризи.

Досить подивитися на графік «Динаміка чисельності населення України 1991—2007 рр.», щоб зрозуміти: Україна скочується в демографічну прірву. За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, чисельність постійного населення України вже на 2050 рік може зменшитися до 36 млн. людей. За п’ятнадцять років країна втратила понад 6 млн. людей (що порівнянно з населенням таких країн, як Данія, Грузія, Шотландія, Фінляндія, Норвегія).

Показники захворюваності і смертності не мають тенденції до поліпшення впродовж усіх років незалежності. Наші співгромадяни живуть у середньому на 14—15 років менше, ніж у європейських країнах. Щомісячно нас стає менше на 70—80 тисяч. Третину померлих в Україні становлять люди працездатного віку. У нашій країні понад 40% хлопців 16—18-річного віку не мають шансів дожити до 60 років.

За цими сухими цифрами — десятки тисяч людських трагедій. Але й вони не переконують владу в необхідності першочергової державної уваги до проблем галузі, яка на сьогодні зживає свій ресурс.

2009 року для централізованої закупівлі медичного та діагностичного обладнання, для поліпшення й оновлення матеріально-технічної бази лікувальних закладів районного, міського і обласного рівнів за програмою «Централізована закупівля обладнання для закладів охорони здоров’я» не виділено ні копійки бюджетних грошей. Тоді як за результатами інвентаризації, заклади охорони здоров’я та наукові установи України потребують медичного устаткування на суму 6 млрд. грн.

Сьогодні проблема дефіциту кваліфікованих медичних кадрів актуальна не тільки для сільської місцевості. У багатьох медичних закладах кожен третій лікар досягнув пенсійного віку.

Професія лікаря перестала бути привабливою для талановитої молоді. Якщо раніше вступити до медичного вузу було дуже складно, то сьогодні конкурси на вступ рік у рік скорочуються.

У якій іще країні медичний працівник отримує за свою працю зарплату меншу, ніж двірник чи вантажник, та ще й ту дають невчасно і частинами?! Попри це наші лікарі щодня лікують навіть найважчих хворих, виконують трансплантації серця і нирок, пересаджують шкіру, видаляють пухлини тощо.

Наша країна дала світу такі постаті світового масштабу, як Амосов, Шалімов, Пирогов, Мечников, Стражеско. Українська медична школа пишається своїми сучасниками Возіановим, Бондарем, Книшевим, Ємцем, Тодуровим та ін.

На жаль, через таке ставлення до медицини Україну щорічно покидають близько шести тисяч лікарів, які сьогодні працюють у кожній третій країні світу.

Попри це охорона здоров’я продовжує залишатися на узбіччі уваги держави. Фінансування галузі з бюджету щорічно збільшується на 28—32%, однак вплинути на негативні тенденції в стані здоров’я населення тільки фінансовими вливаннями неможливо.

Із трибуни Верховної Ради я неодноразово заявляла, що суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я та збереження генофонду народу України. Питання, яке сьогодні стосується здоров’я однієї людини, завтра може обернутися колосальними втратами для економічного потенціалу країни, а отже, становити реальну загрозу національній безпеці.

Недосконала система управління галуззю і кадрова політика останніх років стали причиною невчасного ухвалення стратегічно важливих для проведення реформ рішень, призвели до нераціонального використання наявних фінансових, матеріальних і кадрових ресурсів.

Влада продовжує свідомо утримувати неефективну і недієздатну систему охорони здоров’я, яка не задовольняє ні хворих, ні медиків, і запевняти людей у тому, що медична допомога в Україні надається безплатно.

Ніхто не наважується висловити вголос очевидну істину: за нинішніх соціально-економічних умов держава не в змозі в повному обсязі виконувати положення статті 49 Конституції України в частині надання безплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Скажіть, хто сьогодні не платить за своє здоров’я? Хто безплатно купує ліки?

Скажу відверто: безплатної медицини не буває. Абсолютно все вимагає людського часу, енергії та праці, які, зрештою, виражаються грошовим еквівалентом. «Безплатність», швидше за все, є ілюзією, яка закріпилася в свідомості населення.

Безплатною вона має бути для хворого. Але хтось усе ж таки повинен розрахуватися з медзакладом. Вартість медичних послуг має від­шкодовуватися: для пенсіонера — через Пенсійний фонд, для дитини — бюджетом району, де вона проживає, для працюючого — працедавцем, який уклав договір із медиками.

Усі галузі економіки розвиваються за законами ринку, і тільки охорона здоров’я продовжує залишатися адміністративним і управлінським тягарем для держави. До чого це привело, кожен із нас може побачити, зайшовши в будь-яку районну лікарню, тубдиспансер, пологове відділення далеко від обласного центру.

Якщо хтось плекає ілюзії з приводу перспектив системи Семашка в умовах України, то я наполягаю на тому, щоб представники всіх гілок влади визнали, що ця система себе вичерпала. Доки ми чесно не підемо на такий непопулярний крок, ми прирікаємо систему охорони здоров’я на поступове знищення. Це об’єктивна реальність, і від неї нікуди не подінешся.

Забезпечення гарантованого державою обсягу медичної допомоги може бути здійснене шляхом узгодження обсягів державних гарантій із надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами галузі.

За нинішньої, залишеної нам у спадщину «радянської» системи охорони здоров’я, для її цивілізованого існування грошей ніколи не буде достатньо. Навіть при збільшенні бюджетних відрахувань удвічі-тричі. Держава не в змозі утримувати 1,2-мільйонну армію медиків, відповідні лікувальні заклади і наукові медичні установи на належному рівні.

Експерти ВООЗ довели, що потреба в первинній допомозі є найбільшою, у спеціалізованій — дещо меншою, а у високоспеціалізованій — іще меншою. Однак розподіл фінансових ресурсів у структурі витрат на охорону здоров’я в Україні здійснюється з точністю до навпаки: донині 80% ресурсів поглинає стаціонарна допомога, 15% — амбулаторно-поліклінічна, а на первинну залишається тільки 5%.

Коли замість своєчасної та ефективної профілактики за втрату здоров’я розплачуються грошима, це призводить до невиправданих економічних втрат, які можуть сягати 12—14% ВВП. Такого навантаження не витримують навіть США. Основним пріоритетом у цій країні вже давно стали програми популяризації здоров’я, або зміцнення здоров’я здорових.

Ми всі усвідомлюємо, що національна охорона здоров’я та медична допомога потребують докорінних змін, насамперед у сфері їх законодавчого забезпечення, змін у правовідносинах держави, медиків і пацієнтів.

У суспільстві склалося толерантне ставлення до необхідності запровадження інституту загальнообов’язкового дер­жавного медичного страхування. Однак навіть якщо відповідні закони будуть ухвалені найближчим часом, реорганізація всієї системи охорони здоров’я де-факто буде досить тривалим і болючим процесом.

Але цього процесу не треба боятися, як і не можна його відкладати.

20 травня цього року в рамках акції «Три дні медицини в Києві» у Верховній Раді України відбудуться парламентські слухання на тему: «Шляхи реформування охорони здоров’я і медичне страхування в Україні». Це не перші слухання на дану тему і, можливо, не останні. Але саме на цих слуханнях я як ініціатор їх проведення сподіваюся почути однозначну позицію президента, уряду, Верховної Ради, Академії медичних наук і медичної громадськості щодо впровадження в Україні бюджетно-страхової моделі фінансування охорони здоров’я.

На сьогодні завершено тривалу роботу над новим законопроектом «Про фінансування охорони здоров’я та обов’язкове соціальне медичне страхування», над яким працювали народні депутати — члени профільного комітету ВР, члени дорадчої ради при комітеті, представники МОЗ, громадських організацій. У цій версії законопроекту ми постаралися врахувати всі зауваження до вже наявних проектів законів, а також вилучили всі спірні моменти і чітко прописали юридичні та економічні механізми його реалізації.

Сподіваюся, що навколо даного законопроекту, який можна назвати компромісним, об’єднаються і медпрацівники, і політики, і всі громадяни України, оскільки від його ухвалення багато в чому залежить майбутнє України, майбутнє наших дітей і онуків.

Упевнена, що свої підписи під цим законопроектом поставлять народні депутати всіх фракцій, і що його буде подано Верховній Раді на розгляд не як політичний, а як медичний, як загальнодержавний, оскільки здоров’я населення для представників влади — це не друге і не третє питання на порядку денному, а перше. Реформи в охороні здоров’я можуть і повинні стати об’єднавчим чинником для всіх гілок влади незалежно від політичної та економічної кон’юнктури. Іще Сократ казав: «Здоров’я — ще не все, але решта без здоров’я — ніщо».

http://www.dt.ua