 Цей випадок я несподівано згадав,
коли ми, четверо авіаінженерів, виїхали на «Ниві» на Хрещатик і раптом
побачили на щоглі перед міською радою перший жовто-блакитний прапор
незалежної України. Ми всі, два українці, росіянин та єврей, одночасно
вигукнули від захоплення. Люди в інших автомобілях також були радісні
та веселі, а деякі водії що сили натискували на сигнал.
«Ще
не встигли підібрати кольори! Український прапор повинен бути не
жовто-синім, а золотисто-блакитним, як пшеничне поле і літнє небо над
ним!» — сказав я. «Ти завжди хочеш довершеності! Це ж тобі не
креслення, а незалежність України!» Щоб не псувати гарного святкового
настрою, я розповів друзям свою шкільну історію з моїм жовто-блакитним
стягом.
«Намалюйте, діти, прапорці!». Таке домашнє завдання
нам, учням третього класу Любомирської семирічки, дав у 1955 році наш
учитель Іван Кузьмович Лапай. Він наголосив, що прапорці можуть бути
які завгодно, а розмалювати ми маємо їх в ті кольори, які нам найбільш
подобаються. Мабуть, він хотів оцінити наші здібності та уяву.
Малювати прапорці не складно. Швидко в альбомі
з’явилися прямокутні, квадратні, трикутні прапорці. Потім об’ємні, що
тріпотять на вітрі. З древками, прикрашеними навершями у вигляді стріли
та зірки. Залишилось тільки розфарбувати та отримати відмінну оцінку!
Іншої не чекав, бо малював я добре, а Іван Кузьмович любив роздивлятися
наші малюнки і на добрі оцінки не скупився.
Розмалював я свої прапорці і червоною, і синьою,
зеленою та жовтою фарбами. Прапори мають і декілька кольорів, а не
тільки червоний! Ще одна сторінка альбома тут же вкрилася
різнокольоровими прапорцями.
І раптом я згадав, яке чудове сполучення кольорів
бачив у полі, коли пас літом корову. Я сидів на краю поля стиглої
пшениці, вітер гнав по ній хвилі, а над полем небо було блакитне і без
жодної хмаринки. То чи можна ж не намалювати стяга з такими чудовими
кольорами!
На третій сторінці був тільки один прапор. Нижня
його частина була кольору золотистих колосків стиглої пшениці, а верхня
— блакитна. Щоб отримати блакить, я зверху голубого кольору додав трохи
рожевого. Стрімко нахилене вперед древко мало накінечник, мов у списа,
а полотнище стяга неначе тріпотіло на вітрі, як пшеничне поле. Малюнок
мого жовто-блакитного прапора мені дуже сподобався. І я був певен, що
він буде найкращим у класі!
На уроці малювання Іван Кузьмович зібрав альбоми і
почав виставляти оцінки. Я з нетерпінням чекав, коли він поставить
«відмінно» на моєму жовто-блакитному стягові, щоб на перерві
похизуватися своїм чудовим малюнком. Аякже, ніхто ж не додумається
вибрати такі чудові кольори!
Учитель взяв в руки мій альбом, дійшов до останньої
сторінки і на його обличчі прочитав спочатку здивування, а потім —
острах. Іван Кузьмович швиденько закрив мій альбом, поклав його на стіл
і притиснув ліктем. А де ж моя п’ятірка? Школярі принишкли, вони теж
нічого не зрозуміли. Наш вчитель розповідав, що в армії стріляв з
великої гармати, а тут чогось злякався!
Після уроку Іван Кузьмович покликав мене до себе,
але альбом не віддав. Учитель тихо спитав, чи я комусь показував свої
малюнки прапорців? «Ні, не встиг!» — відповів я. «Тоді забереш альбом у
мене після уроків, нікому не будеш його показувати, окрім батька!» —
сказав мудрий учитель.
Збентежений, я приніс альбом додому і віддав
батькові. Оцінки в альбомі не було. Батько подивився на малюнок
жовто-блакитного прапора, і … зблід. Потім сказав, що роздивиться мої
малюнки і поверне альбом.
Через день батько вручив мені новенький альбом,
куплений в крамниці. Того альбома з чудовим жовто-блакитним стягом я
більше ніколи не побачив.
А зблід батько тому, що районний прокурор завів на
нього «справу» за нездані в державу сім свинячих шкур. Батько не
втримався, і сказав, що в нього семеро дітей. «Ось повернусь додому,
здеру з них шкури, і віддам вам!» «Сьогодні ти ще повернешся, але не
надовго!» — прошипів прокурор тяжко пораненому та контуженому на фронті
батькові.
Я нічого не зрозумів, тому почав розпитувати матір,
чого це батько купив мені новий альбом? Може, він загубив той, що з
моїми малюнками?
Виявилось, мати вже знала про жовто-блакитний стяг,
хоч малюнка я їй не показував. Вона сказала: «Був поет Блакитний, він
десь зник!»
Я згадав, що старші хлопці щось шептались про
репресії, тому спитав: «Він був репресований?». Мати швидко тріснула
мене долонею по губах і суворо попередила: «Щоб я ніколи не чула від
тебе цього слова! Хочеш, щоб і нас відвезли до Сибіру, як твою тітку
Параску з двома дітками?»
На шум зайшов батько. «І де воно тільки береться!» —
вигукнула мати. «Береться! Ти народила!» — посміхнувся батько. А мені
сказав, щоб я малював свої літаки, а прапори — то не моя справа.
Так в десять років я отримав перший урок
політграмоти, і з гіркотою думав: «Що ж тут поганого? Золотиста
пшениця, блакитне небо над нею — це ж можна побачити літом скрізь. А ці
дорослі? Учитель навіть оцінки не поставив, чогось перелякався, хоч
тільки прийшов з армії, а мати вдарила по губах! Добре, що хоч батько
купив альбом набагато кращий, ніж був у мене!»
І зараз, здається мені, наш державний прапор не
зовсім такий, як повинен бути. Адже природа сама створила кольори для
нього. Внизу — колір золотих колосків стиглої пшениці, а над ним —
колір блакитного липневого неба.
Таке сполучення кольорів наче закладене в нашу генетичну пам’ять.
Володимир РЕПАЛО http://www.personal-plus.net
|
Головна 
