Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Птахокомплекс: «друге дихання» чи останній ковток повітря?
11:24
Напевне, не було в районі за останні тиждень-два теми більш обговорюваної, аніж заплановане будівництво величезного птахокомплексу. Про цей проект говорили під час засідань комісій райради, на сесіях сільрад, збирали сходки громадян, їздили в Росію, звідки повинен прийти потенційний інвестор, розміщували статті у ЗМІ. В основному обговорювали переваги появи в районі комплексу, нагадували про десятки мільйонів доларів інвестицій, про нові робочі місця, про поповнення бюджету. Але є й інший бік медалі. Це можлива екологічна катастрофа для всього району. Чомусь від схожих проектів відмовились у Пирятинському, Козельщинському, Решетилівському районах. Дана інформація свідомо чи несвідомо замовчувалась. Ніхто не згадував і про те, що жителі і влада кількох населених пунктів в Україні, де працюють подібні виробництва, зараз безуспішно борються за їх закриття… Раїса Нагібіна: «Не дай вам Бог такого клопоту» У понеділок невеличка делегація із кількох депутатів районної ради їздила в Київську область. Метою поїздки було вивчення можливих ризиків, пов’язаних із виробництвом продукції птахівництва. Кінцевою точкою поїздки повинно було стати село Красилівка. Адресу мимоволі підказали телевізійники з каналу «ТРК Україна». Тиждень тому по цьому телеканалу транслювався сюжет про одне із виробництв, розташованих у цьому селі. Красилівське підприємство «Квіти-сервіс» виробляє добрива для вирощування грибів. А в технологічному процесі як одна із складових використовується курячий послід, отриманий на птахокомплексах. Виробництво з’явилося в селі 4 роки тому. Зараз місцева влада і громада борються за те, щоб його припинити. Причина – негативний вплив виробництва на довкілля та різкий ріст захворюваності серед населення. …Специфічний запах виробництва відчувається за кілька кілометрів від Красилівки. Відчувається навіть у салоні автомобіля. А тільки-но Олександр Копелець, Зінаїда Норка, Володимир Струк, Віталій Біланенко та автор цих рядків вийшли з автівок на невеличкий майданчик перед сільрадою, то одразу зрозуміли – телевізійники не збрехали. Незважаючи на сильний вітер, стійкий відразливий запах відчувався всіма. ...Раїса Нагібіна виконує обов’язки красилівського сільського голови близько року. До того була секретарем ради. Голову звільнили депутати. Раїса Леонідівна досить категорична у висловлюваннях, коли мова заходить про виробництво добрив. Вона говорить: «Люди добрі, не дай Бог вам такого клопоту. Пташники? Та навчіться на нашому гіркому досвіді. І не наживете собі екологічного лиха!» Сільський голова розповіла, що буквально через рік після початку роботи «Квіти-сервісу» по селищу почав розповсюджуватися неприємний запах. Особливо він посилюється в ранкові та вечірні години. Бувають дні, коли батьки навіть не випускають на подвір’я маленьких дітей, побоюючись за їх здоров’я. А місцеві медики констатують зростання в п’ять разів захворюваності на хвороби верхніх дихальних шляхів. У зв’язку з усім цим у Красилівці провели місцевий референдум. І більшість жителів чотиритисячного села висловились за закриття підприємства по виробництву добрив. А працівники санепідслужби, зробивши відповідні заміри, зафіксували в повітрі п’ятикратне перевищення допустимих норм концентрації аміаку. І винесли постанову про закриття виробництва. Але воно, незважаючи на все, працює! «А що ми їм зробимо? - констатує Раїса Нагібіна. – Ми ж силою їх не примусимо припинити нас труїти. Можливо, сюжет по телебаченню допоможе. Після його демонстрації приїжджала губернатор Віра Ульянченко, обіцяла допомогти». Про суттєве наповнення бюджету, створення нових робочих місць та розвиток соціальної сфери з боку «Квіти-сервісу» також не йдеться. «Наших, красилівських, туди беруть лише на шкідливе виробництво, інші працюючі – з Києва, - розповідає сільський голова. – Сума надходжень від прибуткового податку незначна, гроші на якусь підтримку села доводиться випрошувати. А ще ми з ними два роки судимося, бо вони хочуть землю задарма приватизувати». Прощаючись, Раїса Леонідівна запропонувала: «А давайте я рожівському сільському голові зателефоную. У Рожівці пташник є. І теж проблеми з екологією». Колега Нагибіної, дізнавшись про можливих гостей і мету їх візиту, відповідає: «Боюсь, що не матиму для них часу, у мене зараз обласна екологічна комісія працює. Якраз по пташнику. Скажи їм (тобто делегації з Кобеляк) хай не наживають собі нових проблем». Після розмови із сільським головою заїжджаємо в місцеву лікарню. Медсестри підтверджують, що рівень захворюваності різко підвищився. До бронхітів, фарингітів додаються ще й алергії. Крім того, ці хвороби виліковуються довше і складніше, аніж було до появи небезпечного виробництва. Далі проводимо невеличке опитування серед місцевих жителів. Молода мама Світлана Лазарєва: «Я проти цього виробництва. Інколи в селі буквально дихати нічим. Запахи різні – то хімічні, то трупні, то ще якісь. А як ще й київська птахофабрика зачистку приміщень проводить, то й у Броварах жах починається». Продавець магазину на околиці Красилівки: «Ох і гадость та фабрика. Швидше б її закрили». Бабуся із сапою на городі: «Люди, що там роблять, довольні. Там зарплата велика. Но воняє дуже сильно. Я торгую літом овощами. То кияни, як їдуть і скупляються, то все питають: «Шо у вас так воняє?» Як узнають, що фабрика, то бува й не купляють овощі». У Рожівці нам з владою поспілкуватись не вдалось. Вся вулиця поряд із сільрадою була заставлена автомобілями. На них приїхали обласні депутати та керівники екологічних служб. Якраз ішло засідання обласної екологічної комісії. Секретар сільради повідомила лише про те, що напередодні в селі працювала районна екологічна комісія. А потім, побачивши фотокамеру, навідріз відмовилась від спілкування. Тому довелось обмежитись все тим же опитуванням місцевих жителів. Молода жінка з двома дітьми: «Про референдум по індюшатнику знаю. Мені лічно він аби не воняв, то й не мішає». Лікарка в місцевій амбулаторії: «Я проти індюшатника. Раніше, коли був птічнік, було лучше. Я і моя сім’я курятину любимо. А індюшатину не єдім». Дядько з візком: «Воняє дуже. Люди купляють добрива з індюшатника, то на городах тоже довго і сильно воняє». Спроба невеличкого аналізу… Ось такі враження від поїздки на Київщину. Безумовно, враження суб’єктивні. Безумовно, змальована автором картина не претендує на повноту. Як безумовно й те, що професійне журналістське розслідування потребує й висвітлення точки зору іншої сторони, тобто власників, прихильників, працівників вищезгаданих підприємств. Це однозначно і сумніву не підлягає. Але давайте перенесемось до наших кобеляцьких реалій. Безумовно, автор статті, їдучи у відрядження з Олександром Копельцем, ярим противником будівництва птахокомплексу в Кобеляцькому районі, розумів, навіщо його запрошують із собою. Для висвітлення проблем і негараздів, пов’язаних із птахівництвом. Це однозначно зрозуміло. Як зрозуміло й те, що поїздки в Бєлгород, газетні публікації, сходки і сільські сесії теж були однобокими і суб’єктивними. Там теж ніхто не говорив про потенційні ризики, які несе за собою птахокомплекс. Багатомільйонні інвестиції на перших порах принесуть «плюси» лише районній та обласній адміністраціям. Вони зможуть браво рапортувати про свої досягнення у справі залучення іноземного капіталу. Не більше й не менше. Створення нових робочих місць. Це плюс. Але чи робив хтось прогноз на подальшу перспективу? Чи не обернеться сьогоднішнє створення подальшою втратою? Адже поява могутнього агрохолдингу неминуче приведе до того, що він братиме в оренду і кобеляцьку землю. Можливо й купуватиме її. При цьому, застосовуючи інтенсивні суперсучасні технології, потребуватиме все меншої і меншої кількості робочих рук. Там, де сьогодні працюють 3-5 чоловік, у холдингу працюватимуть 0,3-0,5. Розоряться і зникнуть десятки фермерських та інших сільгосппідприємств. Чи є стратегічна програма працевлаштування цих людей? Чи не будуть під час грандіозного будівництва повністю знищені кобеляцькі дороги? Які гарантії того, що російські бізнесмени дійсно вкладатимуть гроші в розвиток українських сіл? Чи розповідали селянам про те, що ні вони, ні їх сусіди не матимуть права тримати вдома курей та іншу схожу живність? Перелік цих питань можна продовжувати довго. Але не вони є головними. Головні питання стосуються можливості чи неможливості виникнення екологічної катастрофи. Чи робив хто-небудь у Бєлгородщині заміри на вміст у тамтешніх повітрі і воді шкідливих речовин? Чи проводили аналіз отих добрив на основі курячого посліду? Хто знає розу вітрів Кобеляччини, куди понесе сморід від пташників? Чи є статистика того, як покращилась чи погіршилась родючість тамтешніх земель? Чи є програма щодо того, скільки подібних добрив потрібно Кобеляччині? І що робити після того, як курячим послідом засиплють усі кобеляцькі поля? Хто ставив ці запитання інвесторам? І де відповіді на них? Хтось скаже: «Це віртуальні загрози. З таким підходом до справи ми всіх інвесторів розлякаємо». Можливо й так. Але чомусь пригадується стаття про Володю Семеніченка, кобелячанина, котрий працює на молочнотоварній фермі в Данії. Володя розповідав, що його роботодавець буде п’ять років чекати дозволу, доки зможе розширити своє виробництво. П’ять років влада та екологи будуть розробляти і втілювати в життя програму щодо розміщення гною від 300 нових корів. Чому? Та тому що в Данії, як і у всій Європі, перш за все думають про екологію, про можливі ризики для довкілля. А в Україні – про гроші, про вигоду. Власне, це і є нашою основною відмінністю від них, від європейців. Хто бачив відповідну програму на 5, 10, 20 років для Кобеляччини, для того монстра, який збираються у нас будувати? Аналогія замість епілогу Давайте уявимо таку ситуацію. В Кобеляки приходить інвестор для того, щоб побудувати полігон для розміщення радіоактивних і хімічних відходів. Це – десятки мільярдів доларових інвестицій. Весь світ з задоволенням дасть для цього гроші. Побудують і дороги, і аеропорти, і залізниці. Місцеві жителі отримають роботу і зарплату в десятки тисяч доларів. І весь район по черзі зможе попрацювати. Одні швиденько вмиратимуть, інші приходитимуть їм на заміну. Скажете, перебільшення? Можливо. Скажете, що противники птахокомплексу піклуються лише про власні шкурні інтереси, той своє виробництво втратить, інший – землю. Можливо. Як можливо і те, що сьогоднішня вигода обернеться завтрашньою екологічною катастрофою. І ті люди, які сьогодні записуються в чергу, щоб працевлаштуватися на птахокомплексі, завтра, лежачи на лікарняних ліжках, навічно проклянуть депутатів, які прийняли поспішне та необдумане рішення. А доки не поставлені питання і не отримані відповіді щодо впливу птахокомплексу на екологію, будь-яке рішення є необдуманим. І широко розрекламовані як друге дихання інвестиції можуть стати останнім ковтком свіжого повітря. Перед смертю.
Головна 
