Тернополянка Наталя Ізотова часто бачила один і той самий сон: високе склепіння, хор, в якому виконує свою вокальну партію… Ангельський спів тривожить душу, серце завмирає, заслуховуючись ним, здається, ще мить — і відкриються небеса. Світло… Наталя прокидалася, але відлуння отієї дивної мелодії продовжувало звучати в ній. Лише тепер вона знає: той сон був віщим...

Наталі дуже пощастило, бо народилася в сім’ї митців і зростала серед прекрасного. Тонке відчуття ритму, ніжний голос і талант творити музику отримала в спадок від матері, нині народної артистки України Любові Ізотової. А вміння розфарбовувати буденність, дивосплітати кольори й втілювати казку на аркуші паперу — від тата, художника Юрія Ізотова. Однак батьківських дарунків Наталі було мало. Часто навідуючись із татком до колишньої картинної галереї, а нині кафедрального собору, ловила себе на думці: вабить її сюди не стільки живопис чи архітектура, як якась магічна аура, відчуття чогось непізнаного й неймовірно глибокого. Її захоплювали готика й бароко. Саме в цих стилях було збудовано найбільше храмів. Відвідувати їх тоді заборонялося, а тому дівчинці особливо хотілося дізнатися, що за їхніми брамами.

Закінчивши музичну школу з класу бандури, Наталя вступила до Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької на диригентсько-хоровий відділ. Був початок 90-х. Якось напередодні різдвяних свят викладач Володимир Верней повів їх до церкви. Наталя співала разом з іншими студентами, а серцем раділа: її сон став дійсністю — високе склепіння, ангельський спів, що підносить у височінь... Тоді зрозуміла: її місце тут, у храмі. Відчуте дало поштовх до участі у церковному юнацькому хорі І. Данилюка, а згодом і до написання хорової музики до Божественної літургії Івана Золотоустого.

Після Харківської консерваторії ім. І. П. Котляревського Наталя кілька років регентувала в церкві Володимира та Ольги, храмі Матері Божої Неустанної Помочі оо. Редемптористів. Музика, хоровий спів допомагали їй пізнавати Господа. Дівчина багато їздила по світу, відвідувала реколекції, богословські студії, християнські фестивалі. На кількох з таких заходів помітила, що організатори роздають учасникам тексти пісень, однак до жодного з них не додають ноти. Тож мелодію доводиться підбирати на слух. Регент вирішила виправити таку незручність. Так, у 1999 році світ побачило її перше зібрання християнських пісень «Хай нас з’єднає любов», а в 2002-му друге — «Благословенний будь, Христе Боже».

Слухаючи проповіді священиків, спілкуючись із черницями, Наталя мріяла пізнати бодай частинку того, що знають вони. Деякий час вона навіть жила при монастирі сестер милосердя св. Вікентія, що у Львові.

З кожним роком служби у церкві в Наталі виникало усе більше й більше питань, щодо ходу літургії, читання Євангелія та проповідей. Тож дізнавшись, що в духовних закладах можуть навчатися і дівчата, дуже зраділа. Тепер могла знайти відповіді на свої питання, вступивши на богословський факультет Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ. Здобувши ступені магістра й ліцензіата, захистила докторську. Особливо Наталю захоплювала іконологія. Досліджувати її продовжує і нині. Крім того, цікавиться церковним співом і викладає хорове диригування в Тернопільському музучилищі, працює з християнською молоддю, читає літургіку в Зарваницькому колегіумі для дівчат «Знамення».

Не всі люди розуміють Наталину зацікавленість богословськими науками. Адже зазвичай їхнім вивченням займаються чоловіки, котрі, на відміну від жінок, мають право і на отримання священичого сану.

— Як на мене — несправедливо. Чому жінка не може бути священиком? — обурююся.

— Це біблійна традиція, що сягає Старого Завіту, наголошується у часи Христових навчань, а пізніше і в листах апостола Павла, — пояснює богослов. Проте ця традиція аж ніяк не забороняє жінці бути Господньою слугинею на зразок Пречистої Діви Марії, про що свідчить діяльність вчительки-катехитки, жінки-захристиянки, котра дбає про красу і лад довкола церкви. А особливо черниці, котра випромінює покору, смиренність, любов до Христа. Так, церква повинна іти в ногу з часом. Вона не має забороняти жінкам носити прикраси чи косметику за межами храму. Проте в святині духовна краса й чистота жінки є важливішою за зовнішню.

Слухаю Наталю і розумію: чоловік ніколи не знав того Бога, котрого знає жінка. Він сприймає Його науку розумом, а вона — серцем. Цікаво, якими були б канонічне право, догматичне й моральне богослов’я, якби їх писали жінки?

— Ісус є один вчора, сьогодні й навіки. Він прийшов не до конкретної людини, а до всіх нас, тому Його наука має однакове трактування для всіх християн, — констатує Наталя. — І не важливо, якої ти статі, віку, національності, де ти молишся до Нього, якою мовою чи словами, головне, що відкриваєш Йому своє серце і вручаєш своє життя.