Цей випадок я несподівано згадав, коли ми, четверо авіаінженерів, виїхали на «Ниві» на Хрещатик і раптом побачили на щоглі перед міською радою перший жовто-блакитний прапор незалежної України. Ми всі, два українці, росіянин та єврей, одночасно вигукнули від захоплення. Люди в інших автомобілях також були радісні та веселі, а деякі водії що сили натискували на сигнал.

«Ще не встигли підібрати кольори! Український прапор повинен бути не жовто-синім, а золотисто-блакитним, як пшеничне поле і літнє небо над ним!» — сказав я. «Ти завжди хочеш довершеності! Це ж тобі не креслення, а незалежність України!» Щоб не псувати гарного святкового настрою, я розповів друзям свою шкільну історію з моїм жовто-блакитним стягом.

«Намалюйте, діти, прапорці!». Таке домашнє завдання нам, учням третього класу Любомирської семирічки, дав у 1955 році наш учитель Іван Кузьмович Лапай. Він наголосив, що прапорці можуть бути які завгодно, а розмалювати ми маємо їх в ті кольори, які нам найбільш подобаються. Мабуть, він хотів оцінити наші здібності та уяву.

Малювати прапорці не складно. Швидко в альбомі з’явилися прямокутні, квадратні, трикутні прапорці. Потім об’ємні, що тріпотять на вітрі. З древками, прикрашеними навершями у вигляді стріли та зірки. Залишилось тільки розфарбувати та отримати відмінну оцінку! Іншої не чекав, бо малював я добре, а Іван Кузьмович любив роздивлятися наші малюнки і на добрі оцінки не скупився.

Розмалював я свої прапорці і червоною, і синьою, зеленою та жовтою фарбами. Прапори мають і декілька кольорів, а не тільки червоний! Ще одна сторінка альбома тут же вкрилася різнокольоровими прапорцями.

І раптом я згадав, яке чудове сполучення кольорів бачив у полі, коли пас літом корову. Я сидів на краю поля стиглої пшениці, вітер гнав по ній хвилі, а над полем небо було блакитне і без жодної хмаринки. То чи можна ж не намалювати стяга з такими чудовими кольорами!

На третій сторінці був тільки один прапор. Нижня його частина була кольору золотистих колосків стиглої пшениці, а верхня — блакитна. Щоб отримати блакить, я зверху голубого кольору додав трохи рожевого. Стрімко нахилене вперед древко мало накінечник, мов у списа, а полотнище стяга неначе тріпотіло на вітрі, як пшеничне поле. Малюнок мого жовто-блакитного прапора мені дуже сподобався. І я був певен, що він буде найкращим у класі!

На уроці малювання Іван Кузьмович зібрав альбоми і почав виставляти оцінки. Я з нетерпінням чекав, коли він поставить «відмінно» на моєму жовто-блакитному стягові, щоб на перерві похизуватися своїм чудовим малюнком. Аякже, ніхто ж не додумається вибрати такі чудові кольори!

Учитель взяв в руки мій альбом, дійшов до останньої сторінки і на його обличчі прочитав спочатку здивування, а потім — острах. Іван Кузьмович швиденько закрив мій альбом, поклав його на стіл і притиснув ліктем. А де ж моя п’ятірка? Школярі принишкли, вони теж нічого не зрозуміли. Наш вчитель розповідав, що в армії стріляв з великої гармати, а тут чогось злякався!

Після уроку Іван Кузьмович покликав мене до себе, але альбом не від­дав. Учитель тихо спитав, чи я комусь показував свої малюнки прапорців? «Ні, не встиг!» — відповів я. «Тоді забереш альбом у мене після уроків, нікому не будеш його показувати, окрім батька!» — сказав мудрий учитель.

Збентежений, я приніс альбом додому і віддав батькові. Оцінки в альбомі не було. Батько подивився на малюнок жовто-блакитного прапора, і … зблід. Потім сказав, що роздивиться мої малюнки і поверне альбом.

Через день батько вручив мені новенький альбом, куплений в крамниці. Того альбома з чудовим жовто-блакитним стягом я більше ніколи не побачив.

А зблід батько тому, що районний прокурор завів на нього «справу» за нездані в державу сім свинячих шкур. Батько не втримався, і сказав, що в нього семеро дітей. «Ось повернусь додому, здеру з них шкури, і віддам вам!» «Сьогодні ти ще повернешся, але не надовго!» — прошипів прокурор тяжко пораненому та контуженому на фронті батькові.

Я нічого не зрозумів, тому почав розпитувати матір, чого це батько купив мені новий альбом? Може, він загубив той, що з моїми малюнками?

Виявилось, мати вже знала про жовто-блакитний стяг, хоч малюнка я їй не показував. Вона сказала: «Був поет Блакитний, він десь зник!»

Я згадав, що старші хлопці щось шептались про репресії, тому спитав: «Він був репресований?». Мати швидко тріснула мене долонею по губах і суворо попередила: «Щоб я ніколи не чула від тебе цього слова! Хочеш, щоб і нас відвезли до Сибіру, як твою тітку Параску з двома дітками?»

На шум зайшов батько. «І де воно тільки береться!» — вигукнула мати. «Береться! Ти народила!» — посміхнувся батько. А мені сказав, щоб я малював свої літаки, а прапори — то не моя справа.

Так в десять років я отримав перший урок політ­грамоти, і з гіркотою думав: «Що ж тут поганого? Золотиста пшениця, блакитне небо над нею — це ж можна побачити літом скрізь. А ці дорослі? Учитель навіть оцінки не поставив, чогось перелякався, хоч тільки прийшов з армії, а мати вдарила по губах! Добре, що хоч батько купив альбом набагато кращий, ніж був у мене!»

І зараз, здається мені, наш державний прапор не зовсім такий, як повинен бути. Адже природа сама створила кольори для нього. Внизу — колір золотих колосків стиглої пшениці, а над ним — колір блакитного липневого неба.

Таке сполучення кольорів наче закладене в нашу генетичну пам’ять.

Володимир РЕПАЛО

http://www.personal-plus.net