Як захистити свої права, якщо роботодавець примушує звільнитися за „власним бажанням"? Подача працівником заяви про розірвання трудового договору повинна бути добровільною і виражати його волевиявлення щодо звільнення з роботи.

Якщо роботодавець примушує працівника писати заяву на звільнення і воно ще не відбулося, із відповідною заявою можна звернутися:

• до профспілки, членом якої є працівник;
• до найближчої до місця проживання територіальної державної інспекції праці, яка здійснює державний контроль за додержанням законодавства про працю;
• до прокуратури, на території якої розташоване підприємство, яка здійснює прокурорський нагляд за додержанням конституційних прав громадян.

Якщо працівника все ж таки примусили написати заяву про звільнення за власним бажанням, за захистом трудових прав можна звернутися безпосередньо до місцевого суду в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (ст.233 КЗПП).

Відповідно до ст. 234 КЗПП у разі пропуску строків звернення з поважних причин суд може поновити ці строки.

Під час розгляду таких справ суд, відповідно до роз'яснень Верховного Суду України, з'ясовує:

• за яких обставин була написана заява про звільнення за власним бажанням;
• чи мав намір працівник насправді припинити трудові відносини за власною ініціативою;
• причини звільнення;
• чи не було звільнення вимушеним (вчиненим під тиском роботодавця);
• чи не мало місце порушення трудових прав працівника;
• чи не було звільнення зумовлене створенням для працівника несприятливих умов праці.

Який з двох варіантів звільнення краще обрати: за угодою сторін чи за власним бажанням?

Відповідь на це питання дуже проста - найліпший варіант - це у зв'язку із скороченням штату або інших підстав, передбачених п.1 ст.40 КЗПП.

Адже ще вчора звільнення „за угодою сторін" (п.1 ст.36 КЗПП) було більш привабливим для працівників у порівнянні з „за власним бажанням" (ст.38 КЗПП), оскільки була можливість на 8-й день від надання статусу безробітного отримувати допомогу з безробіття.

Проте з 13 січня 2009 року всі особи, які звільнилися за такою підставою, будуть мати право на виплату допомоги, як і звільненні „за власним бажанням" - з 91-го календарного дня від дня надання статусу.

„Антикризове" законодавство прирівняло ці дві підстави для звільнення в питанні державної підтримки звільнених осіб.

Проте слід пам'ятати, що ті, що звільнилися „за угодою сторін" і зареєструвалися як безробітні до набрання чинності законом (до 13.01.09 р.) отримуватимуть допомогу і далі.

Крім того, зазначеним „антикризовим" законом розширено підстави для припинення виплати допомоги з безробіття. У разі відмови безробітного від двох пропозицій прийнятної роботи або від двох пропозицій проходження професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації за скеруванням служби зайнятості, у т.ч. осіб, котрі шукають роботу вперше і не мають професії (спеціальності), виплата допомоги припиняється.

Припиняється допомога також у випадку відмови від роботи за професією (спеціальністю), набутою після професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації за скеруванням служби зайнятості.

Натомість до осіб, що мають право на призначення виплати допомоги з безробіття включено бажаючих взяти участь у загальнодержавних оплачуваних громадських роботах. У разі відмови від участі у таких роботах розмір допомоги з безробіття зменшується на 50% терміном до 3-х місяців.

З 13 січня також набирають чинності зміни до Закону України «Про зайнятість населення».

Так, членів особистих селянських господарств віднесено до зайнятого населення відповідно до статті 1 Закону з 13 січня 2009 року. Відповідно вони не можуть бути визнані безробітними у разі, якщо робота у такому господарстві є для них основною. Відтак такі особи будуть зняті з обліку у центрах зайнятості.

У статті 7 Закону викладено нову редакцію поняття „прийнятної роботи" для тих, хто шукає місце праці за посередництва служби зайнятості. Для кожної категорії безробітних встановлено окремі критерії.

Наприклад, для громадян, котрі не мають професії, або котрі виконували роботу, що не потребувала спеціальної підготовки і перебувають на обліку як безробітні понад 9 місяців, а також для тих, хто не працював понад 12 місяців (окрім громадян передпенсійного віку), прийнятною роботою тепер вважається участь в оплачуваних громадських роботах. Небажання працювати на таких роботах буде вважатися відмовою від „прийнятної роботи" із застосуванням відповідних санкцій.

Законодавці також більш чітко визначили, коли робота не вважається прийнятною. Зокрема, якщо пропозиція роботи пов'язана із зміною місця проживання без згоди особи, або ж місце роботи знаходиться за межами транспортної доступності, яка встановлена рішенням органів місцевої влади; якщо робота, умови праці якої не відповідають правилам і нормам, передбаченим законодавством про працю та охорону праці.

Працівник може не погодитися з пропозиціями щодо місця роботи, якщо заробітна плата менша за мінімальний розмір або виплачується несвоєчасно. А також тоді, коли умови праці не відповідають стану здоров'я громадянина, що підтверджується медичною довідкою.

Отже, якщо порівнювати підстави для звільнення та відповідні обов'язки держави по відношенню до безробітного - найкраще, якщо в трудовій буде зазначено - п.1 ст.40 КЗПП. Адже, крім вихідної допомоги, яку має сплатити роботодавець (середньомісячна зарплатня), такі працівники мають можливість значно раніше отримати право на виплату допомоги по безробіттю - виплачується з 8 дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості.

Крім того, люди передпенсійного віку можуть достроково вийти на пенсію (із ще більшим обсягом підтримки з боку держави), якщо їх звільнятимуть за п.1 ст.40 КЗПП.

http://val.ua/